Яким є Закарпаття ХХ століття у підручниках з історії
Двадцятирічний період перебування Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь в складі Чехословаччини (1919–1939), мабуть, є єдиним винятком майже повноцінного представлення краю в загальній історії України учням 10-класу. Однак, лише майже. Одразу в трьох шкільних підручниках авторства Федора Турченка, Станіслава Кульчицького та Юрія Шаповала, Надії Гупан та Ольги Пометун, Закарпаття вперше представлено окремим розділом чи параграфом. За обсягом вони майже дорівнюють всім попереднім сюжетним вставкам («обрізкам із відрізків») з історії Закарпаття починаючи від Королівської стоянки раннього палеоантропа і до розпаду Австро-Угорщини. Та було б усе гаразд, якби не було так кепсько із змістом викладеного фактичного матеріалу...
Про те, як неправильно висвітлюють цей період історії краю у шкільних підручниках, написав для нашого сайту декан історичного факультету УжНУ Володимир Фенич.
У першій частині його статті читайте про назву Закарпаття, королівську стоянку, князя Корятовича, період історії краю за часів Богдана Хмельницького, а також інші історичні перипетії. У другій - про те, ч ому в шкільних підручниках історія Закарпаття перекручена. Наразі публікуємо наступну частину - про Закарпаття у ХХ столітті.
Двадцятирічний період перебування Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь в складі Чехословаччини (1919–1939), мабуть, є єдиним винятком майже повноцінного представлення краю в загальній історії України учням 10-класу. Однак, лише майже. Одразу в трьох шкільних підручниках авторства Федора Турченка 1, Станіслава Кульчицького та Юрія Шаповала 2, Надії Гупан та Ольги Пометун 3, Закарпаття вперше представлено окремим розділом чи параграфом. За обсягом вони майже дорівнюють всім попереднім сюжетним вставкам («обрізкам із відрізків») з історії Закарпаття починаючи від Королівської стоянки раннього палеоантропа і до розпаду Австро-Угорщини. Та було б усе гаразд, якби не було так кепсько із змістом викладеного фактичного матеріалу.
Найперше необхідно роз’яснити провокативне твердження Федора Турченка, який написав, що «Закарпаття – найзахідніша історична українська територія – входила до складу Угорщини і ніякого самоуправління не мала» 4. По-перше, до 1918 р. Закарпаття завжди було найсхіднішою (точніше – північно-східною) історичною угорською територією, бо за такою логікою, якою користується запорізький історик, нинішня тридцятитисячна російська етнічна громада Закарпаття, не приведи Господь, може бути потлумаченою в Кремлі «найзахіднішою історичною російською територією». По-друге, не про історичну, а про етнографічну територію можна вести мову. По-третє, після розпаду Австро-Угорщини угорський уряд Мігая Каролі 21 грудня 1918 р. створив автономну провінцію Руську крайну. І, по-четверте, перед русинами Закарпаття в 1918–1919 рр. насправді постали декілька альтернативних проектів територіального самовизначення, серед яких, за сприяння/втручання США, успіхом увінчався лише прочехословацький 5. До речі, проукраїнський проект, якщо відкинути його радянсько-більшовицький варіант, на той час не мав ані внутрішнього мобілізаційного ресурсу, ані сприятливих геополітичних умов для успішної реалізації не те щоб на Закарпатті, але навіть на територіях законно підвладних українським національним урядам УНР у Києві та ЗУНР у Львові 6.
Якщо розділ «Закарпаття у складі Чехо-Словаччини» в підручнику Н. Гупан і О. Пометун починається витягом з «Генерального статуту для організації Підкарпатської Руси», цитата з якого поцуплена неуважними авторами з якогось джерела (доказом чого є зайвий для підручникового формату поклик на [56; с. 36]), після чого до складу ЧСР «увійшли українські землі загальною площею 11,4 тис. км. кв.» 7, а в підручнику Ф. Турченка даний параграф під такою ж назвою починається із зауваження, мовляв «головним прагненням населення краю було об’єднання з українською державою» 8 (підкреслено мною – В.Ф.) (хоч наприкінці викладу матеріалу за 9-й клас той самий автор справедливо констатував про суцільну мадяризацію угро-руської інтелігенції), то відповідний розділ у підручнику авторства В. Кульчицького і Ю. Шаповала під назвою «Українські землі в складі Чехословаччини» взагалі починається із якоїсь дивної цифрово-термінологічної абракадабри. Цитую дослівно: «Закарпатська Україна в усталених географічних кордонах становила 12,8 тис. кв. км. Ця назва ніколи офіційно не вживалася, бо вона засвідчувала приналежність цієї землі «за Карпатськими горами» до України» 9 (підкреслено мною – В.Ф.).
Іншими словами, учнів 10-го класу двоє столичних професійних істориків намагаються переконати, що приналежність «Закарпатської України» до України імпліцитно вела до відсутності «вживання» її в якості офіційної назви. Але, ким, угорцями? Насправді ж київські автори молодому підростаючому поколінню українців відверто пишуть неправду: назва «Закарпатська Україна» насправді офіційно вживалася тільки не в чи до 1918 р., а від 18 листопада 1944 й до 22 січня 1946 р., власне, коли вперше вона і стала «приналежати» до України, щоправда радянської 10. Про це академічні історики чомусь воліють не писати своїм юним співвітчизникам. І ще: від 10 вересня 1919 до 15 березня 1939 р. фактично, а до 29 червня 1945 р. – юридично, офіційною назвою краю була, затверджена на Паризькій мирній конференції у Сен-Жермені (10 вересня 1919), Підкарпатська Русь 11.
Не все гаразд у авторів і зі статистикою. Так, Н. Гупан і Н. Пометун пишуть, що за переписом 1930 р. на території Чехословаччини проживало 549 тис. українців, що становило 3,8% від загальної чисельності населення 12, тоді як В. Кульчицький і Ю. Шаповал стверджують, що за переписом 1930 р. на Закарпатті проживало 616 тис. чол., зокрема 438 тис. українців. Далі ж ще гірше: «у Пряшівському етнографічному анклаві налічувалося 118 тис. чоловік, у тому числі 87 тис. українців. Ще понад 10 тис. українців жили у Східній Словаччині» 13. Той факт, що Пряшівщина і Сх. Словаччина є одним і тим самим регіоном 14, іменитих столичних істориків не обходить. Насправді, згідно перепису 1930 р. в Чехословаччині проживало 549 169 (5,79%) руських-русинів-українців, тоді як окремо в графу українці записали себе понад 50-ти тис. чол., з яких на Підкарпатській Русі 2 355 чол. Всі вони були емігрантами з польської Галичини та радянської України. Власне на Підкарпатській Русі у 1930 р. проживало 446 478 (60,80%) руських-русинів-українців. Причому цей же перепис зафіксував на Підкарпатті 31 531 «інших», під якими чехословацьке законодавство розуміло осіб із закордонним громадянством та без громадянства. Лише таких на Підкарпатті було 16 тис. Очевидно до них належали і українські, і російські емігранти з галицької Польщі, української та російської РСР 15.
Пишучи про національно-політичні симпатії жителів Підкарпатської Русі, автори шкільних підручників інколи попросту дивують своїми твердженнями. По-перше, дуету Кульчицький–Шаповал мабуть варто задуматись над написаним: «Становище карпатоукраїнців було кращим, ніж становище українців у Радянському Союзі, Польщі або Румунії. У Чехословаччині існували міцні демократичні традиції» 16. І це на сто відсотків правда. Але хіба не треба пояснити тоді молодій українській людині в її 15-16 років, як так могло статися, що із кращого (чехословацького) становища «карпатоукраїнці» раптом масового забажали жити в стократ гіршому, а якщо вже бути відвертим – то в звичайному концентраційному таборі, яким виглядала Радянська Україна в складі СРСР. Невже із демократичної, економічно успішної та культурно і релігійно толерантної масарикової Чехословаччини 17 підкарпатські русини масово прагнули жити в суцільному концтаборі, хай навіть і з приставкою «Українська»? Звісно, ні. Доказом цьому слугує той факт, що всі (хто вижив) закарпатські втікачі в СРСР повернулися до рідних Карпат пройшовши у 1939–1949 рр. через табори ГУЛАГу і Бузулук 18.
Інший автор (Ф. Турченко), пояснюючи входження Закарпаття до складу Чехословаччини 8 травня 1919 р., робить висновок, що «це було вимушене рішення, певний результат пошуку «меншого лиха» 19. «Вимушене рішення», але кого – американського президента Вудро Вільсона чи першого чехословацького президента Томаша Ґарика Масарика, які домовилися про долю Підкарпаття ще в листопаді 1918 р., а Центральна руська рада 8 травня 1919 р. його лише імплементувала? За подібним сценарієм доля Закарпаття була вирішена у 1943 р. Й. Сталіним і Едвардом Бенешем, а Народна рада Закарпатської України 26 листопада 1944 р. в Мукачеві його лише імплементувала! 20
Далі справедливо звертаючи увагу школярів на політиці чехізації Підкарпатської Русі (запорізький автор замість офіційної, міжнародно-визнаної назви, чомусь всюди використовує пізнішу назву одноденної держави Карпатської України), в результаті чого в краї, де до 1918 р. практично не було чехів, наприкінці 1920-х 80% урядовців були вихідцями з Чехії 21, Ф. Турченко замовчує той факт, що подібні посади серед місцевого населення могли обійняти лише ті русини, що сповідували переважно угрофільські погляди 22. Тому вже краще чехи, ніж мадярони, вважали урядовці в Празі та в Ужгороді. Хоч автор, колись найбільш популярного шкільного підручника за 10-й клас (зрештою, як і всі інші автори), ані словом не згадує беззаперечних фактів українізації освіти на Підкарпатті, особливо з числа національно-свідомих галичан 23. Так само, навряд чи є доречним писати для сучасної молодої людини, що становище української школи в Закарпатті було незадовільним «після декількох віків мадяризації», адже ще навіть на зламі XVIII–XIX ст. для угорських просвітників і романтиків із покоління Дьордя Бешенеї та Іштвана Сечені було справжньою проблемою змусити своїх шляхетних співвітчизників говорити мовою простого народу. Віддаючи перевагу латині та німецькій, угорська еліта свою рідну мову не знала 24. Тож про мадяризацію не угорців можна говорити лише після 1868 р., про що вже мова йшла вище.
Відтак пишучи, «на виборах, що відбувалися регулярно, місця в чехословацький парламент виборювало до 30 партій» 25, незайвим було б двом столичним академічним історикам роз’яснити школярам, як же так могло статися, що за урядування «авторитетного лідера українофілів» А. Волошина в Підкарпатській Русі – Карпатській Україні участь у виборах брала лише очолювана ним політична партія Українське національне об’єднання (!). Всі інші український уряд, слідом за офіційною Прагою, заборонив, встановивши в автономії авторитарний режим 26.
Щось подібне читаємо і в іншому підручнику: «наприкінці 30-х років у політичному житті остаточно переміг український національно-державницький рух» 27, то хіба не варто дати відповідь на питання, по-перше, чому А. Волошин в листопаді 1938 р. ні за яку ціну не бажав проводити всенародний референдум, чого вимагали від нього русофіли та русинофіли, або яким би був результат голосування до Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 р., якби вибори відбулися на альтернативні основі, а не як в авторитарній державі – за однопартійним списком, а по-друге, чому в 1945 р. лише 250 тис. із бл. 725 тис. мешканців Закарпатської України проголосували за возз’єднання з Радянською Україною 28, якщо «найбільш впливовою силою серед українців були українофіли» ще наприкінці 1930-х рр. 29? Відповідь очевидна: ні того, ні другого насправді не було. Добре, хоч в іншому підручнику Кульчицького та Шаповала зазначено, що вибори до Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 р. відбулися «в умовах, коли всі інші [крім Українського національного об’єднання] політичні партії були заборонені» 30.
Потребує окремого пояснення і незрозуміле зауваження від запорізького історика Ф. Турченка, мовляв всі політичні партії на Підкарпатті «діяли під «дахом» загально-чехословацьких партій» 31. А хіба в демократичній країні не повинно бути так, чи може не так діють політичні партії в сучасній Україні? Мабуть професійний історик призабув, що в умовах демократії, якими була міжвоєнна Чехословаччина та є сучасна Україна, створення та діяльність політичних партій за регіональною, етнічною чи релігійною ознакою заборонено законом. Натомість Федір Григорович є єдиним українським автором шкільної історії, який насмілився зауважити, що «найвпливовішою серед населення Закарпаття була українська течія», котра мала одну-єдину свою Християнсько-народну партію на чолі з А. Волошиним та братами Михайлом і Юлієм Бращайками, але лише завдяки тому, що українську ідею підтримували популярні в краї у 1920-х рр. Комуністична та Соціалістична партії 32. Шкода лише, що тезу про тотожність українського націоналізму і комунізму, як домінуючої орієнтації в суспільно-політичному житті Підкарпаття у міжвоєнний час, автор далі не розвинув. Не розробленою ця тема залишається і в академічній історіографії.
Не менш суперечливим є наступне твердження від столичних авторів підручників: якщо Комуністична партія перестала існувати як впливова політична сила після того, як «Волошин буквально розгромив усі окружні комітети і первинні осередки крайкому КПЧ», «скориставшись розпорядженням празького уряду про розпуск політичних партій» 33, повинно б виникнути закономірне питання: хто ж тоді у 1944–1945 рр. привів Закарпаття до «возз’єднання з Україною», як не місцеві комуністи? За версією Кульчицького і Шаповала виходить, що до дати 29 червня 1945 р. це зробили українські націоналісти. Але таке твердження далеке від істини. І вже зовсім не личить професійним історикам пропонувати українським школярам відверті нісенітниці та неправдиві дані. Так, для С. Кульчицького і Ю. Шаповала, А. Волошин народився в «с. Колочичиному на Закараптті» та «закінчив теологічний факультет Ужгородського університету» 34, тоді як насправді він народився в с. Келичин Міжгірського округу, а закінчив Ужгородську духовну семінарію 35 (університет в Ужгороді був заснований аж у липні 1945 р.) 36. Аналогічне зауваження стосується і підручника Гупан та Пометун: 28 жовтня 1938 р. А. Волошина було призначено, а не обрано, як вони пишуть, прем’єр-міністром Підкарпатської Русі, а не Карпатської України 37.
Шкода, що на аспекті Карпатської України як ідеї-проекту нацистської Німеччини жодний автор шкільного підручника з історії України увагу не звернув. Методично підганяючи увесь фактичний матеріал 10-го класу під проголошення самостійності Карпатської України 15 березня 1939 р. Ф. Турченко єдиний з усіх авторів шкільних підручників звернув увагу на «побоювання» сталінського керівництва СРСР, котре «вбачало в ній небезпечне вогнище українського самостійництва» (підкреслено мною – В.Ф.). Навівши навіть слова із промови Й. Сталіна, виголошеної на XVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р., про «комаху, що хоче прилучити до себе слона», запорізький історик явно переоцінює «прагнення Карпатської України добитися самостійності й цим розпочати справу визволення всієї України» 38. Такі плани дійсно існували, але не в березні 1939, а в жовтні–грудні 1938 р. і належали вони нацистським військово-політичним колам Третього рейху, котрі виношували різні проекти «Карпатоукраїнської держави» як містка до завоювання «Великої України» 39.
Від столичних істориків також годилося б пояснити, як так могло статися, що в умовах «буржуазної» Чехословаччини на Підкарпатті станом на 1938 р. функціонувало більше освітніх закладів (803 школи, з яких 463 русько-українські, 365 чехословацькі, 117 угорські, 24 німецькі, а ще румунські, єврейські, бл. 40 гімназій, одна богословська семінарія) 40, ніж в радянську пору та в роки незалежності України 41. Та найгіршим є те, що на цьому власне і вичерпується вся інформація про «культурний стан» на Закарпатті від авторів всіх підручників для 10-го класу.
Наче крім освітніх закладів на Підкарпатській Русі від 1919 до 1939 р. не було своїх науковців (істориків та мовників), часописів, своєї літератури, культурних товариств, свого театру та мистецтва, своїх церков… Наче не було таких імен і товариств, як автори історій – руської інтерпретації Микола Бескид, Василь Гаджеґа, Іриней Кондратович, Петро Сова, угорської інтерпретації – Антал Годінка, Шандор Бонкало, Гіядор Стрипський, російської інтерпретації – Олексій Петров, Юліан Яворський, Євген Недзельський, української інтерпретації – Євген Перфецький, Василь Пачовський, Олександр Мицюк, Володимир Бірчак, авторів граматик – русофіл Георгій Геровський, русинофіл Євменій Сабов, українофіл Іван Панькевич, письменників різних національних орієнтацій – Юлій Боршош-Кум’ятський, Василь Ґренджа-Донський, Андрій Карабелиш, Михайло Попович, Лука Дем’ян, Ірина Невицька, Андрій Патрус-Карпатський, Олександр Маркуш, Еміл Білецький, Федір Потушняк, українофільської «Просвіти» д-ра Юлія Бращайка та о. Августина Волошина, русофільського «Общества им. Олександра Духновича» о. Євменія Сабова і д-ра Стефана Фенцика, русинофільського «Підкарпатського общества наук» д-ра Івана Гарайди та професора-академіка Антала Годінки, Руського театру Миколи Садовського та Нового театру братів Юрія і Євгена Шереґіїв, художників Йосиф Бокшай та Адальберт Ерделі… і багато чого іншого 42.
Іншими словами, увесь виклад фактичного матеріалу про перебування Підкарпатської Русі в складі Чехословаччини в період від 1919 до 1939 р. авторами шкільних підручників «підігнано» під одну-єдину подію – Карпатську Україну – як доказ перемоги українського національного напряму над усіма іншими. При цьому, правда, «забули» українські історики акцентувати увагу юного школяра, що перемога УНО на виборах до Сойму (12 лютого) та проголошення незалежності Карпатської України (14 березня) 1939 р. сталися за умов авторитарного режиму та античехословацької політики уряду А. Волошина із забороною і переслідуванням політичних опонентів та концентраційними таборами, заснованими для них 43. А ще «забули» вони відповісти українській молодій людині, куди ж поділися оті 92,4% голосів за українську ідею, що мали місце в лютому 1939 р., під час «добровільного підписання маніфесту про возз’єднання Закарпатської України з Українською РСР» напередодні 29 червня 1945 р., коли під документом поставили свій підпис лише 250 тис. із понад 725 тис. мешканців краю?
Вінцем телеологічного та ідеологічного мислення, що має мало спільного з історією, якою вона була насправді, є опис поразки Карпатської України Ф. Турченком. Сучасний український школяр мабуть повинен бути дуже розчуленим прочитавши, що внаслідок окупації Карпатської України союзницею Німеччини Угорщиною, «А. Волошин разом з урядом був змушений емігрувати» 44. Автору підручника (зрештою як і всім апологетам Карпатської України) навіть в голову не йде, що історії відомі чисельні приклади, коли харизматичні лідери свого народу мужньо продовжували стояти на захисті вітчизни до смерті, так і не ставши героями в себе вдома як отець А. Волошин випливає з Указу Президента Л. Кучми 2002 р.! Емігрувати (втекти, виїхати) геть не є фатальною необхідністю. Це лише один із виборів, перед яким опиняється людина (тим більше лідер, «батько народу») у доленосний для країни час. Оспіваний вічними глитаями-революціонерами – «будівничими української нації», романтичною історіографією та народним епосом монсеньйор Волошин 45, разом зі своїми «бравими» урядовцями міг зостатися в Хусті і розділити долю дорогих його серцю земляків, котрі наївно повіривши націоналістичній пропаганді екзальтованих галичан та доморощених українофілів з «розперезаної, бунтарської, отаманської і дурної» Січі (за влучним висловом Володимира Бірчака) про непохитний союз з гітлерівською Німеччиною, були принесені в жертву революції/нації своїм «батьком» на «Красному полі» (і не тільки) 46.