Яке відношення мають угорці до українців?

 

ProZak.info одержав перший переклад на на українську мову статті відомого українського громадсько-політичного діяча, дипломата, юриста, журналіста, публіциста Лонгіна Цегельського (1875-1950), яка має назву "Яке відношення мають угорці до українців?". Це невідома робота автора, хоча він писав досить багато статей про Україну й публікував їх за кордоном. Унікальна стаття, яка пояснює ставлення Угорщини до України у часи І Світової війни опублікована у не менш унікальному журналі "Укранія" - першому угорськомовному друкованому виданні, повністю присвяченому Україні, яке видавали за державний кошт у часи І Світової війни. 

Ще цікавішим є те, що редактором цього журналу був закарпатець за походженням, історик, бібліограф, етнограф, викладач, відповідальний працівник міністерства у справах національностей Угорщини Гіадор Стрипський (1875—1946). Політичні русини вважають його одним із своїх діячів, хоча робота у журналі "Укранія" підтверджує зовсім протилежні погляди науковця. 

Журнал, який видавав в Угорщині Стрипський у часи І Світової війни із підзаголовком "огляд українсько-угорських культурних й економічних зв'язків" доводить важливість нашої держави для угорців у цей буремний час. Із тексту статті, за яким розуміємо спостереження Цегельського, видно, що у військовий неспокійний час, коли Угорщина перебувала у небезпеці, Україна для неї була важлива, і нашу державність визнавали, а в період спокою, на жаль, ставлення було й залишається зовсім іншим. 

Публікуємо статтю в перекладі історика і краєзнавця Йосипа Кобаля, а також додаємо скрін-копію оригіналу, опублікованого у журналі "Укранія". 

Яке відношення мають угорці до українців?

Український народ через своє географічне положення і колишні історичні звязки з угорцями у всякому разі заслуговує уваги, і здається, з точки зору нашого майбутнього післявоєнного міжнародного становища, не буде зайвим займатися ним. Адже ми із нашим безпосереднім сусідом у минулому неодноразово були союзниками.

Так було це, наприклад, не рахуючи угорсько-українські князівські шлюби, у часи найбільшого поширення Угорщини, коли угорські королі заволоділи і Галичиною та Волинню, і їхні герби включили до герба угорської держави. Так само були ми і в часи процвітання українського Галицько-Волинського королівства, коли галицький король Данило з допомогою свояка Бейли IV хотів здобути австрійський князівський трон супроти Оттокара ІІ. Ці союзницькі відносини продовжувалися й далі – тепер уже протягом більш довшого часу – тоді, коли угорський і український народи в один і той самий час вели тривалі визвольні війни, й трансільванські князі – два Дєрді Ракоції, знаходилися у найтіснішому союзі з Богданом Хмельницьким, гетьманом українського козацтва. Українські війська під керівництвом наказного гетьмана Ждановича визначили долю тієї битви, яка відкрила під Краковом і Варшавою, дорогу Дєрдю Ракоці для здобуття польської корони. Після цього для обох народів настали в одинаковій мірі скрутні часи: обидва втратили свою первісну самостійну державність.

Угорщині, проте, пощастило більше, ніж Україні. Проголошенням безперервності своїх історичних прав ми, все таки, домоглися того, що змогли зберегтися рівноправним з Австрією державним тілом й до того ж в ньому ми встановитил тісний звязок з культурною середньоєвропейською державою.

Але наш союзник застряг у варварській імперії москалів, яка через мертве тіло українського державного життя змогла дійти від малої Москви до Чорного моря і Дунаю, а також майже до серця Середньої Європи.

Наша державність і сьогодні процвітає, зростає її значення, тоді як 30-мільйонний український народ страждає під російським гнітом, який пограбував не тільки його державність, а потім автономію, але і найелементарніші людські права. У Середній Європі є декілька і таких країн, національності яких хоч є в суціль тільки етнічними групами без історичного минулого, постійно жили у такій свободі, яку на російській землі не знають: вони мають власну пресу, літературу, школи; управління своєї церкви вони вирішують автономно самі; моляться, літургізують на своїій мові і проповіді в них теж ідуть на такій мові. Натомість 30-мільйонний український народ, до яких росіяни теж відносяться як до національної меншини і який має тисячолітню історію, а його державницькі традиції з часів київського королівства завжди існували в живій памяті, сьогодні не має ще й стільки прав, щоб заснувати на своїй мові школи й товариства, писати українські газети, використосувати свою мову на публічних зборах або в церкві. Угорський народ користується всіма ліберальними політичними правами й сам вирішує свою долю; український народ під тиском російського варварства перетворився у масу безправних гелотів, що втратили вагу.

Отже не дивно, що український народ забули і Європа, і угорці. У нас колишнього союзника усі вважали мертвим, таким, який, так здавалося, до 1914-го остаточно потонув у російському морі. Адже увесь науковий світ піймався на гачок офіційної російської хитрощі, яка вдовбала у суспільну свідомість Європи видимість, що, окрім московитів, у царській імперії існують тільки малороси, отже, все ж таки, тільки одні росіяни, а українців не має. А це все таки дійсно ускладнило для нас те, щоб ми чітко розібралися серед народів на території між Карпатами і Кавказом. Через це ми були менш поінформовані про Україну, ніж, наприклад, німці, які зовсім не є з нею сусідами.

Щоб зникли упереджені думки і помилкові сприйняття, які накопичувалися протягом кількох десятиліть, була потрібна ця світова війна.

На початку війни, коли наші сини вперше потрапили у Східну Галичину, політичні противники українців заставили їх повірити, що вони потрапили у суцільну банду зрадників батьківщини. Це, звичайно, на перших порах дуже несприятливо впливало на настрій наших частин стосовно українців.

Угорці тоді почали пізнавати дійсну цінність давнього союзника, коли у Бескидах, біля Ужка, поряд із гонведами, показалися штики українських легіонерів. Воістину насправді в якості національного символа послужило те видовище, коли український стрілець і наш гонвед під одним прапором захищають вогнище угорців проти москальської інвазії. Ми знову пізнали забутого союзника і змогли тепер його добре відрізнити від росіян. Ми здогадалися тепер, що українець, все ж таки не росіянин, і Росія складається не тільки з росіян. Адже угорський аристократ Міклош Семере був тим першим піонером українсько-угорської дружби, який подарував командиру українського легіону в якості знаку визнання чистокровного скакуна. Інша наша високопоставлена особа, надихнувшись героїчними вчинками українських легіонерів, створив з них окрему кавалерійську частину, яка постійно турбувала росіян, і в ста місцях майже одночасово. І не менша постать, як сам граф Іштван Тісо був тим, хто в інтересах українського народу підняв слово і в угорському парламенті і для австрійських українців була ця допомога підходящою для зламу наклепу своїх політичнх супротивників.

Сьогодні у нас дедалі вже зростає кількість тих, які усвідомлюють міжнародне значення українського питання. Адже це знаходиться у найтіснішому взаємозвязку із захистом у майбутньому Угорщини проти російських устремлінь. Українське питання стосовно нас більше вже не може бути лише симпатичние явище, бо сьогодні воно виросло до важливої справи, яка найбезпосередніше торкається інтересів нашої батьківщини. Але зрозуміло, що його не можна більше брати під один капелюх з польським питанням, як це робить Ондрашші. Цей наш політик уже два рази піднімав слово в інтересіх відродження Польщі.

Це симпатична справа, яку потрібно схвалювати, але не в тій формі, як планує Ондрашші, щоб, власне, і українські території (Східна Галичина, Холмщина і т.д.) належали до нової польської держави. Ця пропозиція означає найбільшу небезпеку для Середньої Європи, а головним чином, отже, для Угорщини.

Адже українці є противниками росіян, але вони є такими самимипротивниками усілякого обєднання з тією Польщею, від якої вони, починаючи з XIV ст., постійно отримували лише гіркий досвід. Адже не забуваймо, що Польща, яка тепер на підставі історичного права вимагає для себе і українців, як раз ця Польща була тією, яка проголошенням цих самих прав загнала українців у 1654 році в обійми росіян. Пожертвувати Польщі наймненшу частину українських територій – це означало б стільки, яка заново розпалити історичну ворожнечу між цими двома народами, підірвати надії українців у країни осі, відштовхнути їх  від Середньої Європи: одним словом це було б стільки, як працювати “pour le Tsar de Russie”. Але це, очевидно, не є наміром Ондрашші. Угорська громадськість бачить у цій справі між іншим лише симпатичних поляків, хоча українці теж знаходяться там. Отже не можна залишити їх непоміченими, бо вони є теж не тільки симпатичні, але одночасово стосовно нас ще й необхідні. Через це, отже, ми віримо, не є перебільшенням, якщо стверджуватимемо, що майбутній розвиток Угорщини буде у найтіснішому взаємозвязку з Україною. Ужоцький символ ще колись може перетворитися у дійсність, адже Українія простягається на такій широті між нашою батьківщиною і росіянами, яка два рази перевищує розміри Угорщини. Карпати, хоч і виявилися корисною, але дуже вузькою лінією захисту. Адже тут уже на другий місяць війни росіяни змогли закріпитися і вже майже-майже загрожували угорському Олфедльду.

Між північним колоссом і дунайською монархією є потреба у сильній буферній точці, яка зробила б неможливою після цього кожне таке вторгнення, яке у нас трапилося вже двічі через Карпати у 1849-му і 1914-му.

Галичина для цього сама недостатньо сильна. Але і одна нова Польща не зуміла б відповідати цьому завданню, бо, адже, покликання цієї Польщі – в першу чергу захист лінії Вісли. Залишився, отже, один шлях: відтіснити Росію за Дніпро, в межі її старих кордонів, й відокремити її від Європи – в першу чергу Угорщини – з допомогою України. Доведена дійсніть, що саме українське питання було тим, яке дало останній поштовх до війни Росії проти дунайської монархії. Москалі хотіли прибрати до своїх рук український П’ємонт – Східну Галичину, щоб у такий спосіб розвязати небезпечне для них українське питання. Дуже добре відома справа російської мети: знищення дунайської монархії. У Росії вже зробили й нову карту Європи, на якій москаль поширюється глибоко через Олфельд аж до Дунаю, а Сербія простягається вверх до Балатона. Для угорців вони зберегли лише вузьку полосу між Дунаєм і Тисою, так як це трапилося з індіанцями в Америці, яким Сполучені Штати з милості дали ту полосу, так звану “reservation”. Ця небезпека без відновлення України не припинилася б для нашої вітчизни. Ми дуже добре знаємо, яку пропаганду проводять росіяни всередині дунайської монархії і серед її безпеосередніх сусідів. Але, якщо заключення миру не прожене Росію назад з Дунайського басейну, ця пропаганда у майбутньому, очевидно буде ще сильнішою, а не те, щоб спадала. Бо російська політика тепер, післ того, як гірко переконалася про неможливість захоплення Босфору, ще більше, ніж до цього, буде змагатися до Адріатики зі свого чорноморського тупика.

Галицька, угорська і сербська агітація відкрито проявила майбутні шляхи російських прагнень: Радзивилів – Львів – Ужок – Будапешт – Рієка. А від цієї лінії вони не відмовляться до тих пір, поки будуть знаходитися поблизу Карпат. А якби у теперішній війні росіяни перемогли, то Угорщина була б першою жертвою. Для цього потрібно нам більш дательніше займатися українським питанням у майбутньому.

Але, якщо нам вдасться відтіснити росіян у їх старі кордони, для нас може відкритися нова економічна, культурна й національна перспектива з утворенням України. Яка б нас захищала. Адже не треба забувати, що земля України з господарської точки зору повністю одинакова з нашим Олфельдом; але у неї й іншої продукції вдосталь, яка для нас, отримавши її дешево, з перших рук, є дуже необхідною. А український народ, у якому ми бачимо стільки споріднених почуттів, направлених в бік угорців, дуже легко міг би стати нашим найціннішим союзником і нашим східним вартовим. Із-за цього угорці мають відношення до українців.

 

Більше за темою читайте у розділі    «Історія». 

 

ProZak.info