image

Андрухович — про політику через музику, угро-фінів Винничука та нову книгу, яку пише 25 років

 

 Андрухович — він щирий і відкритий. Саме щирий і відкритий, бо він справді позитивний до своєї аудиторії. Сьогодні — це рідкість. Особливо — серед людей публічних.

 А ще Юрій Андрухович так тонко кепкує, коли справді весело й ніколи не образишся. Це, мабуть, честь, якщо Юрій над вами жартує. Андрухович — небагатослівний і лаконічний, а це надзвичайно добре для вдалої презентації, ну, і важлива якість саме для чоловіка. За роки презентацій і виступів письменника в Ужгороді дивуєшся, Андрухович — не змінюється, проте його аудиторія постійно оновлюється, а “вчорашніх” прихильників не буває. Ті, що були вчора, приходять послухати і сьогодні, а юне покоління також тягнеться до Юрка Андруховича. Мабуть, це і є результат для письменника. Принаймні, публічний...

 Власне, минулої суботи автор у рамках фестивалю еротичного мистецтва “Березневі коти” презентував свою нову збірку колонок “Тут похований Фантомас”. Книга складається з колонок, які Андрухович писав для “ТСН”. Із 200 текстів, опублікованих на сайті “ТСН”, до друкованого видання ввійшло 73.

А Prozak записав кілька цитат Андруховича з презентації. Подаємо пряму мову.

За цим лінком читайте про презентацію в Ужгороді.

 

Ужгород — це Андрухович із чотирма друзями в одному ліжку

Стримано похвалю Ужгород. Насправді, це незабутній час, 80-й рік, я думаю, що більшості з присутніх у цій залі ще не було на світі. Але у кожному разі це був якийсь такий прекрасний подарунок долі, що у 1980 році у Москві вирішили провести Олімпійські ігри, тому ми, студенти Львівського поліграфу на практику поїхали не до Москви і не до Ленінграду, не до Києва, а вибирали собі серед обласних центрів України. Нас було таких п’ятеро друзів, це були три дівчини і два хлопці. І ми поїхали до Ужгорода на практику, видавництво “Карпати”, у гуртожитку ми почали жити якось так тільки на другому тижні, а перший тиждень ми прожили у готелі, який насправді називається “Корона”, а тоді він називався “Верховина”. Ми жили вп’ятьох в одному номері, сьогодні вже згадували цю ситуацію, більше того, ми жили вп’ятьох у одному номері і спали вп’ятьох в одному ліжку. Але в тому віці це було можливо, коли ми ще не так багато годин сну було потрібно, як уже тепер. Ну, і ще запам’яталося, що Ужгород — це таке було для нас прекрасне південне місто. Було страшенно багато зелені, тоді ще зеленню не називали долари. Зелені — у дослівному розумінні — страшенно багато її всюди було — Ботанічний сад, південність і ці камені і так далі... Навіть у порівнянні зі Львовом це було таке цілком-цілком прекрасне, красиве, але невелике місто.

Тут похований Фантомас” — це щотижневий щоденник

Найголовніший, базовий підхід до цих колонок з самого початку був такий, що я пишу насправді щось нібито ... щоденник. Тобто, чим я живу, про що я думаю, що зі мною трапилося — я про це і буду писати. І, відповідно, щоденник дивний тільки тому, що він раз на тиждень заповнюється, а не щодня. Такий щоденник-тижневик.

Тут політика через музику, писанку, сирних коників і спортивні штани

Але це не було якоїсь такої дилеми, чи мені варто писати на політичні теми чи не варто, чи може все таки залишатися біля якихось культурних явищ... Там не тільки про музику, там, наприклад, хотілося написати, не знаю, про... культуру спортивних штанів, чи ... про що там тільки немає. Про писанки, про сирних коників... І поки був у нашому житті цей неприємний стан цього януковичевського такого застою, доти можна було собі жартувати у такий спосіб.

Політика через улюбленого музиканта 70-х років

Про політику писали професійніші люди, які добре зналися на політиці. Я можу писати про українську політику, але через, наприклад, колонку про мого улюбленого рок-музиканта 70-х років, коли мені було років 15. Чому мені подобалася саме така музика... Тому мені здавалося це завдання достатньо симпатичним — у центрі поставити якесь культурне явище.

Про Винничука, його коментаторів і про блог з понад сотнею коментів — з закликом не спати з російськомовними жінками

Модератор презентації — письменник Андрій Любка згадав колонку про те, що українські чоловіки не мають давати російськомовним жінкам...

Вона назбирала, як мене, як для автора, рекордну кількість коментів. Тому що насправді рекордсменом у цій колонці у ті часи був Юрій Павлович Винничук. Винничук що би не написав, там уже під його колонками збирався такий оцей срач, постійний такий був. Тобто, там ці люди, які постійно тільки там зустрічаються — завжди, під колонками Винничука. І в них там уже безвідносно до того, що він написав... Він достатньо провокативно завжди про щось: “Москалі — це угро-фіни” (!!!). Він дасть такий заголовок і там починається смертовбивство таке. Я вважав для себе досить високим показником, якщо під моєю колонкою десь назбирувалося, ну, 15 коментів чи 20. А ось під цією (про заклик не спати з росіянками) було щось понад сто. І це було вже на рівні Юрія Винничука. Насправді, вдалося досягнути його рівня ось у такому випадку. Тепер Андрій (йдеться про молодого автора Андрія Любку) дуже точно головну думку цієї колонки переказав. А мені серед усіх цих коментів, у зв’язку з цією думкою, думаю, ви запам’ятали її, так, що, мовляв, нам, українським чоловікам пора перестати давати російськомовним жінкам, брутально кажучи... І в цих ста з чимось коментах, серед яких більшість — абсолютно обурені на кшталт, “він старіє на очах”, — та тут був один, якому я би абсолютно віддав пальму першості: “Все, побежала учить украинский язык». Цей був хороший... І заради цього національного примирення я не включав цю колонку в цю книжку. У нас тема двомовності сама по собі вирішилася легко і плавно під час Майдану, тепер ніхто не посміє докоряти іншому, що він якоюсь не тією мовою говорить, тому що ми зненацька вийшли на рівень, коли є щось важливіше і вище за цей поділ, а цей поділ нічого насправді не вирішує.

Андрухович — про тенденцію до скорочення текстів

Так, ця перспектива існує. Буде все скорочуватися взагалі, все, що пов’язане з писаним словом і текстом. На жаль, нам треба прийняти вже це як даність, і, можливо, в цьому немає ніякої катастрофи. Швидше за все, немає ніякої катастрофи у тому, що дедалі менше часу людина собі залишає для прочитання суцільного тексту. Її втягує заголовок і те, що винесено під нього — два-три речення під заголовком, все. Мені вже навіть із власної перспективи, бо хто-хто, а я би мав все таки уважніше ставитися до таких речей.

Про Любку-колумніста

Я читаю повністю колонки Андрія Любки, щоб ти знав, і не жалію про це.

Андрухович — про нечистивців для нової найдовшої книги життя

Щодо цього (про очікування нової книги) я можу так відповісти. Є сенс очікувати, є сенс, я сам очікую від себе цього... Але вимальовується книжка, яка не буде, швидше за все, романом. Хіба що Іван Ципердюк (франківський автор) скаже, що це роман, бо він і про це (про свіжу збірку “Тут похований Фантомас”) сказав, що це роман, то він може і про ту книжку так сказати. Я до кінця просто не знаю, коли я можу вважати її завершеною, закінченою. У будь-якому разі це буде найдовша книжка мого життя у тому сенсі, що перший з її розділів чи текстів я написав ще у 1990 році. А найновіший за часом — ось кілька тижнів тому я закінчив його. Тобто, це буде збірка, збірка таких-от життєписів, історій. Тепер потрібно знати число, на якому варто зупинитися, тому що їх є поки що п’ять. П’ять життєписів, можна сказати. П’ять таких біографій, де у центрі реальна постать, вона зафіксована історично, іноді це така постать дуже маргінальна, про яку згадано двома-трьома реченнями в якихось судових хроніках. Але є такі постаті, які, ну, дуже вагомо і серйозно звучать в історії. Ось. І за часом це від XVII століття і до наших днів. Але їх є п’ять... І от я не знаю, ну, наприклад, зупинюся я на числі “сім”, тоді мені треба ще двох, дві такі історії написати, двох таких нечистивців, так, тому що вони — це люди, які вважаються найгіршими грішниками, нечистивцями і злочинцями, ось. Є п’ять, скільки може бути, “сім” — банальне число і “сім” нічого не каже, “дев’ять” — знову банальне, “одинадцять”, але в мене було 111 міст (йдеться про книжку “Лексикон інтимних міст”, “дванадцять” — банальне, “тринадцять” — дуже довго писати доведеться, якщо в середньому раз на 8 років одна історія пишеться. Цікаво знайти такого нечистивця про якого можна написати пів історії і буде достатньо.

 

Евеліна Гурницька для ProZak.info        

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com