image

Відлуння віків у народних переказах

Відомий історик Роман Офіцинський видав книгу «Народні перекази Закарпаття»

Пам’ять – річ дивовижна. Немов збільшувальне скло вона вихоплює через невпинно зростаючу товщу спливаючого часу подробиці подій, котрі вже минули, ідентифікує їх у просторі, створюючи «місця пам’яті», знову вдихає життя у персонажів історичної драми, над котрою вже опустилася була завіса забуття. Пам’ять народу – являє собою феномен накопичувальний і колективний. Вона вбирає в себе і виражає у своїх творіннях те, що крупний німецький мислитель XVIII ст. Йоганн-Ґотфрід Гердер назвав «Volksgeist» – «духом народу». Це світовідчуття, сприйняття реальності та її відтворення у певних образах, індикатори добра і зла, суспільні поведінкові нормативи й правила, уявлення про красу і потворність, цеглинки системи цінностей і багато чого іншого. Глибоко помилковим було би недооцінювати цей неосяжний масив інформації про часи, що вже спливли і про їхніх героїв. Крім того, фольклор є етнокультурною, ба, навіть культурно-цивілізаційною цінністю сам по собі, до цілющого джерела котрої ми звертаємося раз у раз.

Нещодавно відомий історик Роман Офіцинський видав цікаву книгу «Народні перекази Закарпаття», продемонструвавши, що рух уперед у творчому відношенні – це, серед іншого, також зміна амплуа. У даному випадку – звернення до скарбниці народної мудрості та історичної пам’яті. Автор продовжив дослідницьку традицію, що налічує, принаймні, півтора століття, і сягає своїми витоками середини ХІХ ст., тобто доби Ізмаїла Срезневського та Якова Головацького, котрі почали збирати і студіювати «угроруський» фольклор з використанням наукових методик. Окреслюючи предмет своєї розвідки, дослідник вказав, що його цікавив передусім найменш «легендарний» підтип фольклору – перекази, котрі на відміну від казок і легенд вигідно вирізняються присутністю в них «фактів, заземленість яких осягається людським досвідом, бажанням з’ясувати і реально прокоментувати дійсність». Аж не занадно заглиблюючись в термінологічну еквілібристику, Роман Офіцинський прагнув чітко сегментувати те, над чим він працюватиме – над матеріалом оповідального фольклору. Бо усна народна творчість – вельми непростий у дослідженні тип історичних джерел, розмитість рамок і символічність змісту якого викликає ряд небезпек: скочування у безпредметність звичайної ретрансляції їхнього змісту, за принципом, «що бачу, те й читаю» або ж пошуку прихованих сенсів, котрих у переказі насправді нема, тобто, коли абстракція далеко відривається від первинного змісту.

Успішно пройшовши між цими двома крайнощами, автор раціонально й струнко вибудував структуру своєї книги. Розібравшись з термінами і поняттями, він зробив начерк соціально-історичних умов створення і побутування оповідального фольклору, принагідно відзначивши неправомірність консервування і постійного відтворення спотвореного і, врешті-решт, досить образливого культурно-історичного та ментально-географічного стереотипу щодо нашого краю, як «землі без імені», такої собі «terra incognita». Зловживання гламурними латинськими фразеологізмами, як показує досвід, вже й не таке безневинне заняття, і часто-густо може не мати нічого спільного з історичною дійсністю та науковою коректністю. Окрема увага присвячена фольклористичній науковій традиції: від часів накопичення до систематизації й популяризації пам’яток народної творчості. Сам Роман Офіцинський вважає себе продовжувачем цих традицій, котрі тягнуться від першопочатківців до класиків (О. Маркуша, І. Панькевича, П. Лінтура) і сучасних репрезентантів цієї галузі наукового знання.

Основна частина книги стосується змісту фольклорних оповідних джерел, котрий аналізується по формальних і сутнісних критеріях з одночасним розкладанням по «поличках» мотивів, сюжетів та образів. Відповідні підрозділи мають в центрі уваги історичні події та діячів минулого: харизматичних володарів, шляхетних розбійників, богатирів, світочів культури, значимі події-віхи (від нашесть кочовиків у давнину до реалій радянських часів), феномени та явища етнонаціональних і соціально-економічних відносин (міграції, лиха, кріпацтво, етноси і субетноси краю тощо), власні назви – антропоніми та різного характеру топоніми, об’єкти-маяки історичної географії Закарпаття – монастирі, церкви, замки і городища.

Демонструючи цим континуїтет фольклористичної традиції, Роман Офіцинський виходить з того, що оповідний жанр, пройшовши певні формальні та змістові трансформації (хоч і не принципові) продовжив продукуватись і в новітні часи. У якості прикладу наведені перекази про Едмунда Егана, ініціативного провідника соціально важливої «Верховинської акції» на початку ХХ ст., котра мала метою покращити злиденне становище селянства. Або ж перекази про часи Карпатської України 1938-1939 рр.

Насамкінець відзначимо, що Роман Офіцинський надзвичайно наполегливо проводить думку про те, що в «археології» історичного знання про Закарпаття мають значення не тільки матеріальні артефакти чи класичні тексти-джерела. Не менше значення мають своєрідні «духовні скам’янілості», котрі так само є зліпком минувшини, об’єктивним явищем культури, котре існує незалежно від того хто і як до нього ставиться. Справа не у цьому, а справа у професіоналах, котрі повинні виявити фахові здатності у тім, щоби ці релікти минулого почали віддавати нам свої таємниці. Історія й філологія колись йшли пліч-о-пліч. Найшвидше, як показують вектори розвитку сучасної науки, ми перебуваємо на порозі нового їх синтезу.

 

Сергій Ганус,

старший викладач

кафедри нової і новітньої історії та історіографії

УжНУ

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Редактор сайту - Костянтин Шевченко

    Тел.: +38 095 308 8778

    Ужгород, вул. Белінського, 24

    mail.prozak@gmail.com