У даній статті автор приходить до висновку про можливість виділення загального поняття “представництво”, що має неабияке значення для розуміння сутності судового представництва вцілому та законного зокрема.

У даній статті автор розглядає становлення та розвиток інституту відводу в цивільних справах за судовою реформою 1864 року, що кардинально видозмінили не тільки судоустрій, але й судочинство в царській Росії, положення якого діяли аж до ліквідації Російської імперії.

У даній статті аналізується нормативно-правовий механізм зберігання та повернення речових доказів у цивільному процесі. На підставі аналізу норм цивільного процесуального законодавства робиться висновок, що існуюча процедура зберігання та повернення речових доказів успішно виконує як процесуальні, так і матеріальні задачі, які пов’язані з цивільним судочинством, де перші стосуються схоронності доказових властивостей речових доказів, а другі – охорони матеріальних інтересів власника речі чи іншої уповноваженої особи.

У даній статті аналізується нормативно-правовий механізм зберігання та повернення речових доказів у цивільному процесі. На підставі аналізу норм цивільного процесуального законодавства робиться висновок, що існуюча процедура зберігання та повернення речових доказів успішно виконує як процесуальні, так і матеріальні задачі, які пов’язані з цивільним судочинством, де перші стосуються схоронності доказових властивостей речових доказів, а другі – охорони матеріальних інтересів власника речі чи іншої уповноваженої особи.

В рамках даного дослідження автор розглядає специфіку представництва прав та інтересів представлюваних осіб законними представниками під час розгляду та вирішення цивільних справ на базі нормативно-правових актів Гетьманщини. В результаті проведеного дослідження автором зроблений висновок про істотний вплив польсько-литовського законодавства на інститут законного представництва в цивільному процесі.

У даній статті автор розглядає правовий механізм забезпечення виконання суддями, які вирішують цивільну справу обов’язку самовідводу. У процесі написання матеріалу та аналізу судової практики по розглядуваному питанні, автор приходить до висновку, що належним чином гарантоване виконання тільки обов’язку самовідводу професійних суддів, в той час як народні засідателі, маючи такий обов’язок, не несуть жодну відповідальність за його не виконання. 

У даній статті автор розглядає сутність законного представництва у цивільному судочинстві шляхом співставлення його з подібними видами представництва, що не мають у своїй основі отримання довіреності на ведення справи у суді. Порівнюючи законне представництво з публічним, статутним та офіційним автор приходить до висновку про неприпустимість їхньої ідентифікації як тотожних видів процесуального представництва цивільного судочинства.

У даній статті автор розглядає питання специфіки участі опікунів у якості законних представників у цивільному судочинстві. Звертається увага на проблемних аспектах здійснення функції опікунів закладами охорони здоров’я, закладами соціального захисту та навчальними закладами 

У даній статті автор розглядає умови надання правової охорони добре відомим маркам за законодавством України та ратифікованим нею міжнародним договорам. Аналіз положень щодо критеріїв правової охорони добре відомих марок обґрунтовується матеріалами адміністративної практики Державного департаменту інтелектуальної власності.

В даній статті автор розглядає основні етапи становлення кримінально-правої охорони товарного знаку у дореволюційній Росії на підставі аналізу чинних на той час нормативних актів. Автором відзначено ефективність поєднання майнових та каральних заходів для недопущення правопорушення у сфері захисту прав на торговельні марки.

Немеш П.Ф. Носії аудіовізуальної інформації як засоби доказування в цивільному процесі: проблема визначення їх місця в системі засобів доказування