Як з України по війні направляли людей в Закарпаття вчити грамоті

Тисячі людей з усього СРСР після закінчення війни у 1945 році приїжджали в Закарпаття "вчити закарпатців грамоті"

Щойно прочитав розповідь жінки з Переяслава, яку у 1945 році командирували в Закарпаття вчити грамоті людей і хочу з цього приводу висловити думку.

Ось витяг з її розповіді:

"Після повернення у серпні 1945 року з німецько-нацистської неволі я рік навчалася у сьомому класі школи №1, а в 1946-му вступила на навчання у наше педагогічне училище. За рік до закінчення навчання у педучилище приїхав представник із Закарпатської області. Нас, майбутніх випускників, зібрали на подвір’ї, і представник виступив перед нами. Він розповів, що Закарпаття століттями перебувало під владою Угорщини і тільки в останні п’ять років Закарпаття і Прикарпаття увійшли до складу Радянського Союзу і УРСР відповідно. Він пояснив, що в них дуже велика потреба у вчителях, тому що місцеве населення у більшості неграмотне. Ні читати, ні писати вони не вміли. Дуже багато людей навіть розписатися не могли – замість підпису ставили хрестик. Посланець Закарпаття запропонував випускникам педучилища їхати до них на роботу. Керівництво педучилища вирішило, що всі чотири випускні групи поїдуть у Закарпаття. У кожній групі було близько тридцяти учнів. І, мабуть, половина випускників, в основному дівчата, були з Переяслава і сіл району.

Після закінчення навчання і випускного вечора у нас був невеликий відпочинок, і влітку 1950 року ми всі, випускники педучилища, приїхали до міста Ужгорода, обласного центру, щоб отримати призначення. Мене і ще шістьох дівчат направили у село Білин Рахівської округи.

Семирічна сільська школа знаходилась у двох приміщеннях. Директором школи працював Василь Васильович Деженіцький. Він жив із сім’єю у квартирі при школі. Нам із переяславською подругою Тамарою Квітко також виділили кімнату при школі, а інші дівчата поселилися в хатах селян. Приступили ми до роботи. Мені дали перший клас. Школа погано була забезпечена підручниками, зошитами, наочними посібниками. Я викладала там українську і німецьку мови. Навчалися у вечірній школі юнаки і дівчата, деякі набагато старші від нас. Після вечірньої школи вони вступали до Ужгородського університету.

Білин тоді було відстале село за шість кілометрів від районного центру Рахова. Люди ставились до нас непогано. Звали нас «паніками». Ми пояснювали їм, що ми ніякі не паніки, а до нас слід звертатися по імені та по батькові. В селі проживали в основному українці, зовсім мало було австрійців, угорців, ромів. Російській мові навчали у школі та ще російською мовою розмовляли прикордонники, які зрідка заходили в село. 

Гуцули тримали корів, різну свійську птицю, але найбільше овець. За кілька кілометрів від села у горах розкинулась полонина – гірське пасовище. Навесні у певний день відправляли худобу на полонину. У кожної корови на шиї був дзвінок. На полонині доглядачі доїли корів та овець і виготовляли бринзу – дуже смачний сир. Пізно восени худоба верталася на низ. Вівці були породисті, білі, вовна діставала майже до землі. Їх стригли, вовну мили і з неї пряли нитки. А вже з ниток виготовляли різні вироби, в’язали дуже гарні і теплі светри та жіночі кофти.

На свята люди вбиралися у дуже гарний традиційний місцевий одяг. Жінки одягали запаски і вишиті бісером сорочки та коротенькі, без рукавів, білі кожушки-кептарики, яскраво розшиті бісером і різнокольоровими нитками. Чоловіки також носили такі ж гарні кожушки і сорочки-вишиванки. Кожушки виготовляли із шкур овець вовною всередину. Жінки, як молоді, так вже і старшого віку, носили яскраві червоні хустки. 

Щонеділі люди ходили в церкву. Йшли святково одягнені. Після церкви чоловіки зі своїми жінками заходили у невеликий буфет, пригощались спиртним. Святкували православні свята – Великдень, Різдво, взимку колядували. І до нас приходили колядувать. Дорослим хлопцям наливали горілку і роздавали цукерки.

Посеред села протікала річка Чорна Тиса. Це гірська річка, не дуже широка, але із швидкою і сильною течією. Річка увесь час шуміла. Де б в селі не був, скрізь чувся шум води. По Тисі сплавляли ліс. Піднімешся на гору і зверху бачиш, як річкою один за одним пливуть плоти. Сплавляли відбірні колоди на деревообробну фабрику.

У селі був невеликий клуб. Ми з Тамарою поставили виставу Т.Г. Шевченка «Назар Стодоля». Селянам вистава сподобалася.

Швидко минув рік, і через сімейні обставини я змушена була повернутися до Переяслава, а Тамара переїхала до Івано-Франківська і там залишилась назавжди.

Ганна Шульга, жителька Переяслава".

Що хочеться сказати. На той час у нашому краї були потужні міграційні хвилі. Але дуже неоднозначні. Комуністи провели масові репресії проти місцевого населення. Найбільше дісталося етнічним німцям та угорцям. Майже повністю знищувалася греко-католицька церква, репресували священиків. Знищувалася інтелігенція.

Звичайно, виник вакуум в освіті, а окрім того, комуністи дали команду на відповідне ідеологічне виховання місцевого населення.

Тисячі людей, яких привозили у Закарпаття з усього СРСР, мали різні завдання. Найкраще було партійно-ідеологічній еліті. Їм дісталося елітне житло в чеських будинках, яке до війни належало інтелігенції та представникам бізнесу. Саме НКВДисти отримали будинки на нинішній набережній Незалежності та в центрі міста. 

Дуже багато людей приїхало таких, як згадана Ганна Шульга з Переяслава, яким давали завдання "вчити грамоті закарпатців". Насправді, з грамотою було трохи важко в гірських районах, але ці "молоді спеціалісти" мали й ідеологічне завдання: не просто вчити, а вчити так, як "заповідали великі Ленін та Сталін". Тоді ж в Закарпаття прийшла російська мова, яка насаджувалася дуже агресивно.

І якщо "молодих спеціалістів" відправляли здебільшого в гірські села, то "немолодих" у міста.  І саме ці "немолоді" повинні були вчити не так грамоті, як правильній ідеології. 

Окрім того, трошки пізніше, на початку 60-х, була потужна міграційна хвиля зі сходу свіжої робочої сили. Головним чином мова йшла про спеціалістів, які потрібні були на заводах, які тут будувалися: спочатку соко-винних та лісопереробних, а потім і приладобудівних.

Ну а в 70-80х роках ХХ століття Закарпатська область вже була повністю ідеологічно комунізована і сюди вже масово почали заїжджати здебільшого трудові мігранти, яких направляли зі Сходу на крупні підприємства - машзаводи, мехзаводи, станкобудівні, вертолітний завод в Дубовому і так далі. Саме у ці роки Ужгород повністю втратив свою давню ауру і перетворився з міста інтелігенції на робітниче місто. Щоправда, розвиток університету розбавляв робітничу масу студентами. Хоча й не суттєво. 

Зараз Ужгород перетворився у звичайне українське провінційне місто, хоча до війни ніколи таким не був.

Володимир Сливич, Ужгород.