Оксана Тиховська: «Завдяки збереженню традицій ми встановлюємо зв’язок з нашими предками й несемо в майбутнє свій неповторний культурний код»

 

Осмислити зв'язок історичної спадщини й сучасності, дізнатися про "культурний код", ознайомитися з закарпатською обрядовістю можна буде в Ужгороді 3 грудня. Саме цього дня відбудеться нетиповий для краю культурно-мистецький захід «Клепач». У дійстві, яке відбудеться в готелі «Закарпаття»,  залучено чимало творчих осіб. Серед них і члени науково-дослідницької лабораторії Закарпаття, що діє на базі УжНУ. Завідувач лабораторії, доцент кафедри української літератури УжНУ Оксана Тиховська розповіла нам про те, чому приєдналася до такого проекту, яка роль відводилася  обрядовості у житті наших предків, чому сьогодні важливо продовжувати традиції, і врешті, пояснила поняття «культурного коду». Крім цього, у розмові йдеться про кілька незвичних обрядів, які сьогодні навряд чи пам’ятають закарпатці. 

- Що таке культурний код? Чому він такий важливий?

- Культурний код відіграє важливу роль у житті суспільства. На жаль, цей факт мало беруть до уваги в процесі державотворення України. Політики можуть виголошувати довжелезні промови, бізнесмени – складати розумні бізнес-плани, але щоб підняти рівень розвитку суспільства, рівень свідомості людей, цього мало.

Є поняття колективного несвідомого, генетичної пам’яті, колективної пам’яті нації, котрі мають великий вплив на формування світогляду людей, їхню поведінку та самореалізацію. В Україну, яка так довго була під владою різних імперій, надто повільно повертаються до життя втрачені колись символи, етнічні коди. Але все-таки повертаються…Через повернення до власної національної культури – збереження й відтворення народних обрядів, модерного переосмислення народних пісень, мистецтва тощо. Взагалі, українці, переживши стільки століть неволі, не розтворилися в інших етносах саме завдяки збереженню етнічних культурних кодів.

Тому нашій державі вкрай необхідно підтримувати  й фінансування проекти, котрі спрямовані на збереження етнічних концептів. Адже саме вони роблять спільноту людей - Народом. І я переконана, що потужне відродження національних цінностей на рівні мови, пісні, обряду, історії зможе сформувати свідоме, згуртоване, патріотичне суспільство, здатне дати відсіч будь-якому агресору.

- Ви автор не одної наукової статті з фольклористики. Із яким культурним кодом працюєте зараз?

- Тепер вивчаю міфологію Закарпаття. Наш регіон багатий на легенди, повір’я, містичні оповіді. Останні наукові розвідки були присвячені образам дводушників, такими в Карпатах вважали босоркуна і босорканю, нічника та вовкуна, вітряника та чорнокнижника…

Мені було цікаво з’ясувати психологічні передумови появи таких образів, проаналізувати вірування про можливість співіснування в одному тілі світлої й демонічної душі.

Неабияк допоміг психоаналіз, і, у результаті дослідження, прийшла до висновку, що  темна душа дводушників є персоніфікованим образом страхів і фобій. Народна уява робить страх видимим і в такий спосіб частково послаблює його.

- Кожна з областей народжувала щось автентичне. Закарпатський регіон чим відзначився?

- Закарпаття має багато календарних, родинних,  магічних обрядів невідомих в інших областях України. Відразу всі не перерахуєш. Шкода, що багато з них забувається через те, що нема своєрідної моди на народні традиції. Науково-технічний прогрес відсуває їх на другий план, деякі обряди вважають не актуальними, не сучасними, смішними...

Щось автентичне? Наприклад, ще в першій половині  20 століття на Закарпатті Ф. Потушняк зафіксував два оригінальні ритуали, що мали на меті вберегти помешкання від пожежі. Коли горіла хата і була загроза, що пожежа перекинеться на сусідні будинки, тоді біля тої будівлі, якій загрожувала небезпека, ставала жінка й махала в напрямку пожежі червоною скатертиною або хусткою… Так, червона скатертина ставала своєрідним посланням (месенджем)  вогню – «не йди сюди, тут вже є свій вогонь». Другий спосіб порятунку від пожежі не менш цікавий: гола дівчина, розпустивши коси і накривши ситом живіт, тричі оббігала хату. У такий спосіб вона немов метафорично казала вогню – у хаті нічого нема, навіть одягу, тут нічого палити.

Ще досить цікавим є ритуал, що виконувався на Різдво дівчатами, які хотіли дізнатися про свого судженого. Вони розпалювали вогонь із трісок, принесених із дев'яти дворів перед дзвоном у пустій кімнаті, вдивлялися в полум’я і намагалися побачити в ньому судженого та його заняття.

Із вірою в лікувальну силу вогню пов'язаний звичай «святити живий четвер», який побутував у селах Осой, Ільниця та Білки, в інших селах та поза межами Закарпатської області його не зафіксовано. Проводиться цей ритуал вночі з великодньої середи на великодній четвер опісля півночі. Господиня, прокинувшись після перших півнів, дуже старанно замітає хату, збирає все сміття в плахту і разом зі старою мітлою, якою те сміття замітала, несе все це на межу або на потічок, тобто на те місце, що мало слугувати для ворожіння… На межі жінка кладе все на одну купу і запалює. Коли вогонь розгориться і мітла запалахкотить, виголошує очисне й лікувальне  замовляння,  гріє руки й ноги над тим вогнем. Коли когось із рідних щось болить, то вона бере і його з собою, щоб погрівся біля вогню і в такий спосіб оздоровився. Він мусить робити й говорити те саме, що й господиня.

- Розкажіть вашу улюблену обрядову сторі Закарпаття.

- Усі календарні обряди так чи інакше пов’язані з сонцем. Але найбільше – великодні.  Подобається переплетення в них символів. Тут сонце символізують паски через круглу форму, а великодні вогнища й свічки стають уособленням його  енергії. Прагнення закарпатців до світла й тепла гарно виявляється в звичаї випікати паски різної величини. Колись пекли такі великі, що доводилося розбивати піч, щоб витягти. Цікавим є звичай швидкого повернення додому після освячення паски. Той, хто прийде до хати першим, швидше за сусідів, ніби буде першим у всьому. Тому після освячення беруть паску на плече і наввипередки біжать з нею додому. У деяких місцевостях з освяченою паскою тричі оббігають хату, і роблять це для того, щоб символічно окреслити коло-оберіг навколо житла й убезпечити його від впливу нечистої сили й усього злого.

- Який обряд найбільше співвідноситься з Ужгородом?

- Ужгород для мене асоціюється з поєднанням двох стихій – вогню і води. Тому, напевно, найбільш співзвучним буде свято Купала. Колись з в вершин гір у річку Уж скочували палаючі колеса, які продовжували горіти й на воді, що символізувало шлюб двох стихій. Так, і в нашому місті українська культура увібрала в себе риси традицій сусідніх держав, що й зумовлює її неповторний колорит.

Але я б хотіла розширити ваше питання міркуванням про співзвучність народного обряду і України. На мою думку, дуже добре перегукується сучасне життя держави з русальним обрядом «Водіння куста». Суть його така: найгарнішу дівчину в селі одягали тільки в імпровізовану сукню, сплетену з гілок дерев, на очі їй опускали великий зелений вінок (щоб вона не бачила, куди йде; своєрідне імітування сліпоти), потім гурт дівчат водив її від хати до хати, співаючи пісень і обливаючи красуню водою. От ця дівчина-куст дуже подібна до нашої України, котра теж не бачить, куди її ведуть, навмання шукаючи підтримки в різних держав-сусідів.

- Сьогодні ви співпрацюєте з ГО «Культурна ініціатива Коло» у проекті «Креативні індустрії територій». Чому зацікавилися саме цим проектом?

- Співпраця з ГО «Культурна ініціатива Коло» триває кілька тижнів. Пан Євген Забарило розповів про свою зацікавленість звичаями та міфологією Карпат,  ми обмінялися думками,  і  зрозуміли, що різні ракурси сприйняття тих самих об’єктів (символів, ритуалів, ремесел…) дають змогу створити цікавий сучасний арт-фолк- проект.

- Зовсім скоро у місті відбудеться культурно-мистецький захід «Клепач». Які обряди-ініціації запропонує ваша наукова лабораторія для дійства?

- Так, наша навчально-дослідницька лабораторія української літератури та фольклору Закарпаття долучиться до дійства «Клепач» через своєрідну інтерпретацію обрядів любовної магії.

Акцент буде зроблено на кількох символах: 1)калини як дівочої долі й своєрідної ініціації дівчинки, яка стає дівчиною; 2) вінка з барвінку, який теж символізує дівочу долю; такі вінки одягають на голову нареченим під час весілля, 3) елементом містичних ворожінь стане перстень, що уособлює безконечність кохання, безперервний духовний  взаємозв’язок чоловіка й жінки.

Також буде відтворено образ Долі, з якою зустрінуться дівчата й отримають від неї подарунки.  Має бути цікаво, оскільки сценарій аналогів немає, буде цілком нове, модерне відтворення обряду, така собі своєрідна ініціація дівчини, яка шукає свого судженого.

- Наближаються зимові свята. Як потрібно відзначати їх, якщо наслідувати традиції предків?

- Думаю, святкування зимових свят має відбуватися у руслі народних традицій, оскільки всі вони мають особливе значення. Наші предки дуже чітко дотримувались усіх ритуалів, бо вірили в їх магічну силу. Тільки дотримання традиції, на їх думку, могло продовжити звичний розмірений плин життя, а відмова від ритуалу загрожувала негараздами. Завдяки збереженню традицій ми встановлюємо зв’язок з нашими предками й несемо в майбутнє свій неповторний культурний код.

- У який спосіб можна воскресити історичну спадщину?

- Молодь повинна знати про унікальність своєї культури, свого народу, пишатися тим, що живе в країні, яка має тисячолітню традицію (маю на увазі Трипілля). Тому проекти ГО «Культурна ініціатива Коло» є дуже актуальними. Про звичаї і традиції треба говорити по-новому, народні пісні слід осучаснювати, вони можуть набути неповторного звучання в 21 столітті. Згадаймо, народну лірику у виконанні Христини Соловій. Має з’явитися своєрідна мода на своє, а це залежить від державної політики, закладів освіти і, зрештою, виховання в родині.

 

Власними думками поділилися й учасниці наукової лабораторії УжНУ. От, що вони думають про відродження традицій і культурний код нації:

Андріана Калоі студентка 4 курсу українського відділення філологічного факультету: «Знання обрядів, звичаїв, народної філософії дає змогу краще пізнати душу народу і кожній людині усвідомити себе як неповторну особистість. Своїм корінням "клепач" сягає української та арійської міфології. Цей образ подібний до давнього язичницького божества (Сварога), через який організатори спробують нагадати про традиції, які потребують відродження. Я вважаю, що всім буде цікаво заглибитися в атмосферу міфологічної дійсності в сучасному форматі».

Марія Якубишин студентка 4 курсу українського відділення філологічного факультету: «Чому ми – українці яскраво відрізняємось на фоні інших етносів? Де і як знайти істину, котра відкриє можливість зрозуміти нашу  справжність  й унікальність серед інших? Аби знайти відповіді потрібно звернутись до етнопсихології, зокрема, до  вчення про архетипи. Саме тут бачимо збережену сакральність життя наших предків, які вірили у магічну силу слова. Язичники вважали, що словом можна оживити, вбити, вилікувати, надати сил, зробити могутнім. Зараз дедалі частіше спостерігаємо аномальні явища як у природі, так і в суспільстві. Мабуть, одним із чинників, які на це впливають є забування  свого коріння.».

Попович Євгенія студентка 4 курс українського відділення філологічного факультету: «Світогляд українського народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування. Людина і її доля залежать від явищ навколишнього світу. Доки людина вірить у міф, до того часу він буде жити.  Які уявлення про душу, потойбічний світ, образ смерті, подорож душі в потойбіччя побутують в українців? Які думки про межові поняття та поняття часу побутували і побутують в українців та жителів Закарпаття, як вони змальовували собі північ, південь, з чим у них асоціювалась межа і дорога?  Ці питання стали  об’єктом  нашого наукового зацікавлення. У дослідженнях ми  торкалися різних аспектів аналізу  уявлень про душу, потойбіччя, смерть та подорож душі у другий світ, а також уявлень про межові поняття».

 

 

Ірина Олаг, студентка відділення журналістики