image

Пішки навколо України: що побачили кияни на Закарпатті

Як ми повідомляли, 1 березня з Києва вирушили двоє мандрівників - Антоніна Поліщук й Ігор Литвиненко. Закарпаття стало шостою областю, до якої вони дійшли у рамках свого проекту “Пішки довкола України”.  Унікальність проекту полягає у тому, що Україну ще ніхто не обходив пішки. 

 

10933879_377074429148295_6731048071929433178_n

Антоніна за першою освітою біолог, за другою — психолог. Має особисту практику і консультує своїх пацієнтів під час подорожі. Ігор за першою освітою економіст-маркетолог, а сьогодні теж навчається психології, займається фотографією, має родинний бізнес — виготовляє імбирне печиво.  

Пропонуємо вам розмову з мандрівниками після того, як вони ввійшли в Ужгород. Це було на 53 день подорожі.

Про дружбу

Ігор: Ми з Антоніною давно знаємо один одного. Ми друзі, у нас є спільні інтереси. Ми займаємося методом Фельденкрайзера, розмовляємо на психологічні теми. Ми знайомі вже років 7, мабуть. У нас є родини, в мене є жінка, син, якому 16 років. У Тоні  -  двоє дітей, вже дорослих.

Про ціль подорожі

Антоніна: Основної цілі немає. Ціль — як і в Григорія Сковороди, який казав, що життя це і є шлях. Я вирішила переконатися, чи так і є. Тепер знаю, що саме так. Життя не зупиняється.

IMG_2971

Про рішення вирушити у похід

Ігор: Мені цікаво дивитися на людей, які щось роблять, які входять у світ. Коли ми ще давно ходили у походи до Криму, я казав: було б класно просто взяти, вийти з дому, піти та обійти весь світ.

Коли в нас виникла ідея обійти Україну, вже були навики. У  житті в кожного є шанс, і я вирішив зробити можливою цю подорож. Тому що це такий крок, який важливий для мене.

Ця експедиція полягає в тому, щоб показати, що таке Україна. Коли я збирався, деякі друзі мені казали: а що там дивитися в цій Україні? Треба дивитися Італію, Францію, чи Африку. Я вирішив довести, що ставлення у людей неправильне, і ми пішли. Тож сьогодні я роблю багато фото, для того, щоб показати і цим людям, що таке Україна.

Антоніна: Ідея виникла ще у серпні цього року. Я спитала Ігоря, як ти дивишся на те, щоб обійти усю Україну. Ігор відповів, що підтримує таку ідею і запропонував зробити з цього експедицію. Ще раніше, коли ми ходили у походи до Криму, був такий намір. Я не вірю у передчуття, але в тому році, коли ми пішли у похід до Криму в останній раз (це був жовтень місяць), раптово випав сніг. Взагалі це був похід з таким відчуттям, ніби він останній.

10994233_354766618045743_2783621227656833895_n

Про збори і підтримку

Ігор: Як вже було сказано, у серпні ми вирішили піти, вийшли першого березня. Збиралися недовго — за кілька тижнів перед самим стартом експедиції. До цього, ми більше міркували. Є рюкзак, всередині намет, спальник, комплект одягу, балон з газом, комфорка, їжа, яку ми купляємо  - і все.

Нам дуже допомогла родина, яка поставилася з повагою, до нашої ідеї, дала благословення. Рідні підтримують нас і сьогодні. Морально і матеріально допомагають друзі. Підтримують і люди, яких зустрічаємо.

Антоніна: А що збиратися? Рюкзак, спальник, куртка. Щось дали друзі. Загалом у нас невеликий бюджет – близько 2 тисяч на двох витратили в місяць, найбільше коштів йде на ночівлю у міських хостелах чи готелях, бо в сільській місцевості розкладаємо намет.

11054518_378005135721891_6797896687363275350_n

Про Україну

Ігор: Ми побачили ту Україну, яку неможливо побачити з автомобіля, автобуса, потяга чи з літака. Україна різна і дуже гарна. Вона з полями, болотами, лісами, горами, озерами, річками і людьми. І ми побачили, що  у неї є величезний потенціал. Але деякі люди, як деталі в механізмі. У них нема свободи для того, щоб щось думати, казати і робити, вони від когось чогось чекають. Хоча люди талановиті, класні, добрі, і з душею.

Антоніна: Вся Україна, зокрема, і Закарпаття - чудова. Було би краще, якби не було телевізора. Рівень дорослості нації — у цілому низькуватий. Щось від радянського стилю, коли очікується все від когось, відсоток таких досить високий. Але й цікавих людей теж багато. 

22

Про Закарпаття і Ужгород

Ігор: Ужгород класне місто. У нього є своя історія і душа, багато церков і храмів, а якщо є храм, то люди добрі, з Богом всередині. Якщо нема віри, то нема чого притримуватися. Ужгород схожий на Львів, тут багато старих будинків. Є річка, і класно спостерігати, як хлопець із дівчиною сидять на траві і на неї дивляться.

Ми проходили багато сіл і міст, і склалася така думка, що село, як окрема людина. Входиш у нього, бачиш такі гарні вироби з пляшок пластикових, чоловічі образи, пальми, дзвіночки, равлики. І в цьому селі  люди здоровкаються, вони відкриті. Заходиш у магазин в іншому селі - там сидить чотири жіночки, п'ють горілку. Далі йдеш - очі відвертають, ніхто з тобою не балакає і жодного інтересу до тебе не має. І виникає таке враження, що нас і нема. Села бувають різні, села, як люди, загалом більше привітних сіл.

На Львівщині дуже багато людей цікавилося, хто ми та куди йдемо. У Закарпатській області люди, можливо, звикли до туристів, але вони не запитують так часто, і в очі не дивляться. Я думаю, що для туристів варто бути відкритим, щоб захотіли люди сюди приїздити. Я не кажу про Ужгород, а саме про область.

10933879_377074429148295_6731048071929433178_n

Про людей

Ігор: Пригод було багато. Проходили місто Сокаль, зайшли в готель, а нам кажуть, що зараз приїде господар та поговорить з нами. Приїхав, привіз нас у свої апартаменти, дав нам номер, нагодував. Сказав: будете у Львові — телефонуйте. Ми підходимо до Львова, телефонуємо, нас зустрічає його друг, оплачує нам на 4 доби квартиру, ще й місто показав.

Ми багато разів ночували у людей. Одного разу була сильна злива, і ми проходили село у Волинській області. У  різні хатки заходили, і питали, чи можна у вас переночувати. Всі нас побоялися взяти. Вийшла одна жіночка і каже: я не знаю що вам відповісти, але коли почула нашу історію, відповіла: заходьте, бо мені вас так шкода.

Позавчора був день, який я назвав "Твін Пікс по-закарпатськи". Багато людей в нетверезому вигляді до нас підходили. То чоловік попросить запальничку, а потім каже, що він з Борисполя. Потім був залізничний переїзд, вийшов стрілочник старий з бородою і каже, що священик. Показав паспорт, запропонував допомогу, потім почав розповідати про церкви, дав нам благословіння, і ми на нього дивимося і думаємо: вірити чи ні? Бо священик, у залізничній будці — це якось дивно. Потім був хлопець Богдан, який казав що він художник, який на художника не схожий взагалі. Був ще дід під 90 років, який, за розповідями, воював і за поляків, і за німців, і у В'єтнамі, і у Комбоджі, і теж думаєш: вірити, чи ні. Закінчився день тим, що коли вже було темно, і ми зупинилися на річці Уж, навпроти два чоловіки ловили рибу і підійшов до них третій, почав матюкатися, казати їм, що зараз візьме рушницю і почне стріляти по палатці. Потім вони кудись зникли, а ми вирішили не чекати, зібрали речі та пішли звідти. Заночували вже у лісі.

1509661_378704042318667_4755779895898576596_n

Про очікування від подорожі

Ігор: Я від подорожі нічого не очікую. Тому що, кожен день та кожну хвилину ми зустрічаємося з Божою волею. Вже 53 день, трапляються незвичайні ситуації. Якби сьогодні сказали, де ми будемо ночувати, та з ким говорити, я не повірив би. Кожен наш крок — це відкриття. У нашому випадку, залишається тільки перебирати ногами, і з цікавістю дивитися на те, як усе відбувається у цьому житті. І робити вибір: зупинятися, чи йти далі.
 
Антоніна: чекаємо зміни сезону. Нас гнав і виховував холод, а скоро буде літо - буде тепло. Чекаю збільшення групи - потім до нас приєднається мій син та чоловік. А загалом чого ще чекати?

 

За пригодами Ігоря та Антоніни можна слідкувати у їх групі в соціальній мережі Facebook.

 

Федір Попадюк для ProZak.info,

Фото автора та зі сторінки спільноти "Пішки навколо України"

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com