Жінка, яка творить красу на полотні, гармонію навколо, й щаслива від щастя своїх рідних
Внучка корифея закарпатської школи живопису, художник, мистецтвознавець, історик, викладач Вікторія Манайло-Приходько не малює те, що є відображенням дійсності, а лише те, що є її осмисленням.
Творчість є змістом її життя, але його наповненням є родина. Вікторія – любляча мама чотирьох дітей, кохана дружина свого чоловіка. При своїй майже стовідсотковій зайнятості ця жінка завжди гармонійна: як зсередини, так і ззовні. Вікторію, як і кожного митця, можна побачити на її картинах, особливо на фольклорно-етнографічну тематику: вони поєднують у собі розмаїття барв і водночас мають глибокий і надзвичайно цікавий зміст.
ProZak досить довго творив це інтерв’ю. Через різні життєві обставини на нього не вистачало часу протягом кількох місяців. Але не думаємо, що це зашкодило кінцевому результату. Як справжнє хороше вино, кожен витвір повинен довго відлежуватися, аби згодом дістати свій вдалий час.
Щиро сподіваємося, що від прочитання цієї розмови ви отримаєте таке ж мистецьке задоволення, яке мали ми у період роботи з інтерв’ю. Ще більше сподіваємося, що ви відчуєте Вікторію Манайло-Приходько саме такою, якою вона є: різнобічною, щирою, доброю, турботливою і люблячою. Хоча на цілковите відкриття не сподівайтеся - як кожна справжня жінка, вона мусить залишити у собі загадку – відому тільки їй.
Це великий дарунок долі - зростати під «енергетичним впливом» корифея закарпатської школи живопису
- Чи пригадуєте свій перший дитячий спогад? Про що він?
- У дитинстві найцікавіше було пізнавати довколишній світ. Слухати звуки природи, вбирати кольори, запахи, спостерігати за людьми, аналізувати моделі поведінки тварин, розглядати форму, барви рослин, явищ природи. Пам'ятаю, мене дитинстві називали "філософанею".
- Як це – бути внучкою корифея закарпатської школи живопису? В дитинстві це відчувалося, усвідомлювалося?
- Чи усвідомлювалося? Звичайно. Дідусь мав безумовний авторитет. Він все знав, все вмів, був і добрий, і суворий. Мав такий живопис, що для мене це було казково гарно, змістовно і дуже цікаво. А як бути внучкою корифея живопису? Це великий дарунок долі - зростати під «енергетичним впливом» такої могутньої особистості, як мій дідусь. Жити для того, щоб творити, здавалося нормою. Творчість була змістом життя і дідуся, і батька. Такою ж стала і для мого брата Андрія, і для мене.
- Чому найважливішому Ви навчилися від дідуся?
- Любові до людей, до свого краю, розуміння естетики живопису, його законів, усвідомлення значення мистецтва у житті.
- Чи пожвавлювали батьки цікавість до малювання? Спонукали якось до такого заняття?
- Як і всі діти, ми багато малювали. Єдина, можливо, відмінність у тому, що образотворче мистецтво було для нас частиною життя: ми жили серед картин, бачили процес їх народження, пробували малювати не тільки аквареллю, але й вугіллям, пастеллю, гуашшю, темперою і навіть олією. Спонукати нас дітей до малювання у наших батьків не було потреби. Це було природнім процесом.
Друга освіта: важко не було, було цікаво
- Як сталося, що професія історика стала першим вибором фаху?
- Бажання зрозуміти звідки ми, де ми і куди йдемо привело до історії. Люблю її і сьогодні. На столі, наприклад, зараз у мене «Історія українського народу» Святослава Семенюка. Дуже глибокий і свіжий погляд на нашу історію. Дає несподівані відповіді, спонукає до нових напрямків пошуку, вимальовує інакші перспективи розвитку.
- Коли прийшло усвідомлення себе у мистецтві, бажання продовжувати родинну справу?
- Творчість була присутня у житті завжди. В більшій, чи меншій мірі. Проте, після народження четвертої нашої дитинки Катрусі, прийшло розуміння, що займатися творчістю на аматорському рівні не достатньо. Визріло бажання пройти ті етапи художнього формування, які мали дідусь та батько. Про що ні на мить не шкодую.
- Чи важко давалася друга освіта? Чому все ж вирішили її здобути, адже могли малювати і без диплома, чи ні?
- Процес навчання в нашому художньому інституті (сьогодні Академії мистецтв) був для мене святом. Хто має другу, або пізню освіту, обирає її вже усвідомлюючи, для чого вона і намагається ввібрати якнайбільше знань. Важко не було, було цікаво.
Поки пишу портрет – вивчаю людину, шукаю в її душі найкраще, а в рисах найгарніше
- У Вашому мистецькому житті є лише живопис чи й інші види мистецтва?
- Тільки станковий живопис. Олійними фарбами, чи темперою. Іноді змішаною технікою з використанням різних шпаклівок та тканин.
- Бачила, що серед світлин у Фейсбуці у вас досить багато портретів, особливо рідних. Вони були створені виключно для родини, чи все ж позиціонуєте себе як портретист?
- Насправді небагато є портретів моїх близьких. Якось пробувала підрахувати скільки написано за останні десять років портретів – близько 50. Ніби небагато, але й немало, якщо вважати, що не вважаю себе виключно портретистом. Пишу портрети дітей та дорослих, сімейних пар, чи для родини – все цікаво. Поки пишу – вивчаю людину, шукаю в її душі найкраще, а в рисах найгарніше. Тому портрети подобаються (я сподіваюся)). Для мене, наприклад, була дуже цікавою серія портретів діячів освіти Закарпаття, яка експонується нині у ректораті нашого університету. Кожна особа з тієї серії мала визначну біографію, була історичною особистістю, мала цільний та сильний характер. Їх було легко писати. Десять портретів було виконано за 3 тижні.
- Що взагалі любите малювати?
- У мистецькому творі люблю не форму, а зміст. Люблю аналізувати. Тому те, що я пишу не є відображенням дійсності, а її осмисленням. Часто мене питають, чому не малюю академічні натюрморти, чи пейзаж. Малюю і це, навчаючи студентів у коледжі, де викладаю. Для написання академічного натюрморту достатньо іноді професійної майстерності. Вміння побудувати композицію, передати простір, розділити плани, показати об’єм, форму, гармонізувати та узгодити колір, кольорові площини і т.д. Це не просто, але засвоївши основи, можна написати хороший натюрморт. Проте, для мене цікавіше написати натюрморт з власною інтерпретацією. Створити цікаву композицію, вигадати неіснуючі квіти, деформувати предмети, ввести промовистий настроєвий колір, застосувати модерну живописну мову – тоді ти створюєш, умовно кажучи, нову візуальну реальність, нове тлумачення знайомих речей, а своїм твором затверджуєш право на існування такої інтерпретації. Це стосується і моїх творів фольклорно-етнографічної тематики, у роботі над якими надихаюся творчістю мого дідуся.
Закарпатський мистецький простір є для мене цікавим і комфортним
- Чи не забирає викладацька діяльність час, який можна було би відвести на малювання?
- Сьогодні так склалися обставини, маю невелике навантаження у коледжі, бо з весни цього року перейшла на постійне місце роботи у меморіальний музей Федора Манайла. Свого часу викладацька робота справді забирала багато часу, але дарувала душевну рівновагу, відчуття радості від успіху вихованців. Я щиро люблю викладацьку роботу. Сподіваюся, що налагодивши роботу музею, ще повернуся до неї.
- Чому найважливішому навчаєте студентів?
- Будь-який викладач художніх, а, можливо, не тільки художніх дисциплін навчає не просто свого предмету, але й пропонує формулу застосування отриманих навичок та знань, знайомить з моделлю професійних відносин, стає моральним та професійним авторитетом. Дуже важливо бути на висоті, вірити у талант і можливості студентів. Тоді робота викладача не є марною. Намагаюся викладати згідно таких принципів. Студентів своїх ціную і шаную. Кожен буде митцем. Буду ними пишатися.
- Чи рахували кількість картин, які вже створили? Як часто презентуєте свої роботи на виставках? Де їх можна побачити?
- Кількість написаних картин, мабуть, не знає точно жоден художник. На виставках, на жаль, презентую їх не так часто, як хотілося би. Але все ж останні 2-3 роки мала нагоду брати участь у багатьох всеукраїнських виставках, бути учасником групових виставок у Львові, Києві, Ваці (Угорщина).
- Як оцінюєте сучасний закарпатський мистецький простір? Хто з-поміж митців сьогодні вирізняється своїми роботами?
- Закарпатський мистецький простір має виразні самобутні риси, свій особливий шлях розвитку. Живописні традиції, закладені фундаторами нашої закарпатської школи живопису А.Ерделі, Й.Бокшаєм, Ф.Манайло, А.Коцкою живуть і в художніх інтерпретаціях сучасних мистців Закарпаття. Розуміння і володіння модерними виражальними засобами, широкий вибір тематики, вільність у творчості, експеримент і, водночас, схильність до народної тематики, любов до карпатського краєвиду – такий широкий спектр вмінь і вподобань демонструють наші художники на виставках. Тому наш мистецький простір є для мене цікавим і комфортним. Завжди відкриваєш щось нове і повчальне. Кого б вирізнити з поміж митців? Люблю яскравий колорит, оригінальні композиційні та технічні рішення. Так працює чимало митців. Таких би й вирізнила.
Щастя у родині, у дітях
- Хто з Ваших дітей продовжує мистецьку лінію в родині?
- Старший син Владислав здобув освіту графічного дизайнера, хоча зараз навчається на факультеті міжнародних економічних відносин нашого університету – зрозумів, що це йому цікаво. Менший Андрій цікавиться також мистецтвом, але у галузі кіно. Дівчата, Валерія-Марія та Катерина-Ірма дуже добре малюють. Мають вроджене відчуття композиції, кольору, форми, але поки що не планують реалізації у творчій професії.
- Із чоловіком маєте дуже різні погляди на мистецтво, чи все ж схожі у цьому? Він підтримує Вас?
- Мій чоловік, Володимир, рідний брат нашого славного закарпатського художника В’ячеслава Приходька. Тому дуже близький до мистецтва. Має свої мистецькі уподобання, але завжди мене підтримує.
- Скільки років Вашому подружньому життю? Як вдається зберігати гармонію у стосунках?
- Ми разом більше двадцяти років. Доля подарувала мені таку людину. Гарного батька, люблячого чоловіка, глибокого ерудита, особистість із високими моральними принципами та цінностями.
- Із чим пов’язані найщасливіші хвилини у Вашому житті?
- З родиною. З успіхами малими чи великими своїх дітей, з досягненнями чоловіка, радісними хвилинами мамки. Щаслива, коли малюю, коли знаходжу творче рішення, коли вдається опанувати щось складне, коли те, що вчора здавалося неможливим сьогодні стає реальністю.
- Як вдається поєднувати стільки різних речей: уміння бути зразковою мамою, викладацьку, творчу діяльність...?
- Насправді, нічого особливого. У такому режимі працює багато жінок. Робота, дім, діти і, для творчих людей, творчість. Правда в цьому ряді творчість, на жаль, не на першому місці.
- Намагаєтеся впливати на життя своїх дітей? Допомагати їм у виборі професії, підказувати, коли вони роблять неправильні кроки..?
- Як і всі батьки ми намагаємося підтримувати дітей у виборі шляху. Можливо, я вже бачу, забагато опіки. Хоча діти різні за характером, по-різному сприймають нашу опіку. Сподіваюся, що у них будуть щасливі долі.
- Мама чотирьох дітей – нелегке завдання. Чи доводилося Вам відвідувати тренінги для мам? Як взагалі ставитеся до програм навчання для батьків? Бо сьогодні в багатьох випадках психологи і тренери нав’язують свої послуги у цій сфері…
- Тренінги не відвідувала. І часу б на це не було. У вихованні дітей наслідувала досвід своєї великої родини. Цього поки достатньо. Відношення до навчальних програм та тренінгів позитивне. Якщо людина не може впоратися – чому б не шукати поради. Кожен свідомий свого вибору.
- Які риси цінуєте в людях і що зневажаєте?
- Чесність, моральність, порядність, творчість, наполегливість, щедрість, великодушність. Не приймаю протилежні якості.
- Чи почуваєтеся щасливою сьогодні? Чи знаєте, у чому щастя?
- Щастя у родині, у дітях. Дякую Богу за те, що маю.
Наталія Каралкіна,
фото з сімейного архіву Вікторії Манайло-Приходько