Методологічні засади розуміння сутності законного представництва у цивільному процесі

У даній статті автор приходить до висновку про можливість виділення загального поняття “представництво”, що має неабияке значення для розуміння сутності судового представництва вцілому та законного зокрема.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Сучасна система права України представлена великою кількістю галузей права, серед абсолютної більшості яких зустрічається поняття “представництво”. Тільки окремі галузі права у силу специфіки регулювання суспільних відносин не можуть “похвалитися” даним правовим поняттям. Зокрема, кримінальне право встановлює кримінальну відповідальність виключно за результати власних дій, а не поведінки представника. Ось чому у системі кримінально-правових відносин такого суб’єкта як представник у теорії кримінального права не виділяють. Хоча представник у якості потерпілого фігурує в окремих складах злочинів (ст. 397-400 КК України), проте це не впливає на вище висловлену тезу щодо представництва у кримінальному праві, оскільки дії, які формують об’єктивну сторону складу злочину повинні бути скоєні безпосередньо стосовно представника.

Разом з тим, інші галузі права у переважній своїй більшості (цивільне, сімейне, трудове, адміністративне, фінансове, житлове, цивільне процесуальне, кримінальне процесуальне, конституційне і т.д.) містять у собі правові норми, які регламентують відносини представництва. Ось чому, виходячи з вище наведеного, можна говорити про “представництво” як універсальне (абстрактне) поняття, яке властиво праву вцілому та “представництво” як спеціальне (конкретне) поняття, що має відношення до окремої галузі права. Визначення рис “представництва” як універсального поняття, які його характеризують буде мати немаловажне значення для розуміння сутності законного представництва у цивільному процесі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемами сутності судового представництва та законного зокрема займалася величезна кількість сучасних та радянських вчених (Н. П. НерсесовЄ. О. Харитонов, О. І. Харитонов, А. І.Дрішлюк, В. В. Ярков та ін.). Аналізуючи дані праці можна вказати на основний їхній недолік: вони не містять методологічних засад у гносеології сутності законного представництва.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Автор поставив собі за мету визначити та сформувати універсальні ознаки “представництва”, відштовхуючись від яких можна усвідомити сутність законного представництва у цивільному судочинстві.

Виклад основного матеріалу дослідження з новим обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Говорячи про “представництво” як універсальне чи спеціальне поняття, варто спочатку розібратися з тим, що собою взагалі представляє така категорія як “поняття” у праві.

Поняття є своєрідними “коморами” знань, в яких акумулюються результати теоретичного пізнання. Воно виступає одиницею мислення, що відображає у собі предмети з їх загальними та істотними властивостями [1, с. 19]. Коли цивільна процесуальна наука формує поняття, то таким чином вона відображає ті предмети та явища, що вивчаються.

Для того щоби було утворено поняття необхідно виділити його істотні риси за допомогою різноманітних логічних методів (порівняння, аналіз тощо). Характерним є те, що правовим поняттям притаманно відображення правової дійсності, фіксація її істотних ознак, певної логічної структури, закріплюються у законодавстві тощо [2, с. 18-20].

Виходячи з наведеного, важливо чітко розібратися з поняттям “представництва” як універсальної та спеціальної категорії, і на його базі у подальшому вивести поняття “законного представництва” у цивільному процесі.

“Представництво“ як універсальне поняття – це таке, поняття яке характеризується певним набором ознак, що проявляються незалежно від того, про представництво в рамках якої галузі права піде мова. Ці ознаки повинні бути такими, що їх спокійно можна виокремити у цивільному, житловому, фінансовому, цивільному процесуальному та інших видах представництва по галузям матеріального та процесуального права. Тому, на нашу думку, варто такі ознаки виділити та їх охарактеризувати, але не тільки з точки зору “представництва” як універсального поняття, але й через призму законного представництва у цивільному судочинстві.

До ознак “представництва” як універсального поняття можна віднести наступне:

1. Представництво закріплюється у нормах права за допомогою правової фікції, адже поведінка одного суб’єкта – представника повинна сприйматися як поведінка іншого суб’єкта – представлюваної особи, хоча фактично останній суб’єкт участі у відносинах з сторонніми особами не брав.

За допомогою інституту представництва юридична особистість людини виходить за межі, які окреслені його фізичною природою [3, с. 1]. У літературі по теорії права під фікцією розуміють таке положення, яке вже з моменту свого утворення позбавлено істинності [4. с. 25]. Німецькі вчені зауважують, що юридична фікція виступає прийомом юридичної техніки, який покликаний створювати правову норму [5, с. 24-65]. У вітчизняному праві фікції використовуються доволі широко у якості засобу юридичної техніки як у матеріальному, так і процесуальному праві [6, с. 236]. Окремі вчені вказують, що важливе значення у розумінні природи фікцій має наявність правового зв’язку між завідомо неіснуючим фактом та правовими наслідками [7, с. 35]. Стосовно представництва це виражається у тому, що правове значення поведінка представника має саме для представлюваної особи особливо, якщо ми говоримо про законне представництво у цивільному процесі, де особи у силу відсутності цивільної процесуальної дієздатності позбавлені можливості самостійно реалізовувати процесуальні права та виконувати процесуальні обов’язки. І, виходячи з вище наведеного, доказувати протилежне забороняється, точніше воно не буде мати ніякого правового значення, інакше буде такими чином заперечуватися сама природа представництва.

2. Представництво стосується такої поведінки представника, яка з точки зору відповідності правовим нормам є правомірною.

Правомірність поведінки представника означає, що вона відповідає нормам права та іншим нормативним приписам. Найбільш важливою властивістю правомірної поведінки є її соціальна корисність, так як вона відповідає суспільним інтересам. Найбільш очевидно це ілюструється на прикладі законного представництва у цивільному процесі. У попередньому підрозділі, який вивчав еволюцію законного представництва у цивільному судочинстві ми характеризували такі періоди, де діяльність законного представника під час розгляду та вирішення цивільних справ носила винятковий, а не загальний характер. Загальна позиція законодавця того часу зводилася до того, що неповнолітні не повинні були у якості сторони брати участь у цивільному процесі. І тільки по деяким категоріям цивільних справ допускалася їх участь в якості відповідачів. Наразі таких обмежень не існує, що, звичайно, більше відповідає інтересам тих осіб, хто нездатний самостійно захищати свої права та відстоювати свої інтереси у приватноправових спорах. Ось чому діяльність представника носить суспільно-корисний характер та відповідає нормам права.

3. Представництво реалізується виключно від імені та в інтересах того, кого необхідно представляти.

Якщо представник діє від імені представлюваної особи, то це показує на наявність між ними правового зв’язку, який може базуватися на різноманітних підставах (договір, факт батьківства тощо). Але всі підстави вказують на те, що поведінка представника є управомоченою, тобто він вправі діяти від імені представлюваної особи та реалізовувати її права і обов’язки. З точки зору саме цивільного процесу діяти не від власного імені, а чужого має надзвичайно важливе значення. Як законний, так і договірний представник при розгляді цивільних справ діють від імені своїх підопічних, які можуть зайняти статус сторони у цивільній справі. І саме це буде мати значення при вирішенні питання про тотожність позовів, яка проводиться по предмету, підставам позову та сторонам справи. При співпадінні всіх ознак позову подання аналогічного у майбутньому забороняється (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України). Ось чому “діяти від імені” при представництві у цивільному процесі набуває особливого специфічного змісту, що не властиво представництву у галузях матеріального права.

Інтерес представлюваної особи це інтерес, що відповідає букві та духу закону, ці інтереси забезпечуються загальними правовими приписами та основними началами відповідних галузей права [8, с. 553]. Саме з метою реалізації, захисту прав та законних інтересів встановлюється представництво. Вся поведінка представника повинна підпорядковуватися інтересам того, кого він представляє і захищає. Представник повинен використати всі максимально-допустимі правові та фактичні засоби щоби досягнути оптимального результату для того, хто не взмозі самостійно реалізовувати свої права та обов’язки. Інтерес представлюваної особи при розгляді цивільних справ має надзвичайно важливе значення. Справа у тому, що в силу відсутності цивільної процесуальної дієздатності у представлюваної особи особисто вона не має можливості контролювати поведінку законного представника, а тому такі функції, з метою недопущення зловживання законним представником своїм становищем покладаються на суд. Останній має право ревізувати всі процесуальні дії, які вчиняє законний представник, а у ряді випадків, що передбачені законом забороняти їх вчинення. Зокрема, згідно ч. 6 ст. 175 ЦПК України суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

4. Представництво передбачає наділення представника повноваженнями, де характер його поведінки напряму залежить від обсягу переданих йому прав та обов’язків.

Повноваження представника складають сукупність його прав та обов’язків, які він реалізує від імені та в інтересах представлюваної особи. Обсяг повноважень представника залежить від двох факторів: об’єктивного – правовий статус представлюваної особи та суб’єктивного – розпорядчих дії представлюваної особи стосовно повноважень представника. Особливістю законного представництва є саме те, що останній фактор по відношенні до нього не діє. Тобто представлювана особа не має змоги впливати на обсяг повноважень представника в силу того, що у неї відсутня цивільна процесуальна дієздатність.

5. Представництво передбачає здійснення представником правових дій, адресованих іншим особам.

Під іншими особами слід розуміти тих суб’єктів права, з якими представлювана особа перебуває у правових зв’язках чи бажає їх встановити. Ці зв’язки по своєму характеру можуть бути матеріальні чи процесуальні. Характерно, що у першому випадку суб’єктів права, з якими представлювана особа перебуває у правових зв’язках через представника у матеріальному праві називають треті особи [9, с. 5], а у процесуальному праві – суд та учасники процесу [10, с. 51]. Дана ознака найбільш повно відповідає природі представництва, яке завжди виникає тільки для одного – встановлення, еволюція або припинення правового контакту між представлюваної особою та іншим суб’єктом права. Для законного представництва у цивільному процесі зв'язок між представником з одного боку та судом або учасниками процесу з іншого боку має важливе значення для розуміння, норми яких галузей права будуть впливати на такі відносини. Переважно зв'язок між законним представником в цивільному судочинстві та судом, що розглядає цивільну справу або її учасниками регламентуються нормами цивільного процесуального законодавства. А це в свою чергу має важливе значення для розуміння методів правового регулювання таких відносин.

6. Представництво передбачає, що правові наслідки вчинення представником від імені та в інтересах представлюваної особи правових дій мають обов’язкове значення не для першого, а останнього суб’єкта відповідно.

Те, що у результаті реалізації повноважень представника правові наслідки його поведінки мають обов’язкове значення тільки для представлюваної особи відповідає самій природі представництва, оскільки дії представника направлені на задоволення інтересів представлюваної особи, а не своїх власних. Реалізація чужих прав та обов’язків приводить до того, що фактична поведінка представника з фікційної точки зору розцінюється як поведінка представлюваної особи, де остання має право претендувати на результати поведінки свого представника. Ось чому, якщо законний представник використав таке право представлюваної особи як відмова від позову, яка була прийнята судом, то представлювана особа при досягненні повноліття не має права претендувати на нове вирішення аналогічного спору, оскільки він своє право на судовий захист через законного представника вже використав.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Таким чином, “представництво” як універсальне правове поняття – це таке правове явище, що закріплюється у нормах права за допомогою правової фікції, де представник вчиняє правомірну поведінку від імені та в інтересах представлюваної особи і у межах наданих йому повноважень вступає у відносини з іншими суб’єктами права, де результати таких дій мають обов’язкове значення саме для представлюваної особи.