Належність доказів як принцип оцінки доказів у цивільному процесі

У даній статті автор розглядає систему принципів оцінки доказів у цивільному процесі та детально зупиняється на аналізі одного з них: принципу належності доказів у цивільному процесі. Автор робить висновки, що змістовно даний принцип поширює свою дію як на осіб, що беруть участь в справі, так і на суддю (суддів), який забезпечує її розгляд

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями.У теорії цивільного процесу значна група вчених належність доказів відноситься до критеріїв оцінки доказів, а не до принципів оцінки доказів, оскільки він не має такого всеохоплюючого характеру як справжній принцип галузі права. Проте така точка зору є не зовсім вірною, оскільки виділяють принципи окремих правових інститутів, де принцип належності доказів поширює свою дію на поведінку суду та осіб, які беруть участь у справі у межах всього процесу доказування, у тому числі й оцінки судових доказів по цивільній справі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питаннями принципів оцінки доказів у цивільному процесі загалом та принципом належності доказів займалися такі вчені як К. І. Лельчицький, В. В. Спесівов, В. І. Тертишніков, М. К. Треушніков, В. П. Феннич, М. А. Фокіна тощо.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою дданої статті є визначення питання належності судових доказів у цивільного процесі в якості принципу оцінки доказів, який регламентує поведінку осіб, що беруть участь в справі та суду, який її вирішує під час оцінки доказів по справі.

Виклад основного матеріалу дослідження з новим обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Належність судових доказів – це такий принцип інститут оцінки доказів, який зобов’язує суд приймати в процес тільки ті з наданих доказів, які мають значення для справи, а сторін відповідно подавати такі докази, що будуть мати значення для правильного вирішення цивільної справи. Із всіх поданих до суду доказів суд повинен відібрати ті для подальшого дослідження, які мають зв’язок з фактами, які підлягають встановленні. Належними по цивільній справі будуть вважатися ті докази, які по своєму змісту підтверджують або спростовують існування фактів, які необхідно встановити. Отже, як бачимо належність доказів пов’язана з предметом доказування, а тому саме так і сформульований принцип належності доказів у нормах ЦПК України – належними вважаються ті докази, які містять інформацію щодо предмету доказування (ч. 1 ст. 58 ЦПК України).

Належність доказів – принцип оцінки доказів, що полягає в необхідності встановлення судом зв’язку між змістом фактичних даних, поданих особами, що беруть участь у справі, в обґрунтування своїх вимог або заперечень, і обставинами, що підлягають доказуванні у справі. Належність доказів проявляється трояко: 1) належним визнається доказ, за допомогою якого встановлюється яка-небудь з обставин, що входять в предмет доказування (позитивний доказ); 2) належним визнається доказ, за допомогою якого перевіряються фактичні дані (докази), вже наявні в справі; 3) належним признається доказ, який спростовує наявність тих або інших обставин, що мають значення для даної справи [1, с. 96].

Докази мають значення для справи тоді, коли вони можуть мати зв’язок з фактами, які входять в предмет доказування. Отже, належність доказів передбачає наявність певного об’єктивного зв’язку між змістом доказів та самими фактами, які об’єктом судового пізнання. Саме цей об’єктивний зв’язок дозволяє встановити на підставі доказів фактичну картину того, що мало місце, як правило, в минулому. Завдання суду як суб’єкта оцінки доказів полягає в тому, щоби залучити до справи всі необхідні, які мають значення для справи докази й одночасно не допустити загромадження її такими доказами, які до справи не відносяться (ч. 3 ст. 58 ЦПК України). Ті докази, які мають значення для справи допомагають правильно вирішити правовий спір. Наприклад, в справі про позбавлення батьківських прав, виселення в зв’язку з неможливістю спільного проживання, відновлення на роботі працівника, звільненого за прогул суд повинен дослідити обставини, які характеризують особу, а в справі про стягнення боргу дослідження таких обставин значення не має [3, с. 98].

В юридичній літературі вироблено підхід, по якому вирішення питання про належність доказів розпадається на два етапи:

1) спочатку необхідно визначити, які факти по справі треба встановити, за допомогою належних доказів. Мова в даному випадку йде про правильне визначення предмету доказування, яке необхідне для правильного вирішення цивільної справи;

2) далі шляхом логічного аналізу необхідно вирішити чи може доказ по своєму змісту підтвердити або спростувати факти, які відносяться до справи. Таким чином, належність доказів в першу чергу визначається належністю фактів [2, с. 112-113].

Як відмічає М. А. Фокіна, належність судових доказів в умовах змагального судочинства грає двояку роль: по-перше вона конкретизує змагальні засади в процесі формування доказового матеріалу; по-друге є ефективним засобом попередження недобросовісної поведінки сторін і їх представників в процесі подання доказів [4, с. 164].

З норм матеріального права, які регулюють спірне правовідношення, суд встановлює коло юридичних фактів, які відносяться до справи, тобто предмет доказування, але не коло доказів. Обсяг належних доказів визначається судом по внутрішньому переконанню суду, оціночним шляхом. В залежності від спірного правовідношення один й той же факт по одній цивільній справі може володіти належністю й відповідно вимагати доведення за допомогою належних доказів. По іншому, на перший погляд, подібному спорі цей факт не є належним й не потребує доведення. Наприклад, при стягненні аліментів з повнолітніх дітей на батьків необхідно вияснити чи не був позбавлений батько по відношенні до дитини батьківських прав та чи не був він у циїх правах у подальшому поновлений, оскільки в інакшому разі він не має права вимагати сплати йому аліментів (ч. 2 ст. 202 СК України). Навпаки, при вирішенні питання про стягнення аліментів з батьків на неповнолітніх чи малолітніх дітей, а у ряді випадків і повнолітніх дітей даний факт, факт позбавлення батьківських прав відповідача, значення не буде мати, оскільки позбавлення батька прав по відношенні до дитини не звільняє його від обов’язку її утримувати (ч. 2 ст. 166 СК України), а тому докази про це судом до уваги не повинні прийматися.

Принцип належності доказів адресована не тільки суду, як вважають окремі вчені [2, с. 111], але й іншим особам, що беруть участь у цивільній справі. Обмеження принципу належності доказів тільки судом аргументується тим, що сторони та інші особи, які беруть участь в справі можуть не правильно оцінити докази (помилитися в їх значенні) або свідомо відвертати увагу суду від об’єкта пізнання. Але не слід забувати, що сторони в цьому відношенні можуть обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їх вимог чи заперечень у цивільній справі (ч.2 ст.58 ЦПК України). Даний обов’язок обумовлений тим, що рішення по справі буде вважатися обґрунтованим, якщо в ньому будуть відображені факти, які мають значення для справи, підтвердженими перевіреними судом доказами. Отже, не тільки для суду, але в першу чергу і для сторін, які безпосередньо звертаються за вирішення спору до суду, має місце активне використання принципу належності доказів у своїй процесуальній діяльності (зокрема, вже на етапі звернення до суду у тексті позовної заяви необхідно зазначити, якими доказами встановлюються ті чи інші обставини справи, які обґрунтовують вимоги позивача).

Цивільний процесуальний закон містить ряд процесуально-правових гарантій правильного застосування принципу належності доказів: 1) позивач зобов’язаний вказати в позовній заяві обставини, якими обґрунтовує свої вимоги та докази, які їх підтверджують; 2) особа, яка заявляє клопотання про витребування письмових та речових доказів, про виклик свідка або призначення експертизи, зобов’язана вказати обставини, які можуть бути встановлені такими доказами [3, с. 98-99].

Слід мати на увазі, що засобів доказування певних фактів може бути багато. Так, свідками нещасного випадку може бути багато людей, велика кількість людей можуть дати свідчення про взаємостосунки дружина та чоловіка в справі про визначення місця проживання дитини. Завдання суду полягає в тому, щоби виявити ті з можливих засобів доказування, які найбільш близько та безпосередньо зв’язані з пошуковими фактами, з тим, щоб їх кількість була достатньою для достовірного встановлення фактів.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Таким чином, належність доказів у цивільному процесі вважати критерієм оцінки доказів по справі не можна, оскільки перед нами є принцип, який змістовно впливає на поведінку осіб, які беруть участь у справі та суд під час оцінки доказів у цивільному процесі. Підстав відносити даний принцип до принципів цивільного процесу не має, але вважати його принципом окремого правового інституту оцінки доказів цілком можна.