Про початки музейної справи на Закарпатті

 

18 травня світова музейна спільнота відзначає Міжнародний день музеїв. Наявністю музею у місті, селі чи школі сьогодні навряд чи когось здивуєш, зате далеко не кожен знає про те, як і чому люди почали збирати, зберігати і демонструвати старожитності, а також хто першим почав робити це на Закарпатті. 

Напередодні свята ProZak вирішив дізнатися про початки музейної справи в області, які не обмежуються датою заснування Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького, зате мають прямий зв’язок із самим Тиводаром Легоцьким. А саме зародження традиції колекціонування старожитностей потрібно шукати ще в первісному суспільстві.

Тож з нагоди Міжнародного дня музеїв пропонуємо розмову з істориком і краєзнавцем Йосипом Кобалем, який присвятив найбільшому музею Закарпаття понад 30 років.

- З якого часу на Закарпатті почали збирати старожитності?

- Традиція колекціонувати давні предмети або особливі дивні речі сягає глибокої давнини. Уже первісні люди нерідко знаходили виготовлені їхніми попередниками кам’яні знаряддя праці і використовували їх. Наприклад, на Королівській стоянці були знайдені кам’яні вироби, на яких збереглися сліди обробки кількох епох.

Річ у тім, що поверхня цих сколів має різну патенізацію (коли внаслідок погодних умов поверхня каменю змінює свій колір, частково структуру, що позначається на знаряддях праці). Тому через багато тисячоліть на кам’яних знаряддях праці неандертальців були знайдені сліди обробки людей сучасного типу. 

Взагалі традиція збирання давніх артефактів налічує десятки тисяч років. До прикладу, у скарбі бронзового віку із села Велика Бейгань Берегівського району був знайдений фрагмент сокири мідного віку, давніший від бронзових виробів майже на три тисячі років.

З історичних джерел відомо, що в багатьох народів світу стародавні речі, наприклад, кам’яні сокири, наконечники стріл вважалися такими, які мають магічну силу. Їх часто використовували у різних обрядах, клали у поховання видатних людей чи передавали з покоління у покоління і лікували ними різні хвороби. До речі, ця остання традиція добре відома й за етнографічними даними з території Закарпаття. Кам’яні сокири, вістря стріл тут називали громовими або перуновими каменями. Відомо, що атрибутом Перуна, який відігравав ключову роль не тільки у слов’ян Європи, а й народів Малої Азії, була кам’яна сокира. Його вважали джерелом грому й блискавки.

- Чи існують писемні свідчення про продовження традиції збирання давніх предметів в історичні часи?

- Існує чимало писемних джерел з історії Закарпаття, які вказують на те, що вже в історичні часи відомі дворянські родини краю, так як Другети, Добо, Ракоці чи Перені збирали давні предмети, знахідки, монети. Ми знаємо, що те, що в Другетів зберігалися величезні скарби золотих, срібних предметів, які їм на зберігання передали члени ордену Павлікіанців, коли на початку XVI століття змушені були тікати від турецької навали.

Самі Другети згодом не повернули ці багатства їхнім власникам і почали використовувати їх для чеканки фальшивих монет. Відомими фальшивомонетниками була родина Добо із Середнього, з якими пов’язано будівництво Середнянського замку та знаменитих винних підвалів. У них теж колись зберігалися величезні скарби, але коли знаменитий Іштван Добо потрапив у немилість до австрійського імператора, то частину скарбів, які зберігалися у Середнянському замку і які герой Егера (захищав місто від турків) не встиг вивести в Польщу. Були передані у Відень, де найкращі зразки відібрав для своєї колекції сам імператор.

Мукачівський замок теж був своєрідною скарбницею. Тут століттями накопичувалися різні дорогоцінності, коштовні речі й навіть археологічні знахідки.  Відомості про скарби Мукачівського замку добре висвітлені писемними джерелами, збереглися навіть описи XVII-початку XVIII століття, у яких перераховуються не тільки кількість цих предметів, але і їхні якості.

Величезні скарби накопичила бабуся князя Ференца Ракоці ІІ Софія Баторі. Частину з них після її смерті монахи-єзуїти вивезли у Польщу, частина потрапила до рук її невістки Ілони Зріні, а деякі були замуровані у потаємних місцях Мукачівського замку. Не виключено, що якась частина з них знаходиться там донині. Ще частину цих скарбів забрали у Відень австрійці, коли захопили Мукачівську фортецю у 1687 році. Серед цих предметів була велика кількість коштовних мистецьких речей, які потрапили в імператорську скарбницю.

Якась частина давніх предметів, знайдених на території Мукачівської домінії, зберігалася у замку до середини ХІХ століття. Зокрема, унікальну для всього Карпатського басейну бронзову сокиру із напівмісяцеподібним обухом, знайдену у селі Драчини Свалявського району. Вік цієї знахідки – близько 3,5 тисячі років.

У 1701 році був описаний Ужгородський замок, який до того належав графу Міклошу Берчені і крім багатьох картин, гобеленів, килимів, архівних матеріалів, переписувачі зафіксували також кілька римських монет, що вказували на те, що власник замку збирав старожитності.

- У який період старожитності почали збирати з метою музифікації?

- У ХІХ столітті збір старожитностей з метою колекціонування, вивчення став на території Закарпаття більш поширеним. Важливу роль у цьому відігравали графи Шенборни, які стали власниками Мукачівської домінії у 1728 році. Їхнім урядникам було дано розпорядження збирати усі стародавні предмети, які місцеві люди знаходили під час сільськогосподарських чи інших робіт. Всі ці предмети потім передавали у Відень у палац Шенборнів, де описували і зберігали. Одним із найдавніших предметів, який потрапив у колекцію Шенборнів, була бронзова бойова сокира із села Сасівка Свалявського району.

У 1832 році їхня збірка поповнилася скарбом бронзових мечів Х століття до н.е. із села Вільхівка. Але потрапляли у Відень і кам’яні знаряддя праці, а також монети. І поки Шенборни володіли тут землями, знахідки систематично потрапляли до їхньої колекції. Згодом приватна збірка Шенборнів була передана у природничий музей у Відні.

(Граф Шенборн)

У 2009 році я мав нагоду там працювати тиждень і вивчити цю колекцію археологічних знахідок, які зберігаються сьогодні у фондах музею. Крім описаних у літературі вдалося виявити і нові знахідки, які до цього часу були абсолютно невідомі.

- З чиїми іменами пов'язаний розвиток музейної справи на Закарпатті?

- Крім Шенборнів, приватні колекції старожитностей починають виникати також у багатьох інших місцевих дворянських родинах та в інтелігенції. Подібна колекція була в родини Перені у Виноградові, у родини Старої та Плотені на Ужанщині. Та найбільшою приватною колекцією другої половини ХІХ століття, яка поклала початок розвитку музейної справи на Закарпатті, була збірка молодого мукачівського юриста Тиводара Легоцького.

Сам Легоцький поселився у Мукачеві у 1854 або 1855 році. Поступово завоював авторитет  на місці роботи. Потім став головним прокурором графів Шенборнів у Мукачівсько-Чинадіївській домінії, відтак міг їздити по території Березького комітату і при цьому збирати, купувати різноманітні предмети давніх часів. Це був справжній ентузіаст музейної справи, який за кілька десятиліть зібрав одну з найбільших в Угорщині приватних колекцій. Вона знаходилася в його будинку неподалік від мукачівської католицької церкви Св. Мартина (на цьому будинку сьогодні встановлена меморіальна дошка видатному мукачівцю). І гості міста, переважно інтелігенція, мали за честь відвідати приватну колекцію Легоцького, яка зберігалася у скляних вітринах або на ганкові його будинку і дивуватися тому, як у невеличному провінційному містечку знайшлася людина, яка зібрала такі цінні артефакти з минулого Мукачева, його околиць та цілого регіону.

У цій колекції були також предмети із різних країн Європи, Азії і навіть Африки. Матеріальне становище Легоцького дозволяло йому роз’їжджати Європою і знайомитися з музеями і пам’ятниками культури багатьох країн. Він був у Лондоні, Берліні, Парижі, Римі, Неаполі, Белграді, Софії, Стамбулі та багатьох інших містах, зокрема, у Львові. Під час подорожей купував різні старожитності: від єгипетських статуеток із поховань фараонів до кам’яних і кістяних знарядь із швейцарських неолітичних поселень.

Він не тільки зібрав ці речі, турбувався про їхнє збереження, консервацію, популяризацію, але й висунув ідею створення у Мукачеві на базі своєї колекції регіонального музею. Від міської влади просив для цього музею відповідне приміщення із забезпеченням, а саме будинок, у якому народився Мігай Мункачі. Але ні тодішня мукачівська влада, ані функціонери Березького комітату, ані державні чиновники у Будапешті не змогли домовитися з цього питання і вирішити його позитивно. З початком І Світової це питання стало неактуальним, тому перед смертю Тиводар Легоцький заповів колекцію жінці і дітям.

- То колекція Легоцького залишилася в його родині?

- Після І Світової війни наш край відійшов до Чехословаччини, а діти Легоцького залишилися жити в Угорщині. Коли в 1920 році померла його жінка, вони продали колекцію торговцеві Лазарю Зінгеру. Однак чехословацька влада не дозволила вивести цінну колекцію за межі краю, після чого між Зінгером і Чехословацькою державою розпочався довгий судовий процес за володіння колекцією. Він завершився аж у 1929 році. Чехословацька влада заплатила значну суму грошей Зінгеру, але колекцію зберегла у державній власності.

Більше того, у Мукачеві на сучасній вулиці Я. Мудрого був придбаний великий приватний будинок і вся збірка була перенесена у цей будинок, де колишній соратник Т. Легоцького Йосип Янкович очолив державний музей ім. Т. Легоцького. Музей існував до кінця ІІ Світової війни, а потім на його базі був створений Мукачівський історико-краєзнавчий музей.

Коли в 1947 році закарпатський краєзнавчий музей в Ужгороді переїхав у стіни замку, сюди були передані і колекції колишнього музею Легоцького. Якась їх частина залишилася у Мукачівському замку, де стала основою тамтешнього музею як філіалу Закарпатського краєзнавчого музею.

У 1990 році Мукачівський історичний музей став самостійним і тоді йому були передані кілька тисяч експонатів із колишньої збірки Легоцького. Частина з них експонується, а інші знаходяться у фондосховищах.

У 2015 році із нашої ініціативи Закарпатському обласному краєзнавчому музею було присвоєно ім’я Тиводара Легоцького, чим було забезпечено збереження пам’яті цієї видатної людини в історії музейної справи Закарпаття.

- А що би сказав Тиводар Легоцький про сучасні музейні справи на Закарпатті?

- Добре, що він не може встати і подивитися, що коїться з його спадщиною.

 

 Записала Наталія Толочко