Немеш і партнери
image

Інститут відводу в цивільному процесі на українських землях за судовою реформою 1864 року

У даній статті автор розглядає становлення та розвиток інституту відводу в цивільних справах за судовою реформою 1864 року, що кардинально видозмінили не тільки судоустрій, але й судочинство в царській Росії, положення якого діяли аж до ліквідації Російської імперії.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями.Розуміння сутності будь-якого правового явища неможливо без знання закономірності його розвитку та усвідомлення тих особливих його складових, що супроводжували його становлення на протязі всього етапу дії даного правового об’єкту. Знання історії розвитку інституту відводу в цивільному судочинстві допоможе краще нам зрозуміти специфіку та сутність сучасного інституту відводу, який забезпечує об’єктивне вирішення цивільних справ.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання історії становлення інституту відводу займалися ряд учених. Зокрема, О. В. Науменков досліджував у своїй дисертаційній роботі відвід суддів за реформою 1864 року. Також можна назвати класиків російського цивільного процесуального права – Є. В. Васьковського та А. І. Нєфедьєва, що системно вивчали положення Статуту цивільного судочинства 1864 року.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою даної статті є виявлення закономірностей становлення та розвитку інституту відводу в цивільному процесі за судовою реформою 1864 року.

Виклад основного матеріалу дослідження з новим обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Після проведення судової реформи 1864 року, результати якої діяли на території українських земель у складі Російської імперії до 1917 року судочинство зазнало надзвичайних істотних змін, оскільки фактично були введені такі його засади, що відповідають сучасним уявлення про цивільний процес.

Зразу відзначимо, що на офіційному рівні судовий процес був поділений на два види – цивільний та кримінальний, оскільки важливою нормативною основою судової реформи були два статути – Статут цивільного судочинства та Статут кримінального судочинства.

Цивільний процес післяреформеного періоду знав доволі розгорнутий та наближений до сучасного інститут відводу, але з певними особливостями, що були обумовлені історичними рамками. Проте зразу слід відзначити, що як законодавство, так і теорія цивільного процесу того часу термін “відвід” використовували для позначення не тільки власне відводу у сучасному його розумінні, але процесуально-правових заперечень проти позову. Зокрема, ст. 571 Статуту цивільного судочинства вказує, що відповідач, не даючи пояснення по суті, може заявити відвід у наступних випадках: 1) якщо справа підсудна іншому суду; 2) якщо по даній справі провадження вже порушено в тому чи іншому суді; 3) якщо позов мав бути направлений до іншого відповідача [1] і т.д. Стосовно власне відводу використовувалися різні терміни – “устраненіе”, “отвод”. Для уникнення непорозумінь, автор буде використовувати термін “відвід” у тому значенні, яке у нього владує сучасна доктрина цивільного процесу.

До суб’єктів, яких можна було відвести належали суд, судові пристави, судові розсильні, прокурор, свідки та експерти.

Дореволюційні теоретики цивільного процесу писали, що законодавство не може в усіх випадках усунути несприятливий вплив випадкових обставин, які спонукають того чи іншого суддю схилити ваги правосуддя в бік одної з сторін справи [2].

Ось чому ст. 667 Статуту цивільного судочинства передбачала випадки відводу або самовідводу судді: 1) якщо він сам, його дружина, усиновлена дитина або його усиновитель, родичі (по прямій лінії без обмеження ступенів, а по боковій – до четвертої) беруть участь у справі; 2) суддя є опікуном сторони справи або управляє справами однієї з сторін; 3) якщо суддя або його дружина є близькими спадкоємцями по закону однієї з сторін справи або виступають протилежною стороною в цивільній, кримінальній чи адміністративній справах [3]. Ще двома підставами для відводу судді були – участь судді у вирішенні справи у суді нижчої інстанції, але дана підстава не діяла, якщо суддя вчиняв тільки окремі процесуальні дії у справі, наприклад, допитував свідків (ст. 180 Положення про судові установи) [4] та наявність між суддями судової колегії, яка розглядала справу родинних відносин по прямій лінії без обмежень, а по боковій до четвертого ступеня споріднення (ст. 148 Положення про судові установи) [3]. Характерно, що Сенат визнав за суддями право самовідводитися з справи по підставам, які не були перераховані в законі [2, с. 299]. У цьому контексті О. В. Науменков зазначив, що інститут відводу судів отримав подальший розвиток у рішеннях Сенату [5].

Підстави відводу для суддів, що були передбачені Статутом цивільного судочинства мали велику схожість з німецьким законодавством [6].

Порядок відводу передбачав подання усної або письмової заяви з вказівкою на підстави відводу та поданням доказів (ст. 670 Статуту цивільного судочинства). Заяву треба було подати у першому слухані справи, інакше клопотання приймалося тільки при умові, що причина відводу виникла після цього засідання (ст. 669 Статуту цивільного судочинства). Суддя повинен був дати пояснення не пізніше наступного засідання, а якщо він цього не зробить, то вважалося, що він підтверджує підстави відводу (ст. 671 Статуту цивільного судочинства). Клопотання про відвід судді розглядається судовою колегією без участі судді, якому заявили відвід, а якщо відвід заявлений декільком суддям і це не дає можливості суду вирішити питання відводу, то клопотання розглядається вищим судом (ст. 672, 677 Статуту цивільного судочинства). Ухвала суду про задоволення клопотання не підлягає оскарженні, а ухвала про незадоволення може бути оскаржена на протязі трьох днів у вищий суд і на той час суддя не має права вчиняти жодних процесуальних дій (ст. 673-676 Статуту цивільного судочинства) [7].

По тим же підставам, по яким можна було відвести суддю можна заявити відвід прокурору у цивільній справі (ст. 679 Статуту цивільного судочинства) [8], який бере участь у деяких категоріях справ для дачі висновку. Наприклад, прокурор може взяти участь по шлюбним справам, якщо не відомо місце проживання відповідача; у справах про відшкодування збитків, завданих неправильними діями чиновників тощо (ст. 343 Статуту цивільного судочинства) [9]. Характерно, якщо прокурор не здійснив самовідвід у цивільній справі, то суд, не припиняючи провадження по справі, зобов’язаний був повідомити про це його начальство (ст. 680 Статуту цивільного судочинства) [10].

Допомагали судді розглянути цивільну справу судові пристави та розсильні.

Судові пристави у пореформеному цивільному судочинстві повинні були виконувати троякі функції: реалізовувати рішення у справі; відносити сторонам повістки та інші документи з суду; виконувати розпоряджень голів судів та головуючих у судовому засіданні [11].

Спеціально Статут цивільного судочинства не передбачав відвід стосовно судових приставів, але ст. 324 Положення про судові установи вказувала, що судовий пристав не повинен був здійснювати процесуальні дії у справі, яка стосувалася його дружини, родичів або свояків до четвертого та другого ступеня споріднення відповідно [12]. Фактично можна вважати, що перед нами виписана підстава для самовідводу судового пристава і її виконання забезпечувалося можливістю притягнення його до дисциплінарної відповідальності або притягненні до кримінальної відповідальності залежно від ступеня важкості вчиненого або допущених ним зловживань (ст. 326 Положення про судові установи).

Поряд з судовими приставами у цивільній справі могли брати участь судові розсильні. Вони як і пристави повинні були розносити сторонам повістки та інші документи з суду і виконувати дії за вказівкою голови суду, але тільки тих, що не пов’язані з виконанням судових рішень. У правовому статусі вони фактично прирівнювалися до статусу приставів. Тут головне те, що ст. 324 Положення про судові установи, яка передбачила обов’язок судового пристава усунутися від справи поширювала свою дію і на судового розсильного (ст. 352-3) [13]. Таким чином, можна вважати, що підстави для самовідводу судового пристава та розсильного були однакові.

Поряд з вищевказаними суб’єктами відвід у ІІ половині ХІХ на початку ХХ ст. в Російській імперії можна було заявити також свідкам та експертам.

Сторони цивільної справи можуть заявити свідкам або експертам (“сведущим людям”) відвід по наступним підставам: 1) подружжя та родичі протилежної сторони (родинні відносини значення мають по боковій ліній тільки до третього ступеня включно, а по прямій без обмежень); 2) опікун та підопічні протилежної сторони; 3) усиновителі або усиновлені сторони справи; 4) повірені протилежної сторони; 5) особи, які ведуть цивільну справи проти суб’єкта, що заявляє відвід; 6) відлучені від церкви; 7) особи, які позбавлені станових прав; 8) особи, які не мають права бути свідками (ст. 373, 523 Статуту цивільного судочинства). Клопотання сторони про відвід свідка допускається тільки до приведення їх судом до присяги (ст. 375 Статуту цивільного судочинства), а експерта – на протязі трьох днів з дня призначення судом експертизи (ст. 522 Статуту цивільного судочинства). Якщо сторони самі домовилися між собою про особу експерта, то вони не мають права заявляти йому відвід (ст. 523 Статуту цивільного судочинства).

Стосовно секретарів судових засідань (“секретаръ судебнаго мѢста”), то їх правовий статус визначався як Статутом цивільного судочинства, так Положенням про судові установи, де їх статус зводився до ведення журналів та протоколів судових засідань по цивільним справам (ст. 163-164 Положення про судові установи) [14]. Проте ні Статут цивільного судочинства, ні Положення про судові установи не передбачали відвід секретарів судових засідань.

Аналогічним чином вирішувалося питання про перекладачів у цивільній справі – “присяжныхъ переводчикахъ”. Статті 421-429 Положення про судові установи визначали їх загальний статус, але не вказують на підстави їх відводу чи самовідводу, зазначаючи тільки, що дана посада при суді є несумісною з іншими судовими посадами, окрім посади нотаріуса (ст. 422) [15]. Таке застереження не може вважатися підставою для самовідводу перекладача по тій причині, що питання сумісництва вирішувалися на етапі призначення перекладача на посаду міністром юстиції, а не в процесі розгляду цивільної справи.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Отже, можна резюмувати, що інститут відводу в другій половині ХІХ ст. охоплював своїм змістом можливість усунення з цивільної справи судді, прокурора, судового пристава, судового розсильного, свідка та експерта. Законодавцем чітко були визначені підстави відводу, де прогресивним слід відзначити можливість здійснення самовідводу по тим же підставами, що виписані для самих сторін, які можуть заявити відвід. Мало того, було передбачено правило, що судді можуть здійснити самовідвід і по іншим підставам, що законодавцем не застережені, які викликають сумнів у їх упередженості в справі.

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Редактор сайту - Костянтин Шевченко

    Тел.: +38 095 308 8778

    Ужгород, вул. Белінського, 24

    mail.prozak@gmail.com