Роман Пилип: Місія художника – дарувати людям світло, красу, гармонію

 

«Якби я не захопився цим, у мене би нічого не вийшло», - розповідає про дослідження закарпатської вишивки відомий художник, викладач Закарпатського художнього інституту Роман Пилип. Насправді ця теза стосується усього, чим сьогодні займається Роман, а робить він чимало: збирає унікальну вишивку, створює писанки за автентичними зразками, організовує цікаві мистецькі майстер-класи і виставки, а ще – малює історичну архітектуру Ужгорода і Львова. 

Про вишивку й писанки Роман Пилип може розповідати годинами, він є автором праці «Художня вишивка українців Закарпаття ХІХ – першої половини ХХ ст.». Відтак кожна стібочка на сорочці, кожна рисочка на закарпатській писанці викликають у нього захоплення давнім мистецтвом, коли майстрині без спеціальної художньої освіти могли створювати такі шедеври.

«Це – архаїчна весільна сорочка з Іршавщини, вишита червоними нитками. Розпірка на ній ззаду, вишита на задній стороні рукава. Коли дівчина одягала таку сорочку, виникало враження, ніби в неї є крила, як у пташки. Рукав такої сорочки декорували, вертикальні, горизонтальні смуги, й ромбик із чотирьох квадратів, який називали хрестом. Пізніше такі вишивки стали багатоколірними. У всіх вишивках є ритміка, але тут вона просто музична…», - розповідає із захопленням Роман, показуючи весільну сорочку.

У майстерні Романа Пилипа чи не кожна річ є витвором мистецтва. Ліжка й дивани прикривають ліжники, виткані його бабусею, на стінах – виставка власних картин, у шафі –колекція давнього одягу, поруч – етюдник, який дістався від батька і допоміг у створенні не одного шедевру. Ще в цій неймовірній кімнаті є колекція писанок із усього Закарпаття, які Роман власноруч відтворює за старовинними взірцями, а також бібліотека книг з історії мистецтва, складених за часом охоплення тієї чи іншої епохи, які митець купує у Львові – неподалік пам’ятника Івану Федорову.

Саме тут, серед цієї колористики картин, тканин, малярських інструментів ProZak записав розмову з Романом Пилипом, а незадовго до цього отримав ще й одну з його писанок у подарунок. Під час інтерв’ю Роман зізнався, що він – романтик, і саме такий погляд на світ дозволяє йому творити більш одухотворене мистецтво. Тож читайте про те, як у житті художника з Ужгорода з’явилася вишивка, чому він навчався танцям і чи зміг би зіткати ліжник.

Дитячі спогади: кольорові ліжники й горища

Яскраві спогади маю з дитинства, яке проводив в селі. Мама – з Рахівщини, з села Говерла, тато – з Львівщини, з села Воля Блажівська. Звичайно, коли був малим, часто перебував у селі, де пас корів. У баби на Рахівщині, бувало, жив по півроку, тож добре знаю місцеві звичаї. Баба ткала ліжники, досі пам’ятаю процес їхнього виготовлення. Ці ліжники, на яких ми сидимо, теж її робота. Коли вже виріс, допомагав їй носити ліжники в сусіднє село до потічка. Тут їх залишають на добу у спеціально об лаштованій діжці, яке нагадує млин – валило. Так вода «вичісує» ліжники, і вони стають пухнастими.

У загальних рисах знаю технологію ткацтва ліжників та верет. Пам’ятаю, як фарбують вовну. У великі тазики — «левори» де розводили барвники занурювали вовну, а потім її висушували на сонці. З дитинства мені виринає у пам’яті велика кількість кольорів тієї пряжі, яку бачив під час фарбування. Можливо, ті враження й сформували у мені художника-живописця, бо в живописі дуже важливо відчувати колір, а я вже з дитинства мав справу з кольором. Завдяки чому пізніше почав збирати народну вишивку, досліджувати народне мистецтво.

Також у старій хаті на горищі була дідова воєнна скриня з різними документами, книжками чеського періоду. Будучи підлітком, завдяки цим книгам я навчився читати чеською, що мені згодилося потім. Безумовно, час проведений у дитинстві в селі має вплив на формування особистості.

В Ужгороді, в центрі міста, де я мешкаю, було багато дітей, з якими ми часто шукали пригод на горищах старих будинків. З цього часу в мене з’являється любов до минувшини. Тоді для мене це був цілий світ, своя неймовірна атмосфера.

Перші малюнки, коледж, академія

Як і всі діти в дитинстві, теж малював. Перші навики рисунку отримав від батька, який займався живописом. Спостерігав його за роботою над портретами пейзажами чи плакатами. В школі всі казали, що я буду художником, бо гарно малюю. Після школи я вступив до Ужгородського училища прикладного мистецтва ім. А. Ерделі, і тут переді мною відкрився інший світ. Перед вступом були вечірні курси для школярів, які після 9-го класу готувались до вступу. Ввечері два рази на тиждень ми збиралися й студіювали натуру. Фактично, тоді ми проходили програму 1-го курсу. Спогади про цей час дуже хороші, у мене були фахові викладачі. Після коледжу я вступив до Львіської національної академії мистецтв. Інституту в Закарпатті тоді ще не було.

Взагалі, художня система освіти базується на тому, щоб розвивати талант змалку. Навчання теж займає чимало часу. У мене загалом воно тривало близько 10 років, і вартувало того. Сьогодні думаю, що якби я не став художником, то був би, напевно, архітектором чи істориком. Ці професії мені теж близькі по духу.

Мої дипломні роботи пов’язані з сакральною тематикою, я вивчав українську ікону в збірках музеїв Львова. Після закінчення академії думав, що буду розписувати церкви. Мав досвід у 2003 році реставрування церкви в Білках на Іршавщині. Де збережено фрески єпархіального художника Фердинада Видри. Робота на об’єкті дуже складна, пов’язана із від’їздами з дому.

У закарпатській вишивці законсервовані архаїчні традиції вишивання

Після захисту магістерської вступив до аспірантури в академію. Постало питання вибору теми. Занурення у народну традицію й наштовхнуло мене на вибір саме такої теми. До того ж, у мене були родинні колекції вишивки.

Я намагався збирати зразки закарпатської вишивки, рятуючи її таким чином від забуття. За час дослідження двох однакових взірців вишивки не зустрів. Зрозуміло, що таке її багатство треба було систематизувати, провести її типологію за найхарактернішими ознаками. На карті виділив межі побутування основних типів традиційної вишивки Закарпаття.

У мене немає улюбленої вишивки, бо кожна техніка чимось унікальна. Загалом на Закарпатті налічують понад 100 технік вишивання. Гуцульська вишивка поліхромна, дуже гарні архаїчні вишивки на Мараморощині – Хустський, Тячівський райони. Вони зберігають символіку кольору та орнаментальних мотивів. Взагалі вишивки вивчають з середини ХІХ століття, іноді дивуюся, як майстрині-вишивальниці без художньої освіти змогли поєднати кольори з таким високим художнім смаком. Як художник, бачу високий художній хист вишивальниць, що проявляється у техніці, підборі кольорів, композиції, світобаченню.

Взагалі українська вишивка має свої сталі ознаки, але в кожному регіоні внаслідок різних чинників сформувалися свої локальні відмінності. Закарпаття – цікавий у цьому плані регіон, бо тут законсервувалися архаїчні традиції. В одязі – це додільна сорочка, у візерунках – давні орнаментальні мотиви, вишивка білим по білому – давня традиція вишивання що сягає часів Київської Русі. Тобто закарпатська вишивка має спільні риси з загальноукраїнською і водночас певні культурні відмінності. Закарпаття – дуже строкате в культурному розрізі, бо складається з кількох етнографічних груп, а її сусідство з іншими народами додає колориту в етнографічну мозаїчність. Тому традиційна вишивка українців Закарпаття різноманітна у своїх художніх особливостях.

Найдорожча сорочка в колекції – бабусина

Сорочок у своїй колекції маю небагато, зате зібрав чимало фрагментів з народного одягу. Оформляю їх в рамки, даю їм друге життя. У людей воно нерідко у занедбаному стані, а так, в паспарту, під склом, вишивка отримує друге дихання і може гарно прикрасити інтер’єр.

Ця сорочка – з Тячівщини, з села Біловарці, 20-30-х років минулого століття. Дивіться, яке багатство вишивки. У ній саме «морщеня» має великий декоративний ефект, а вишивка кольоровими нитками тільки доповнює її. Це - лічильна гладь, тут обмітку зробили, дивіться, які цікаві коники-петельки. Така сорочка є надзвичайно дорогою, та й раніше народний одяг був не дуже дешевий, у нього вкладали багато праці та любові.

Сьогодні ситуація зі збереженням народного одягу дещо краща, бо на нього з’являється попит. Вишивкою прикрашають навіть колиби-ресторани, елементи вишивки використовують в сучасному вбранні.

Це – сорочка моєї бабусі, тому дуже дорога для мене. Вишивка зроблена на полотняній тканині, пришита зверху до самої сорочки, яка вже зроблена з атласу післявоєнного періоду.

У лемків переважають рослинні мотиви. На бойківських сорочках вишивка не тільки прикрашає горловину, а ще й скріплює морщення. Взагалі для народного одягу характерна багатошаровість, завдяки чому ущільнюється полотно.

Писанки закарпатських гуцулів, бойків, лемків, долинян варті відновлення

Закарпатська писанка така ж різна, як вишивка. У закарпатських гуцулів орнаментика така ж, як у гуцулів Івано-Фраківської та Чернівецької областей, проте її візерунок не такий дрібний. Бойки робили писанки з використанням виразних великих орнаментальних мотивів і лише одного-двох кольорів. Лемківська писанка виконується за допомогою клинчика. Тут використовували два-три відтінки кольору, на відміну від гуцульської, яка є багатоколірною. Щодо писанки долинян, то на Тячівщині, була двоколірна писанка – з білим візерунком на червоному фоні. Вона нагадує мереживо. У 20-30-х роках з’являються мальованки, і Хустщина, Іршавщина, Свалявщина цікаві саме мальованками, які роблять пензликом, фарбою по білій шкаралупі яйця.

Писанка - це дуже давній вид мистецтва, занурений в обрядовість. Сьогодні він є символом Христового Воскресіння, а раніше був символом Сонця. Навесні писанку закопували в першу борозну, вірили, що це принесе врожай. Над дверима до стайні вішали «гірлянду» з писанок, вірячи що це захистило худобу від лихого ока.

Автентичні писанки дуже погано зберігаються. Матеріал крихкий і важко уникнути пошкоджень. Минулого року я зайнявся відновленням традиційних закарпатських писанок. Відновив вже близько 100 писанок різних районів Закарпаття. Це – з Рахівського району, гуцульські. Вони діляться на багато дрібних сегментів, у кожному з яких є свій елемент. Це писанки долинян – з Тячівського району. Лемківські – триколірні, а орнамент – каплеподібної форми.

Сьогодні я намагаюся розвивати народне мистецтво. Нещодавно провів майстер-клас із витинанок. Також робив виставку писанкарства, під час якої вдалось залучити понад 30 закарпатських майстрів котрі пишуть писанки. Цього року я хотів би запросити на виставку майстрів з інших областей. Чимало художників займаються писанкарством професійно, і представляють їх на виставках авторської писанки.

Про ліберальний метод викладання і студентів-друзів

Я не думав, що стану педагогом, просто було бажання повернутися в мистецьке середовище у якому зростав. З 2004 викладаю в Закарпатському художньому інституті. Це дуже відповідальна робота. Ти працюєш з молодими людьми, ділишся досвідом із ними, формуєш їх навики і уміння, смак.

Наразі поєдную педагогічну, наукову й творчу діяльність. У дечому воно навіть цікавіше, бо одне доповнює інше. Я не знаю, яким би я був, якби був абсолютно вільним художником. Те, що я художник і науковець водночас, дозволяє мені більш усвідомлено підходити до своєї творчості.

У педагогіці в мене досить ліберальний метод виховання. Вважаю, що уміння передається тактильно, через руки, через досвід. Важливо налагоджувати зі студентами дружню атмосферу бо саме так можна передати свій безпосередній досвід у творчості. Студенти для мене друзі, і я намагаюся будувати таку лінію – допомагати їм чимось.

Про спонтанні мандрівки, мета яких – краще пізнати Закарпаття

На Закарпатті все улюблене, багато місць тут відвідав, усе чимось запам’ятовується. На Воловеччині, у селі Прислоп, коли збирав матеріал для книги про вишивку, в однієї жінки натрапив на комору зі старим одягом – там було 20 комплектів. Дещо тоді й купив у неї.

Люблю подорожувати, щоліта намагаюся кудись поїхати. Найчастіше їжджу Закарпаттям, це подорожі в гори. Люблю відвідувати інші міста, де завжди відвідую краєзнавчі та художні музеї. Годинами можу вивчати експозиції.

Про Львів і бальні танці

Влітку провів десять днів у Львові – малював архітектуру. За останній час місто змінилось, стало туристичним, привабливим. Академія, де навчався, досі найбільш близьке для мене місце. Люблю також стару частину Львова, Успенську церкву, площу біля пам’ятника Федорова.

Якщо ти художник, то не можеш розвиватися тільки в одній галузі. Цікаво знати й інші види мистецтва, бо їхня мова спільна. Колись цікавився хореографією бо це мистецтво руху. Займався бальними танцями, потім навіть брав участь у конкурсі. У танцях теж є образ, рисунок, композиція.

Львівська школа живопису мала на мене вплив. Тепер я пробую дещо інше – у моїх роботах з’явилася експресія, я змінююсь і тому кожен період творчості має свої риси.

Хочу робити щось хороше

Мене надихає щось нове, цікаве. Я дуже легко «запалююся», якщо є певна ідея. Заради такої ідеї можу багато чого зробити. Якщо це потрібне, актуальне, соціально значиме, то дуже легко йду на це. Так само і в живописі. Цього року багато часу присвятив малюванню архітектури, яка зникає. У такий спосіб намагаюся привернути увагу громадськості до історичних пам’яток. Такий я романтик. Раніше в мене було гасло: хочеш бути художником – малюй, твори, будь у цьому процесі.

Сьогодні маю кілька ідей щодо новий проектів, хочу розвивати те, що вже розпочав, реалізувати себе як художник, науковець, хочеться формувати у своєму краї високе професійне мистецтво.

Якби в людей було відчуття краси, не було би проблем з мораллю

Я думаю, що ми є частинками світла, яке всюди проникає. І сенс життя, напевно, в тому, щоб вбираючи в себе світло випромінювати його, створювати навколо себе гармонійне середовище. Місія художника у тому й полягає, щоб дарувати людям світло, красу, гармонію, тому що краса це лад, порядок, гармонія. Якби в людей було відчуття краси, то, напевно, світ був би кращим. Мистецтво, культура – це дуже важливий фактор у суспільстві. Кардинал Гузар нещодавно говорив про те, як важливо формувати культуру. Про людину судять за її вчинками за тим що вона створює. Я почуваюся щасливим, коли маю змогу творити.

 

Наталія Каралкіна,

Фото Олександри Шевченко