Як частина села Хижа відійшла до Румунії

Як «скеношани» із села Хижа в 1945 р. пошили в дурні радянських генералів

До 1945 року село Хижа перебувало у Підкарпатській Русі, але після війни російські "визволителі" частину села віддали Румунії і там воно називається Тарга Маре.

Але мало хто знає, чому частина села відійшла до Румунії;

Розповідь почнемо зі слів ужгородського політика Петра Сови, першого старости міста в радянський час, який був закоханий в російську літературу та мистецтво, що породило у його уяві якусь ефемерну "російську культуру". Все це в нього тривало до осені 1944 р., коли він побачив, як радянські солдати, немиті, обдерті, голодні і напівп’яні нишпорять по ужгородських продуктових крамничках, забираючи всі продукти, яких завжди не вистачало їх інтендантській службі. Глибоко розчарований, Петро Сова спересердя сказав по-російськи : «Мы ждали не этих русских!» (про це розповідала нам його дочка Світлана Совина).

Розчарованим від виду, а найбільше поведінки радянських («руських») вояків залишився не тільки Петро Сова. Жодної таємниці немає в тому¸ що і прості жителі нашого краю восени 1945 р. горіли бажанням подивитись на «руську месію» - радянських солдат. Правда, не всі - пророчі слова сказав в цей час простий селянин в Страбичові, який, дивлячись, з яким нетерпінням хочуть побачити російське військо його односельці, сказав слова, наче в воду дивився: «Ви їх будете любити лише три дні».

Та не пройшло і тридцяти хвилин після того, як через село проїздила колона американських «Студебеккерів» (своїх машин у росіян було мало) з радянськими солдатами, які, побачивши в дворі птицю, зупинялись, забігали в двір і забирали без дозволу господарів все їстівне (навіть в поросят, бувало, стріляли і тягли їх на свою кухню). Таку поведінку селяни, які були виховані на верховенстві права і законів, не могли зрозуміти і були глибоко розчаровані, То ж з поняття «руські» вони зразу перейшли на «маскалі». Назавжди.

Та це не вельми турбувало радянських генералів, які після капітуляції Німеччини 8 травня 1945 р., почували себе в Центральній Європі не просто господарями, а повними володарями. І зразу після підписання Акту капітуляції почали активно втілювати в життя рішення «Комісії з питань мирних договорів та післявоєнного облаштування», яка була створена в Москві заздалегідь, ще на початку вересня 1943 р. - 9 вересня 1943 р. Максим Литвинов, заступник народного комісара закордонних справ, який очолив комісію, у переліку питань, які Москва запланувала вирішувати зразу після війни з окремими європейськими країнами, у пункті «Чехословаччина» називає Подкарпатську Русь, адміністративну землю свого союзника!? Такого в історії ще не було, щоб анексувати частину території свого союзника. Але Москва була і залишається Москвою – для неї закони не писані, незважаючи на те, що для цього потрібно було державні кордони міняти.

Але цим радянські генерали-улаштовувачі кордонів не дуже переймались. Хоча у російських генералів наукові пізнання не вельми високого рівня, про що ходять анекдоти ще з часів Суворова, вони, мабуть, пам’ятали, як цар-самодур (вислів сьогоднішнього московського історика) Петро І визначав маршрут майбутнього сполучення між Москвою та Петербургом – начебто поклав на мапу свій царський жезл, провів по ньому лінію і таким чином затвердив маршрут. Не питаючи, чи є там якісь поселення і що в такому разі буде з ними.

У радянських генералів все йшло гладко, поки вони не дійшли до сухопутного кордону з Румунією в районі села Хижа. Коли жителі села побачили, що згідно радянських креслень все село відходить до СРСР, бо росіяни вважали всіх жителів села українцями, частина селян, ті, які жили ближче до румунської території, заявили, що вони не українці, а… скеношани. Що це за народ, і чи правда те, що вони кажуть – радянські генерали цим не переймалися, а просто поставили кордон посеред села, віддавши «скеношан» румунам. ( в румунському «Словнику регіоналізмів та архаїзмів Марамуреша, 2011, можна прочитати наступне: ЦАРА ОШАНИ - КРАЇНА ОШАН, улоговина в лісі, де можна сховатися від ворога…Етнографічна зона з винятковим фольклором.»).

В 20-х-30-х рр.. чехословацькі вчителі географії в наших школах називали «скеношан» ердельськими циганами. Це не зовсім так, хоча ще й нині дехто з українських істориків дотримується такої думки, відносячи до ромської групи і частину жителів Порошкова, Обави та деяких інших наших сіл. В той час, як румунські історики відносять їх до романської групи. Але в даному випадку не це головне, а дії «скеношан» в 1945 р., які навряд чи знали про наукові «пізнання» радянських генералів, але з психологічної точки зору «скеношани» спрацювали надзвичайно ефективно – і войовничу «країну рад» оминули з її нескінченними захватницькими війнами, і пошили в дурні радянських генералів.

Дмитро Поп, Ph.D-r, Ужгород