Закарпатське життя легендарної актриси Панкратової-Іляшенко
Лідія Панкратова - перша виконавиця ролі Незнайомки у виставі Мейєрхольда за п’єсою Олександра Блока - більшу частину життя провела в Закарпатті
Її образ назавжди ввійшов в історію театру! А тонкий стан був оспіваний найкращими поетами епохи! Вона народилася в Києві, але більшу частину свого життя провела на Закарпатті!
У її жилах текла кров українських козаків, тому й не дивно, що сила волі та сміливість в характері були в ній з самого народження. Захоплюючись її красою, оточуючі постійно намагалися зазирнути в її серце, а вона немов Незнайомка з колись прославленої її вистави весь час зникала, щоб засяяти яскравою зіркою в чиїйсь іншій долі.
Останньою ж зупинкою в цій яскравій подорожі під назвою життя стало наше місто Мукачево, де і скінчився її земний шлях!
А розпочалося все 18 березня 1894 року коли в родині інспектора Київського Університету Іляшенко Степана Константиновича (1849-1907) та викладачки музики Анни Василівни (в дівоцтві Бугаєвої) з’явилася дівчинка, яку набожна родина Іляшенків назвала в честь її ангела святої мучениці Лідії. День цієї святої вона святкувала, як свій день народження протягом всього життя.
Її батьки були яскравими представниками українсько-російської аристократії початку двадцятого століття незважаючи на дворянство та невеличкий спадковий маєток на Полтавщині, вони були простою працьовитою родиною. Степан Костянтинович Іляшенко був представником давнього козацького роду, який після ліквідації гетьманщини був прирівняний до російського дворянства. Після закінчення університету він викладав математику в різних регіонах імперії а з 1876 року в першій Київській гімназії для хлопчиків, де пропрацював 18 років. Після цього за бездоганну репутацію та успіхи в роботі був призначений інспектором Київського Університету, де служив до 1906 року.
Про маму ніяких особливих даних мені знайти не вдалося. Відомо тільки, що вона походила з багатодітної родини військового лікаря, розжалуваного та засланого на Кавказ російським царем Миколою 1. Після зняття заслання йому було заборонено повертатися до Москви чи Петербургу і родина обрала Київ.
У 1905 році сталася перша російська революція і, як відомо, однією з рушійних сил будь якої революції є студентство . Тому вже після перших заворушень поліція намагалася зробити обшук в приміщеннях Університету, але інспектор Іляшенко не дав цьому здійснитися, взявши на себе повну відповідальність за порядок в Університеті! Наступного року через тиск він був змушений піти у відставку, а ще через рік помер майже одночасно з дружиною від холери, яка немов тайфун пронеслася Києвом, забравши життя 389 киян. Після смерті батьків дітей відали на виховання старшій сестрі матері.
Лідія Степанівна Панкратова (Іляшенко ) під час навчання в Київській Фундуклєєвській жіночій гімназії 1907 рік!
У 1911 році Лідія Степанівна закінчує Фундуклєєвську жіночу гімназію та вступає до Київського театрального училища громади мистецтва та літератури, але навчається там недовго. Через рік її директор М. А.Попов закриває студію і переїжджає до Москви. Здавалося, мрія дитинства Лідії була зруйнована назавжди. У цей же час її родичі, які і до того не схвалювали театральних захоплень Лідії, надумали покінчити з мріями юної Лідії найдієвішим на той час способом: видати її заміж за людину, як їм здавалося, їхнього кола – одного заможного київського адвоката.
Обурена цими планами родичів, Лідія тікає до свого двоюрідного брата в Петербург. Переїхавши до столиці, вона вступає до Психоневрологічного інституту, але не забуває і про інше своє покликання – театр. Дівчина відвідує школу тоді відомого педагога та режисера М.А.Петровського. Досягнувши повноліття, Лідія вже могла самостійно розпоряджатися коштами, які залишилися їй в спадок від батьків. Знявши окрему кімнату, вона раз і назавжди здобула свободу, про яку мріяла всі ці роки.
Навчання в театральній школі проходило досить успішно і її помітили . Вже через рік, навіть не впізнавши відразу свою колишню ученицю, М.А. Попов запрошує її в свій театр – «Поповку», де в літній період дівчина відіграла два сезони.
У жовтні 1913 році за протекцією В.М. Соловйова Лідія вступає до театральної студії Мейєрхольда. На початку 1914 року Мейєрхольд задумав постановку Блоківських вечорів, які складалися з двох вистав, першою з яких була «Незнайомка». Як пізніше буде згадувати сама Лідія, на цю роль її запропонував сам Олександр Блок, з яким вона була вже давно знайома.
Виставу подивився майже весь Петербург. Про неї залишилося чимало спогадів, газети наперебій писали добрі та злі відгуки. На прем’єру приходив сам Станіславський. Миттєво двадцятирічна Лія Іляшенко стала популярною в колах столичної богеми. Серед її знайомих з’являються справжні легенди того часу: Микола Гумельов, Володимир Маяковський, Анна Ахматова, Андрій Білий (який, до речі, був її двоюрідним братом) та відомий театральний режисер Немирович Данченко.
11 квітня 1914 року!
Через рік після шаленого успіху їй надійшла нова пропозиція від улюбленого режисера. На цей раз Всеволод Мейєрхольд запропонував їй взяти участь в екранізації роману відомого англійського письменника Оскара Уайльда «Портрет Доріана Грея». У цій стрічці Лідії пропонувалася головна роль Сибіли Вейн. Лідія відмовилась від цієї ролі через велику зайнятість у театрі.
Йшов 1917 рік. Після Жовтневої революції гроші, якими забезпечили їх батьки, були націаналізовані. Лідії довелося йти працювати, але вже до радянського Залізничного театру. Це були інші вистави. Й інші глядачі. Голодні актори грали перед такими же голодними глядачами. Під час однієї з вистав Лідія втратила свідомість прямо на сцені.
Лідія залишає голодний Петроград і їде до свого старшого брата, який мешкав разом зі своєю дружиною в селищі Чаква неподалік міста Батумі у Грузії. Подорож до Чакви була непростою. Тоді на дорогах було неспокійно. Лідії довелося затриматися в Києві, де їй зустрівся письменник Еренбург, який читав лекції з мистецтва для робітників. Він хотів якось урізноманітнити цей процес і запропонував вже відомій акторці виступати разом. При цьому він продовжував читати лекції, а Лідія мала підбирати і декламувати вірші, які б відповідали темі лекції.
Згодом Лідія вирушає далі на південь і по дорозі дізналася про смерть свого середнього брата, офіцера білої армії Денікіна. Дівчина відправилася на фронт, щоб забрати його тіло і поховати. Після всього вона продовжила свою подорож на південь і врешті решт дісталася Чакви . Однак через політичні чвари над їхньою родиною нависла загроза. Лідія тікає до турецького Стамбула, а брат загинув.
Опинившись за кордоном, дівчина, як і більшість тодішніх емігрантів, опинилася на межі вимирання. Лідії довелося виконувати важку роботу і невдовзі вона важко захворіла. Провівши два місяця в лікарні, вона витратила останні свої кошти. Порятунок прийшов від випадкових зустрічей. Спочатку вона зустрілася з О. Вертинським, який влаштував її касиркою в кафешантан. А згодом зустрілася з режисером Олександрійського театру Ракітіним, який запропонував влаштувати її до театру в Празі. Вже з 26 жовтня 1922 року Лідія працювала в найкращому емігрантському театрі тих часів у Празі.
Прага, жовтень 1922 року !
Напевно, це був найкращий період в її житті, вона мала все що потрібно для щастя: улюблену роботу, багато друзів, а головне - кохану людину. Вона виходить заміж за Панкратова Петра Павловича. Щоправда, з шлюбом довелося зачекати, бо ще бурхливого 1917 року Лідія виходить заміж за студента юридичного факультету Комеровського Л.Ф., але шлюб виявився невдалим і вони невдовзі розійшлися. Дочекавшись офіційного розлучення, в жовтні 1924 року Лідія та Петро Панкратов зіграли омріяне весілля.
До 1927 року Лідія продовжувала грати в театрі, а згодом відкрила власну театральну студію «Мистецтво актора». У 1929 році її чоловік закінчив Празький університет і вступив на роботу до будівельної фірми «Лапа». Оскільки в самій Чехії для Петра роботи не знайшлося, то йому запропонували поїхати на роботу або до Південної Африки, або на Подкарпатську Русь, яка тоді була у складі Чехословаччини. Подружжя Панкратових обрало наш край і вже восени 1929 року переїжджає в провінційне Мукачево, де Петро Панкратов брав участь у будівництві міської лікарні та тюрми. Після завершення будівництва у Мукачеві, подружжя їздить по іншим місцям роботи чоловіка. Спочатку в селище Невицьке, що на Ужгородщині, а згодом до сусідніх Оноківців, де інженер–будівельник Панкратов бере участь у будівництві Оноківської гідроелектростанції, яка функціонує і понині .
Тільки наприкінці тридцятих років подружжя Панкратових переїжджає до Ужгорода, де Петро бере участь в проектуванні двох мостів, залізничного вокзалу, будівель району Галагов, серед яких й нинішня будівля обласної влади.
На той час в Подкарпатській Русі був лише самодіяльний театр, та декілька аматорських гуртків. Лідія не могла себе повноцінно реалізувати. А згодом розпадається шлюб, хоча офіційного розлучення не було. Лідія зняла невеличку кімнату в центрі Ужгорода та давала уроки французької мови, яку знала з дитинства.
Після війни у нашому краї встановлюється Радянська влада, яка починає переслідування тих, хто «співпрацював з колишнім режимом». На жаль, у цих списках були і Панкратови. Петро був заарештований і відправлений до далекого Сибіру, в один зі сталінських таборів, де невдовзі і загинув. Немов передчуваючи трагічну розв’язку, Лідія Степанівна напередодні повернулася до свого чоловіка. Коли в їх будинок прийшла біда вони зустріли її разом. Втративши єдиного годувальника в родині, Лідії довелося піти працювати у відділ мистецтв при Закарпатській Народній раді! Вона повинна була налагодити функціонування професійного мистецтва в Закарпатській області .
За короткий термін, за сприяння і Лідії Панкратової, було створено два театри: Російський в Мукачеві та Український в Ужгороді. А також облфілармонію із закарпатським народним хором та музичне училище в Ужгороді й інших містах області. Згодом Лідія Панкратова перейшла працювати в Закарпатську обласну філармонію на посаду музичного редактора. На превеликий жаль, у той час, як можливо і зараз, при владі опинилися справжні невігласи, які мало розумілися на справжньому мистецтві. Одного разу Лідія Степанівна звернулася до одного місцевого чиновника з проханням виконати одну сцену із опери Пучіні «Тоска», а той в свою чергу глибоко зівнувши сказав: «Нет-нет, тоски нам не нужно»...
У 1963 році Лідія Панкратова виходить на пенсію, але не полишає свого творчого шляху . У 70-тих роках бере активну участь у діяльності експериментальної студії Віталія Дворцина (народний театр в Ужгороді) проводила там курси етикету. У 1974 році, через 60 років після виходу славетної «Незнайомки», відбувся її останній виступ на сцені, присвячений століттю з дня народження Всеволода Мейєрхольда.
Вранці 2-го січня 1980 року Лідія Степанівна вийшла з дому за посилкою на пошту, але зробивши декілька кроків від будинку, підслизнулася і впала, сильно травмувавшись. Провівши вісім місяців в Ужгородській лікарні вона самостійно вирішила переїхати до будинку для літніх людей. Оскільки в Ужгороді такий будинок був у жахливому стані, її друзі допомогли актрисі влаштуватися до Мукачівського будинку ветеранів праці, де їй була виділена окрема кімната та створені умови для майбутнього проживання. У Мукачеві в неї були друзі ще з Чехословацьких часів, які часто навідували свою легендарну знайому. Не забувало про неї й ужгородське коло знайомих, які щотижня приїжджали до неї, привозили гостинці.
У сьогоднішньому Мукачівському психоневрологічному інтернаті, де колись знаходився міський будинок престарілих, не вдалося знайти її лікарняної справи. Одна з медсестер, яка колись її доглядала, була небагатослівною: тихо жила і тихо померла. Сталося це 11 квітня 1985 року. На її похорон приїхало небагато людей, в останню дорогу колишню акторку проводжали оплесками, як того вимагає традиція.
Дмитро Слинчак для ProZak.info
P.S. Щиро дякую Вірі Гапак-Сабов та Олені Каспарович за підготовку даного матеріалу.