Ужгородський поет Сурнін видав нову збірку поезій

В ужгородському поліграфічному центрі  «Ліра» побачила світ нова поетична збірка Володимира Сурніна «Неразлюбимая». Книга складається з семи глав. Дві з них відають про Високе Кохання, інші – про красу нашої рідної неповторної природи, громадянську позицію автора, історію, дружбу. Тут присутні гумор, побут і навіть… езотерика. 

Якщо відволіктись від суворих структурних рамок, легко помітити хронологічний вододіл: вірші 1970-1980-х років з архіву і вірші, що починаються з «нульових». Власне, все це поет зазначив у вступному слові «К читателю»:

 

Спеша над рифмою слукавить,

Чтоб зашагал пегасов строй,

Мне было весело представить,

Как мы знакомимся с тобой.

 

Ведь сам я, будучи серьезным

И в оны годы молодым,

Когда писал, смеялся слезно

Над детским вымыслом своим.

 

Но, повзрослев, искал причину

Уже не с тем, чтобы шутить,

А чтоб сердечную кручину

Свою с тобою разделить.

 

В своей попытке неумелой

Я лишь нащупывал пути,

Где будет опыт жизни целой

Нас вместе за руки вести.

 

И ты, возможно, улыбнешься

Над этой строчкой в тишине.

И ненароком отзовешься

Словами добрыми ко мне.

Декілька слів про творчу біографію автора. Розпочалась вона на студентській лавиці Ужгородського державного університету, коли молодий історик зробив перший крок до поетичних зірок в місцевій багатотиражці «Радянський студент». Далі були «Слава Родины» (ПрикВО), «Закарпатська правда», «Молодь Закарпаття». Пізніше творчість поета-історика відобразилася в закарпатських альманахах «Молодий день» (1979), «Новоліття» (1979) та «Дзвінке джерело» (1983). Потім була тривала пауза, завершення якої ознаменувалося віршованим штурмом в збірках «На переломе двух эпох» (2009) та «Своя Америка» (2011), а також в тижневику «Європа-центр», альманасі «Русская культура Закарпатья. Таким чином, Володимир Борисович без зайвого шуму і піару, характерного для «нарцисів», увірвався в поетичний простір далеко не лише нашого краю, і респектабельно зайняв свою нішу.

І ось – «Неразлюбимая».

Досвідчений керівник вище згаданого поліграфцентру Олена Кухарська, за родом своєї роботи звична до хороших (а часто «не дуже») творінь, була настільки зворушена рівнем та душевністю поета, що не стрималася і подарувала у вступі прекрасні щирі слова (подаємо мовою оригіналу): «…И вот я на страницах новой книги Владимира Сурнина с совершенно потрясающим образом «неразлюбимой». Он так же как и книга, родился спонтанно, неожиданно, сам автор, кажется, не был готов к нему, но другого не представлялось. И вот все заиграло, завертелось, закрутилось. Наш творческий дуэт с поэтом состоялся. Новый сборник Владимира Сурнина «Неразлюбимая» перед Вами. В предчувствии огромного поэтического наслаждения, уверенно подписываюсь под соучастием в издании этой книги, желая читателю постижения строк, образов, мыслей и чувств». Вірогідно, Олена Миколаївна і наполягла на назві книги.

Справжнє кохання завжди багатоіпостасне. В ньому присутня не лише, так би мовити, статева чакра, на якій зациклені «модні поети», але, насамперед, – метафізика стосунків між чоловіком та жінкою, вірність, почуття прихильності, довіра (список вельми довгий). Доречно навести один з типових віршів під назвою «Глаза»:

 

Есть глаза острей клинка

Старопрочной стали.

Есть как факел маяка –

Все куда-то б звали.

 

Есть веселые, как стих,

Быстрые, как ветер.

Есть… Да мало ли каких

Женских глаз на свете?

 

Глаз твоих – не очертить

Ни одною мерой.

Все контрасты охвати –

Не найдешь примера.

 

Ведь не цвет, теней игра

Сердце пригвоздили:

Я такие выбирал,

Чтоб всю жизнь любили.

  

Як повноцінна гармонійна людина, Володимир Борисович складається з багатьох іпостасей. Було би хибою ігнорувати його поетичний пейзаж, зокрема, ужгородський. Один з них «Апрельский дождь».

 

Дождь апрельский, дождь весенний

Мимо окон колесит.

Далеко до воскресенья,

А вот душу веселит.

 

Словно ревностный хранитель

Чистоты и красоты,

Он спускается по нитям

С поднебесной высоты.

 

И обходит, как по списку,

Все знакомые места.

Хоть и трудно, и не близко

От моста и до моста.

 

Вот и все… Асфальт лоснится.

И, вставая из-за спин,

Солнце тыкается в лица,

Отражаясь от витрин.

 

Насолодившись красою рідного міста, логічно відзначити ще одну іпостась поета – філософсько-громадянську лірику.

Якщо бути максимально лаконічним, можна сказати, що головний сенс філософії полягає в тому, щоби, виходячи з даних різних наук, погоджених з етичними нормами та мораллю, навчити людей, як правильно жити, розвиватися й вдосконалюватися в цьому світі. Дана наука сьогодні існує, головним чином, в рамках ні до чого не зобов’язуючої захмарної термінології, чим грішать високочолі філософи та сучасні «просунуті» літератори.

Скромна людина Володимир не намагається претендувати на лаври філософа. Він просто дитя своєї епохи. Він просто дружить з досконалістю рими, ясністю думки, мудрістю, яскравістю образів та змістовністю, що товаришують з мінімумом тексту. Також він дружить з принципами і ворогує з кон’юнктурщиною. Його вірші завжди цікаві й корисні для людей різних поколінь та станів. Достатньо почитати «Олигарх», «Перед картиной И. Репина…», «Жуков», «Советская песня». І ніяких «філософічних» вигадок!

Розвиток звичайної порядності часто приводить людину до питань релігії, до розмірковувань мудреців булих часів – людинолюбних (мудреців) і не дуже. В результаті у поета народилась невеличка глава, увінчана епіграфом Фрідріха Ніцше. Цікавим є один з її витворів «Заратустра»:

 

Вещает астролог: все кончится плохо…

Опять наступает такая эпоха,

Где мир захлебнется словами позора

И сгинет в огне, как Содом и Гоморра.

 

Но нас не унять в ожиданьи экстрима,

Хоть гибелью веет бурленье Гольфстрима.

И звезды не там, и за ними так пусто…

Неужто не врал старикан Заратустра?

 

Мы столько столетий пускали на свалку,

Чтоб снова кого-то швырнуть в переплавку.

А тех, кто ни шлаком не стал, ни золою,

Готовили править самою Землею. 

Учитель, ты видел тщету упованья,

Мы сами себя привели на закланье:

Что может духовный слепец и калека?

Опасно играть ему сверхчеловека.

 

Пока человек унижает земное,

Он вряд ли способен на что-то иное.

И зреют уже в материнской утробе

Не люди, а строки для новых надгробий.

 

А ты ведь мечтал не о том, Заратустра:

Учиться любить, это тоже искусство!

…О, жизнь, ты во всем бесконечно богата.

И вечно права. Даже в точке возврата. 

Творчість Володимира Сурніна – це не лише поезія в чистому вигляді, але і оцінка епох і, відповідно, елемент інформаційної війни, – війни Культури з Антикультурою. Якщо спрощено, з одного боку барикади даного пріоритету управління людьми знаходиться, тимчасово притиснуте, все світле, здорове, життєстверджуюче, конструктивне, ідеальне. З іншого – алогічність, потворність, космополітизм, ліберастія, матеріалізм, кохання виключно нижче поясу. Це не ангажованість, це – елементарний аналіз того, показують по телевізору, пишуть в газетах, пропагують «грантоїди» – креатури  глобалістів. Без усіляких «філософізмів» та інших фокусів. Відкинувши мішуру, можна констатувати, що, зварганена не нами, ця форма війни спрямована проти традицій і культур європейських народів, насамперед слов’ян – потенційно найбільш потужного, самодостатнього і перспективного суперетносу.

Особливість поетичної думки Сурніна – гармонійне сусідство дипломатичного езопового стилю з адекватною емоційністю і звичайним почуттям справедливості. Підтвердження цьому – вірш «Другая епоха»:

 

Другая эпоха, и может, не время

Писать, что за новое выросло племя,

Готовое «Мерсам» давить на педали

И рвать на куски старика за медали?

Куда уж еще безысходней и гаже,

Коль честь и невинность – по списку пропажи,

Коль пьяные маты по весям и долам,

И правят удачу «Макаров» и доллар.

Мне скажут: «К чему затевать перепалку?».

Но как промолчать, если книги – на свалку,

И в зеве камина трещит не полено,

А Чехов и Гоголь, и томик Марк Твена?

Видать, пуповина времен перервалась,

И рушится все, что на вере держалось.

Неужто же это, как пуля Дантеса,

И есть торжество мирового прогресса?

Проныры и воры смеются… Банкуйте!

И стройте свое государство манкуртов,

Где правят одни, а другие «конают»…

Но я в вашем подданстве быть не желаю.

Одумайтесь, люди! Не мы ли потомки

Отцов, что свой век доживали негромко?

Не зная, что в ими спасенной Отчизне

Посмеют глумиться над делом их жизни.

Нехай благородна поезія тимчасово не в моді, однак жодна аномалія не змінить доброго смаку прихильників красного поетичного слова та тверезих розмірковувань.

Ймовірно, про це, за великим рахунком, і прагнув повідати читачеві Володимир Сурнін.

Тарас Якимів для Prozak.info