Як генерал Мехліс у Москві вплинув на долю нашого краю
29 червня 1945 р. в Москві був підписаний договір про післявоєнну долю нашого краю
В історії Другої світової війни досі існують білі плями та незрозумілі обставини, що стосуються повоєнної історії русинських земель. За часів існування Радянського Союзу радянські історики і, в той же час, чехословацькі, з очевидних причин, свідомо уникали воєнних пекучих питань, особливо питань анексії землі свого союзника - Чехословаччини.
Сьогодні російські історики не цікавляться проблемою русинських земель, їх цікавить про- вокативне питання: як русини відносяться до України і чи задоволені вони своєю нинішньою ситуацією в Україні. З іншого боку, українські історики прагнуть довести всьому світу, що в 1939 році Москва окупувала Західну Україну (фактично воно так і було), однак по відношенню до нашого краю, таку ж акцію Москви вони називають "возз'єднанням українських земель з матір'ю-Україною". На жаль, в сучасній українській історичній науці, як бачимо, існують подвійні стандарти.
Саме тому в наших історичних роботах ми намагаємось заповнити цю прогалину з історії нашого краю. Одною з них є вплив радянського генерала Лева Мехліса на післявоєнну долю не тільки русинів, а й усіх народів Центральної Європи. Однак слід зазначити, що Мехліс був лише одним із гвинтиків цієї жахливої сталінської системи, мабуть, дуже важливим, якщо Москва доручила йому зробити такий серйозний крок. Проте було б наївно вважати, що приєднання території нашого краю до СРСР було роботою лише одного генерала. На початку вересня 1943 р. в Москві Політбюро ЦК ВКП (б) приймає рішення про створення Комісії з питань мирних угод і післявоєнного устрою під керівництвом наркома закордонних справ Максима Литвинова. 9 вересня 1943 року Литвинов перераховує питання, які мають вирішуватись з окремими європейськими країнами. Таким питанням з Чехословаччиною була доля східної провінції країни - Подкарпатської Русі.
Русинський край згадувався також 12 грудня 1943 року, коли в Москві в присутності чеського президента Е. Бенеша було підписано чехословацько-радянський договір про дружбу, взаємну допомогу та післявоєнне співробітництво. Трохи пізніше, 9 березня 1944 року, М.Линвинов конкретизував проблему нашого краю в своїй розмові з народним комісаром закордонних справ В.Молотовим:
Якщо Чехословаччина захоче віддати "Підкарпатську Україну" СРСР, це може бути компенсовано частиною німецької Верхньої Сілезії.Сталін, який вже бачив себе переможцем у війні, вважав будь-яку компенсацію зайвою. Олександр Лоґойда (р.н.1923) - останній активний учасник бурхливих подій в нашому краї в 1944-1945 р.р., 27 травня 2018 року розповідав нам, що після того, як угорські та німецькі солдати покинули наш край, радянська військова влада почала створювати місцеві державні та громадські органи (народні комітети).Всупереч тому, що наш край де-юре був складовою частиною Чехословаччини, представники радянської військової влади вже відчували себе в нашому краї як справжні господарі ситуації і вже готували ґрунт для з’їзду, на якому планувалось оголосити «возз'єднання «Закарпатської України» з Радянським Союзом».Збори, на яких створювалися народні комітети в селах, організовували партизани – вони приїздили на конях, збирали людей, вказували, кого обирати членом комісії, а кого головою.
Всім цим процесом, як нам сказав пан Олекса, керував комендант гарнізону. Проте делегатів на з’їзд вже обирали Народні комітети. На засіданнях Народних комітетів приймались резолюції про «возз'єднання» нашого краю з СРСР. Сам термін "возз'єднання" був абсурдним, оскільки наш край ніколи в своїй тисячолітній історії не мав жодного зв'язку ні з Росією, ні з Україною. За лаштунками «руху за возз’єднання» стояли агенти радянських спецслужб, НКВД і СМЕРШ на чолі з найближчим співробітником Й. Сталіна генералом Левом Мехлісом.
До цього часу історики не приділяли достатньої уваги ролі генерала Мехліса в операції "возз'єднання". У справі "возз'єднання" російські історики зазвичай вважають роль Мехліса, цього фанатичного ката, вірного слугу кремлівського вождя Сталіна, настільки незначною в порівнянні з іншими його кривавими справами, що вони навіть не згадують про це. Однак операція приєднання нашого краю до Радянського Союзу була безпрецедентною подією в історії європейської дипломатії.
Мова йшла про приєднання третьої складової частини держави - члена Чехословацької Республіки, тобто про анексію східної частини свого найвірнішого союзника! Велика увага до Л.Мехліса багато в чому прояснюється в «історії» «возз'єднання Закарпатської України» з СРСР.
Сам Сталін вважав його агентом, якого слід було відправляти туди, де потрібно було щось ліквідувати, знищити. Тому він і зруйнував те, що обіцяв сам Сталін, і те, що було записано в дипломатичних документах - відновлення Чехословаччини після війни в межах кордонів 1937 року. Не дозволив чехословацькій адміністрації працювати на звільненій території, ізолював групу, очолювану міністром Нємецем у провінціальному місті Хуст, а потім на початку грудня 1944 року вигнав її з нашого краю, хоча делегація прибула сюди відповідно до домовленостей між СРСР і Чехословаччиною. Чому він проявляв таку ревність саме на території нашого краю?
Деякі історики вважають, що причиною було те, що він не зміг виключити Угорщину з німецьких союзників, як це сталося з Румунією в серпні 1944 року. Горті навіть підписав розпорядження про виведення Угорщини з війни. Однак у випадку Угорщини, команда Горті та Мехліса мала гідних суперників - О. Скорцені, особистого агента Гітлера у важливих справах, та лідера угорських фашистів Саллаші (Салашян), який горів бажанням зайняти пост М.Горті і продовжувати воювати.
Це Скорцені викрав Муссоліні і зробив його главою так званої "республіки Сала" в Альпах, а згодом викрав М.Горті з-під носу Мехліса і він же готував його перейти на сторону союзників і разом з родиною сховав в замку Клесгайм в Баварії.Це був величезний провал Мехліса. Саме тому він проявив надзвичайну спритність в анексії нашого краю для того, щоб виправити свою провину перед Сталіним за втрату Угорщини.Вірний слуга Сталіна планував приєднати до території «Закарпатської України» під прикриттям «українських земель» незалежні території Румунії, Угорщини та Словаччини, де проживали русини або їхні нащадки. 29 листопада 1944 року, не без відому Мехліса, в Ужгороді була створена т.зв. Тимчасова Народна Рада пряшівських українців (!?), які вирішили "приєднати до вільної матері-Закарпатської України всю пряшівську Україну разом з галицькою Лемковиною".
1 грудня 1944 року Іван Туряниця особисто вручив чехословацькому міністру Ф. Нємецу від імені Народної ради Закарпатської України, а фактично за наказом радянських військових органів, рішення "З'їзду Народних Комітетів" про вихід "Закарпатської України" із складу Чехословаччини та ультиматум, який вимагав від Чехословацької адміністрації залишити територію провінції протягом трьох днів.Як завжди, Москва стояла осторонь і робила вигляд, що не має нічого спільного з цим ультиматумом, мовляв, це вимога місцевої влади. Можливо, саме тому члени Ужгородсько-Пряшівської Ради на початку 1945 р. на звільненій території Східної Словаччини почали збирати підписи в підтримку меморандуму, який вимагав приєднання Пряшівщини до «Закарпатської України».
У цій ситуації 1 березня 1945 року відбувся з'їзд делегатів українських (русинських) сіл і районів Східної Словаччини в Руському Домі в Пряшеві, де була створена Українська Народна Рада Пряшівщини (УНРП). УНРП, в якій місцеві комуністи української (русинської) національності мали міцну позицію, оголосила себе "найвищим і єдиним представником українського і руського (русинського) населення Словаччини".
Архітектор «возз'єднання» Лев Мехліс бачив цю несприятливу для нього ситуацію і усвідомивши безглуздість самопроголошеної Ужгородської Тимчасової Народної Ради пряшівських українців, посилає з Ужгорода до Пряшева бригаду переговорників, щоб обговорити об'єднання Пряшівської Русі з СРСР. Сьогоднішні українські історики (як і деякі словацькі), описуючи події цього періоду стверджують, що політичні діячі Пряшева вимагали возз'єднання Пряшівської Русі з СРСР.Проте згаданий вище Олекса Лоґойда стверджує, що команда переговорників повернулася ні з чим - члени Української Народної Ради Пряшева заявили, що Пряшівська Русь не Україна, і вони не хочуть, щоб їхній регіон був приєднаний до СРСР як частина України.Румуни в себе зробили те ж саме. Але тут це було трохи по-іншому: після військових дій на території нашого краю, місцеві партизани сподівалися на швидку демобілізацію.
Однак, як розповідав Михайло Лейзан, член партизанського загону О.Тканка, замість демобілізації, партизани були переведені в Притисянські райони Румунії та Угорщини, які Л. Мехліс планував також приєднати до СРСР (фактично партизани окупували частину румунської та угорської територій). Олекса Лоґойда розповідав нам, що Л. Мехліс відправив Івана Туряницю в Мараморош-Сіґет, щоб там створити підґрунтя для приєднання прикордонних регіонів Румунії до СРСР,ужгородський прокурор Ґіріц навіть був призначений прокурором в Мараморош-Сіґеті (його дочка Віра нині живе в Будапешті і представляє русинську громаду Угорщини в парламенті).
Однак на той час Румунія вийшла з нацистської коаліції і стала союзником СРСР. Сталін навіть нагородив короля Мигая орденом Перемоги (правда, згодом короля вигнали з Батьківщини), і тому на скаргу румунських комуністів, Сталін відмовився від плану Мехліса приєднати румунський Мараморош до СРСР.Прокурор Ґіріц знову повернувся до Ужгороду, і Мараморош-Сіґет та сусідні села, де компактно проживає русинське населення, залишилися в Румунії. Зі свого боку угорці, які зрозуміли, що запланував Л. Мехліс, подали скаргу голові Союзницької контрольної комісії в Угорщині К. Ворошилову, який після консультації з Кремлем скасував плани Л. Мехліса.
Це говорить про те, що все вирішувалось в Кремлі. А також спростовує твердження деяких українських істориків про те, що ініціатива приєднання "українських земель" Румунії, Угорщини та Словаччини до СРСР належала І. Туряниці, оскільки кожен, хто знає сталінський порядок, категорично заперечує ці слова. Така ініціатива могла мати лише одного автора – Мехліса. Але навіть він отримав за це прочухана від Сталіна. Вождь заборонив цю "акцію" і покарав також ... Хрущова, який на той час був першим секретарем ВКП (б) в Києві.
Хрущов не знав про цю акцію ні слухом, ні духом, але знав, хто є паном в нашому краї, Хрущов справді боявся Мехліса, бо знав, на яку підлість той здатний.Для того, щоб показати "вождю", що він не даром їсть кремлівський хліб, Хрущов оголосив догану ... Івану Туряниці. Хоча треба визнати, що Сталін добре розумів стратегічну важливість русинського регіону, оскільки він неодноразово говорив, що чиї Карпати – того і Європа.Про це висловлювання Сталіна відкрито говорив і командувач 4-го Українськогом фронту генерал армії Петров, і не тільки в присутності свого найближчого військового оточення. Тому чув ці слова і начальник служби безпеки «Закарпатської України» мукачівець Микола Лоґойда, який розповів про це своєму брату Олексові, який, в свою чергу, розповів про це нам.
І ще одна сторона подій, які відбувались на території "звільненого" краю пояснюється характером, параноїдністю Мехліса. Це масові арешти і "чистки" т.зв. "звільненої території Закарпатської України", де здійснювалася операція реєстрації, затримання та виселення частини цивільного населення регіону на етнічній основі.Згідно з таємним розпорядженням 4-го Українського фронту від 13 листопада 1944 року, за яким безумовно стояв Л.Мехліс, виник "принцип колективної провини і покарання" угорського і німецького населення регіону.
Чоловіки угорської та німецької національності у віці від 18 до 50 років, а також усі, незалежно від національності, солдати та офіцери німецької та угорської армій, підпадали під це розпорядження.Тому всі угорсько- та німецькомовні вікові групи (чоловіків) автоматично отримали статус військовополонених. Починаючи з 18 листопада 1944 року, їх відправляли до таборів в Сваляві та Самборі.Під час перебування в таборах, ці "військовополонені" спочатку використовувалися як вільна робоча сила для будівельно-реставраційних робіт, а також для лісозаготівель.
Пізніше їх перевезли в концтабори на схід, північ та інші райони СРСР.Але для радянської влади цього було замало, і в ніч на 19 листопада 1944 р. майже вся русинська інтелігенція була заарештована – по всій території краю органи НКВД і СМЕРШ "очистили" тил Червоної Армії.Насправді це був найбільша атака на русинську інтелігенцію, яка не погодилась співпрацювати з комуністами. Безумовно, всі ці «ініціативи» належали Леву Мехлісу.Незважаючи на відсутність відкритих даних про дії радянської влади щодо депортації корінного населення нашого краю, але внаслідок відносної кількості змін у етнічній структурі населення регіону наприкінці 1940-х років можна визначити приблизну кількість постраждалих: зникли 55 тисяч місцевих німців і угорців (близько 10 тисяч німців і 45 000 угорців).
Коли було повністю "очищено" "звільнений" край від небажаних елементів, у другій половині дня 19 листопада 1944 року в Мукачеві відбулася конференція комуністів "Закарпатської України", яка заявила про створення "незалежної" комуністичної партії Закарпатської України (КСЗУ). Головним завданням комуністів КСЗУ була боротьба за "об'єднання краю з Радянською Україною". 20-го листопада повинен був відбутись ще один комуністичний з'їзд, але що на цьому з'їзді планували обговорювати, залишилось загадкою, оскільки радянська влада заборонила його проведення.
Через тиждень після конференції, 26 листопада, в Мукачеві був скликаний перший (і останній) з'їзд Народних комітетів Закарпатської України. З'їзд був результатом активної "роботи" радянських політичних органів 4-го Українського фронту на чолі з Л. Мехлісом, його заступником полковником Л. Брежнєвим та іншими радянськими державними та військовими діячами. Треба сказати, що весь цей цирк проводився з юридичної точки зору на території суверенної держави, союзника, Чехословаччини.Учасники з'їзду, які перебували під пильним наглядом "гостей" з'їзду, агентів НКВС, отримали так званий "Маніфест про воз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною", написаний у Москві (оригінал його досі не знайдений). У 1991 році професор Московського інституту слов'янознавства та балканістики проф. І.Поп бачив в архіві ЦК КПРС, який після 19 серпня на деякий час був доступний всім смертним, відредаговану заготовку-чистовик Маніфесту, але без підписів його авторів.
Набагато цікавішим з точки зору вияснення, де і хто готував «документи» для Мукачева, був перший варіант «резолюції з'їзду профспілок ЗУ», який повинен був відбутись зразу ж після проведення з'їзду НК (що цікаво: ніяких радянських профспілок в нашому краї на той час ще не було). «Резолюція» займає всього 1 стор. аркуша А4. Але які там підписи тих, що його читали та виправляли! Першим стоїть підпис Г.Димитрова (болгарський комуністичний вождь, колишній генеральний секретар Комінтерну, а після начебто його розпуску в 1943 р. на вимогу В.Черчілля – зав.Відділом Міжнародної Інформації (ОМІ) ЦК ВКП (б).
Його підпис вказує на те, що мукачівські «документи» створювались в Москві в надрах ОМІ). Далі йде підпис В.Молотова, дуже солідно для радянської системи, згадаймо, що саме йому Сталін доручив підписати договір Молотов-Ріббентроп, який відкрив ворота Світовій війні. Тобто до резолюції якогось з'їзду неіснуючих профспілок, в Кремлі ставились дуже серйозно. Далі стоїть підпис Л.Мехліса. Він був єдиним з мукачівської радянської «публіки», кому довірялось бачити чорнову заготовку «резолюції» і в якості кур’єра відвезти в Мукачево.
Tакою була, мабуть, і доля Маніфесту та його шлях до Мукачева. Проте наприкінці з'їзду його учасники не підписували підготовлений маніфест, а розписувались на зворотному боці 4-х великих аркушів паперу, який «господарі» називали «Маніфест». Та навіть цих папірців ніхто до цих пір не бачив. Немає ані списку учасників, ані протоколу з'їзду. Як розповів нам пан Олекса Лоґойда, у хаосі, який панував в кінотеатрі, де відбувався з'їзд, не було можливості писати протокол або складати списки учасників - з'їзд проводився поквапом.
В своє виправдання стосовно відсутності списків та протоколу, радянські організатори акції стверджували, що списки навмисно були знищені вже наступного дня, оскільки чехи могли ці списки вимагати, а потім людей запитувати, чи вони справді були учасниками з'їзду (на момент з'їзду наш край був де-юре частиною Чехословаччини). Але це було лише виправданням нової влади, професор М. Троян, комуністичний літописець з'їзду признався, що не бачив жодного списку учасників конгресу, а ті, які він подав у своїх книгах, були приблизними, він склав їх по пам'яті (цікаво, як він міг скласти списки підписантів, коли не знав їх прізвищ).
Після такої тотальної підготовки не залишалось жодних перепон для підписання договору між Чехословаччиною та СРСР про передачу частини території ЧР, тобто нашого краю, Радянському Союзу. Договір підписали в Москві 29 червня 1945 р. Молотов та Фірлінґер. Коли президент ЧСР Е.Бенеш взнав, що Фірлінґер здавна є агентом КДБ, зі злістю сказав: «Він не заслужив висіти навіть на сухій гілці». Так наш край став частиною радянської імперії СРСР. А його жителі без їхньої на то згоди стали громадянами СРСР. Рішенням Президії ВР СРСР від 22 січня 1946 р. була створена т.зв. Закарпатська область. Зразу після цього новостворена область була включена до складу УРСР, територія якої збільшилась на 12753 кв.км. – на площу нашого краю, який з тих пір і до сьогоднішнього дня є областю України.