«Війна закінчиться через три роки нашою перемогою»

Олександр Солонтай вважає, що найкраще сепаратизм в Криму і на Донбасі розуміють закарпатці

“Лад у країні буде тоді, коли її громадяни будуть більш освічені”, — ще на початку нашої розмови зазначив Олександр Солонтай, відомий закарпатець, який сьогодні живе і працює у Києві. Ця фраза, напевно, найкраще характеризує те, чим він займається, і на що спрямовує власні зусилля. Олександр — викладач, експерт Інституту Політичної Освіти, один з лідерів Сили Людей, активний громадсько-політичний діяч. Особливо до його думки прислухаються закарпатці, адже після від’їзду до Києва Олександр не випускає область із виду, відстежує її політичні процеси, завжди готовий допомогти і надати підтримку громадсько активним людям, з якими постійно взаємодіє.

Нерідко експерт приїжджає до Ужгорода з проектами Інституту політосвіти. На цей раз поїздка була навчальна для депутатів зі Сходу, тож Олександр перебував у місті кілька днів, один з яких приділив зустрічі з закарпатцями на Театральній площі. За кілька днів до цього у експерта знайшлося трохи часу для інтерв’ю виданню Prozak.

Тож про ситуацію на східному фронті, децентралізацію на Закарпатті, сепаратизм і відповідальність держави перед народом — у розмові з Олександром Солонтаєм.

В Україні проходять дві лінії фронту: одна — фізична, на Донбасі, інша — інтелектуальна, у Києві

— Ким ти більше почуваєшся: закарпатцем чи все ж киянином?

— За першої ліпшої нагоди приїжджаю на Закарпаття. У Києві завжди підкреслюю, що я закарпатець, спеціально вживаю діалектні слова під час своїх виступів. Пишаюся своїм походженням, хоча в моїй родині та серед друзів багато людей з "Великої України". Але я виріс на Закарпатті, сформувався, і до цього часу бережу ужгородську реєстрацію — для мене це не просто так.

— З чого складається твій робочий день, наскільки він насичений?

— Останній рік засинаю з новинами зі Східного фронту, з усвідомленням того, що в Україні проходять дві лінії фронту: одна — фізична, на Донбасі, інша — інтелектуальна, в Києві. І перемога насправді буде в Києві, а на Сході буде фізична реалізація цієї перемоги. Не раджу так жити нікому. Навпаки — раджу всім вимикати телевізор, читати і споживати новини виключно з Інтернету, де можна контролювати інформаційний потік, і з газет.

— Ти віриш у цю владу?

— Не вірю, але вірю, що вона буде робити те, що нам потрібно, тому що вона є похідною від тієї групи людей, яка стояла на Майдані. Джерело всіх змін в Україні — це люди, які не хочуть жити по-старому. Не політики скинули Януковича, не вони зробили перезавантаження системи, не вони звернули Україну з московського у проєвропейський напрямок. Замовник змін нікуди не зник. Зміни робить близько мільйона активних людей, які хочуть іншої країни. І цей мільйон здатен змушувати всіх інших тридцять мільйонів дорослого населення погоджуватися з цим, а політиків — скеровувати свої дії, щоб було вигідно не тільки їм, а й нам. А загалом влада не змінилася, тому я їй не довіряю, вона нічим не відрізняється від попередньої. Але на відміну від попередньої, вона не стріляє в людей і боїться їх. І люди повинні звикнути до того, що владу потрібно спрямовувати, нею потрібно керувати. Ми повинні зрозуміти, що ми — джерело влади.

— Як експерт Інститут політичної освіти, чи можеш сказати, за яких обставин Україна вийде з військового конфлікту?

— На мою думку, війна закінчиться через три роки нашою перемогою. На мою думку, це 2017-й рік. Сьогодні ми не можемо просто взяти і перемогти. І не можемо здати Маріуполь, Краматорськ чи Сєвєродонецьк, чи повернути Луганськ. Не можемо допустити нового прориву, тобто ми змушені воювати. З іншого боку, той стан, у якому знаходиться країна зараз не привабливий для проживання людей. Ця країна не є аргументом. Життя в Україні має бути таким, аби люди не сперечалися про те, де краще жити.

Я завжди кажу, що найкраще ситуацію з сепаратизмом в Криму і на Донбасі розуміє закарпатець. Бо він поїздив Європою і не розуміє, чому Україна так живе. Ми бачили бідну Румунію, Словаччину, Польщу, які змінювалися на очах. Для східняка не є аргументом, що Україна — це та країна, за яку він повинен боротися. Поруч у нього багатша Росія.

Не можна постійно керуватися патріотичними почуттями. Люди мають матеріальні потреби, хочуть нормально жити. Можна вийти на революцію під синьо-жовтим прапором, наповненим емоціями, відстоювати права і свободи. Але після цього має настати добробут. Якщо краще життя не настає, виникає питання: навіщо люди гинуть?

— Тобто три роки триватимуть військові дії?

— Я думаю, що три роки триватимуть реформи. Цей час потрібен, аби провести їх на глибині і перетворити всі наші сектори у ринкові, запустити систему права, поставити економіку, аби не залежати повністю від кредитування. Завдання армії на першому етапі — стримувати наступ, на другому — дати таку відповідь, аби ніхто не хотів наступати, а на третьому — спланувати операції звільнення. Це завдання, які повинні поставити цивільні люди перед військовими.

— Як «повернути» людей, які сьогодні є прихильниками так званих ДНР, ЛНР?

— Однією інформацією їх не повернемо. Найбільше, що можемо – це навести порядок у нашій країні. І люди будуть бачити, що Україна – це та країна, у якій хочеться жити. Якщо завтра, тобто протягом двох-трьох років реформ Україна стане привабливою для людей, то не тільки сепаратисти, а й сусідні країни будуть ставитися зовсім інакше. Польща це найкраще продемонструвала. Путін тому на нас напав, щоб ми такими не стали. Він боявся, що після Євромайдану в нас підуть реформи, через які настане смерть Російській імперії.

Закарпатець ніколи не стріляв би один в одного навіть за великі гроші

— Сьогодні активно обговорюють тему децентралізації. Що ти думаєш із цього приводу, і чому так активно виступаєш щодо ліквідації РДА?

— Закарпаття давно прагне автономії і більш самостійного вирішення своїх питань. Але ця автономія повинна йти не до місцевих кланів, а до людей. Замість районних державних адміністрацій, якими керує призначена з Києва особа повинні з’явитися органи самоврядування. Тобто райради мають створити свої виконкоми і керувати своїми районами самостійно, а самі ради повинні стати прозорими та зрозумілими для впливу людей.

На рівні Закарпатської області потрібно реформувати Закарпатську ОДА. Вона повинна перестати виконувати рішення обласної ради, стати наглядальним органом Президента і Прем’єра, а також взаємодіяти з судовою, військовою системою, спецслужбами, слідкувати за роботою місцевих рад. Обласна рада повинна реалізовувати функції теж через виконком і обласні комунальні підприємства, тобто здійснювати місцеве управління самостійно. Тоді буде зрозуміло, хто чим займається, і місцева влада не буде вважати себе царями, представленими з Києва для контролю за місцевими.

А райдержадміністрації на районному рівні повинні бути ліквідовані повністю. Керівників районів сьогодні призначають в Адміністрації Президента за поданням уряду, але вони навіть уявлення не мають, де ці райони знаходяться. Люди самі можуть обрати собі місцеву владу. Держава повинна привчити людей відповідальності на місцях. Для цього потрібно не тільки скасувати РДА, а й повернути людям права. Наприклад, повернути право на місцевий референдум, посилити покарання, якщо чиновники не відповідають на інформаційні запити або звернення людей. Треба створити захист, якщо люди мають кооперативи, створюють ОСББ чи оформляють свою власність на землю. Повинні відкритися реєстри коштів та реєстри власності, аби люди на місцях бачили, що кому належить. Навіть начальника міліції повинні обирати люди. Хіба вони не розберуться, хто їх краще захищатиме? І такий начальник матиме більше страху перед людьми. Тобто децентралізація — це не тільки укрупнення громад і ліквідація РДА. Це можливість передати права з печерських пагорбів до людей, і зробити так, аби вони були захищені. Бо державні адміністрації, якщо їм просто передати права, стануть ще більш корумпованими.

— Як щодо розмов про 4 райони, які мали створити на Закарпатті?

— Це безглуздо, такого не буде. Сучасний районний поділ збережеться у найближчі роки. Навіть РДА можуть зберегтися, якщо не буде змін у Конституції. Теперішній адміністративно-територіальний поділ, який є на Закарпатті — настільки болюча тема, що ті, хто будуть зачіпати цю тему, отримають таку відповідь, що навіть пасивний закарпатець раптово стане активним (Усміхається – Авт.).

— Яким ти бачиш Закарпаття в Україні?

— Після закінчення війни Закарпаття стане тим місцем, де проходитимуть психологічну реабілітацію Схід і Захід. Саме закарпатці демонструють, як жити століттями у мирі, маючи різне етнічне походження, мову, віру, культуру. Ми повинні навчити цьому всю Україну. Я думаю, що на Закарпатті не вдалося би інспірувати подібний до Донбасу ЗНР, бо закарпатець ніколи не стріляв би один в одного навіть за великі гроші.

— У тебе не виникає бажання займатися політикою на Закарпатті?

— Загалом свого спостереження за нею я не припиняв. І на місцеві вибори, які невдовзі відбудуться, маю намір пропустити через спеціальні навчання і підготовку всіх охочих наводити порядок у місцевих радах.

— Такою є одна з функцій Інституту політичної освіти?

— Так, це одна з функцій Інституту політичної освіти і моя політична функція. Звичайно, тим, хто мені особисто імпонує, я буду допомагати, але це в додатковий, незалежно від навчального процесу час. А взагалі функція нашого Інституту та політичної команди "Сила Людей", до якої я належу – це зміна влади шляхом введення у політику нових людей, особливо тих, хто проявив себе останнім часом: євромайданівців, волонтерів, правозахисників, помічників людей, переселенців тощо, а також підсилення дієвих, які вже себе проявили.

— Тобто “Сила Людей”, попри невелику кількість голосів на виборах, продовжує діяти?

— Після того, як півроку назад партія була зареєстрована і вперше спробувала взяти участь у виборах, а ми взяли понад 100 тисяч голосів (18 тис. за списком, решта по мажоритарних округах), ми продовжуємо розбудову структури. Увесь вільний час від Інституту політичної освіти я приділяю політичній діяльності. На Закарпатті вже є перші осередки нашої структури.

— А сам не будеш балотуватися на місцевих виборах?

— Як кандидат в мери, чи в місцевому окрузі – ні, я більше себе бачу в координації таких кандидатів по всій Україні. Я буду більш корисний і для Ужгорода, і для країни загалом, якщо буду займатися тим, чим займаюся сьогодні, і вважаю, що в мажоритарному окрузі повинні балотуватися ті люди, які там живуть.

«Держава уникає нормальної оплати силовикам, і водночас робить рекрутів в Україні»

— Тобі ще не надходила повістка?

— Не надходила. Якщо надійде – піду. Але вважаю кардинально неправильним те, що людей, які не хочуть воювати, забирають в армію. Вважаю неправильними як мобілізацію, так і призов молодих 20-річних хлопців, які раніше не воювали. Бо вони не стануть військовими. Це безглуздя, визнане в усьому світі. Мобілізацію в Україні теж вважаю безглуздою не тому, що в країні не оголошена війна, а тому, що в Україні достатня кількість чоловіків, які мають військовий досвід і готові працювати професійними військовими, якщо їм нормально платити. Держава уникає нормальної оплати силовикам, і водночас робить рекрутів в Україні, заганяє гарматне м’ясо в армію. Я не сприймаю той аргумент, що в державі немає грошей на професійну армію. Це в державі, у якій 30 мільярдів гривень внаслідок податково-бюджетної реформи вилучили з місцевих бюджетів у національний бюджет? (25% ПДФО з кожної області потрапило в національний бюджет + військовий податок) Уряд каже, що немає грошей профінансувати професійну армію, тобто людей, які мають права передбачені в контракті й отримують гідну зарплату? Красти треба менше, а не зганяти хлопців з усієї України в армійське рабство, де нема прав, ухилення карається, а батьки та друзі мусять вдягнути та забезпечити!

— Яка твоя думка щодо офіційного відкуплення від мобілізації?

— Це ще один податок. Досить непоганий варіант.

— Закарпатців звинувачують у тому, що хлопці виїжджають за кордон на заробітки, аби не йти воювати…

— У порівнянні з іншими регіонами Закарпаття не має дуже негативних показників. Взагалі щодо інертності закарпатців створено чимало міфів. Це пов’язано і з тим, що під час виборів у нас найменша явка. Але це специфіка регіону – їздити на заробітки. А рівень активності тут такий, як в середньому в інших регіонах.

— Чи вистачає за такого тісного графіку часу на подорожі, сім’ю, дозвілля?

— Критично не вистачає. За останні два роки у мене таке враження, що працюю цілодобово. Але як тільки подумаю, що переживають воїни та мої друзі там на Сході – зникає вся втома. Більше того, коли закрадається сумнів або хвилина відчаю, я набираю друзів, які воюють, питаю, чим можу їм допомогти. І розумію, наскільки нам легше тут. Хоча інтелектуально наше завдання складніше, але фізично нам набагато легше. Тому ніхто з нас не має права жалітися. Маємо докласти максимальних зусиль, аби змінити ситуацію.

 

Наталія Каралкіна

Фото Людвіка Гойса та з архіву Олександра Солонтая