Особливості законного представництва у цивільному судочинстві гетьманщини (сер. Xvii – іі пол. Xviii ст.)
В рамках даного дослідження автор розглядає специфіку представництва прав та інтересів представлюваних осіб законними представниками під час розгляду та вирішення цивільних справ на базі нормативно-правових актів Гетьманщини. В результаті проведеного дослідження автором зроблений висновок про істотний вплив польсько-литовського законодавства на інститут законного представництва в цивільному процесі.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Державно-правове життя козацького періоду сер. XVII – другої пол. XVIII ст. наразі представлено солідної кількістю науково-публіцистичних праць, які покликані заповнити ті прогалини історії держави і права України, що виникли ще за часів радянського періоду, коли правова наука розвивалася під сильним впливом радянської ідеології та повинна була відповідати тогочасним політичним завданням. Одним з найбільш ярких феноменів правового життя козацького періоду стало проведення масштабної кодифікації права Гетьманщини, яка покликана була вдосконалити існуючу правову системі і привести її у відповідність до існуючих на той час політичних та соціально-економічних реалій. Реформуванні піддавалося все правове життя, у тому числі й судочинство. Власне становлення та розвиток інституту законного представництва при розгляді цивільних справ того часу вивчений дуже слабо, що і обумовило необхідність обрання автором даної теми наукового дослідження. Заповнення цієї “наукової прогалини” дасть змогу більш краще оцінити рівень розвитку цивільних процесуальних інститутів в період Гетьманщини.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивчення проблемних питань судового представництва є доволі популярним напрямком наукового дослідження у доктрині цивільного процесу. В Україні за останні роки було написано та захищено декілька тематичних та дотичних дисертацій по представництву у цивільному судочинстві. Зокрема, С. А. Чванкін (2005 р.), Л. А. Кондрат’єва (2006 р.), Г. З. Лазько (2006 р.), Н. Ю. Сакара (2006 р.), О. М. Овчаренко (2007 р.), Н. М. Крестовська (2008 р.) тощо. Значна частина дисертацій по судовому представництву в цивільному процесі була захищена і в Російській Федерації (Р. А. Сидоров, І. О. Табак, С. О. Халатов та інші). В рамках даних досліджень піднімалися та знаходили своє вирішення багато теоретико-практичних питань, в тому числі й питання історико-правового становлення та розвитку інституту судового представництва під час розгляду та вирішення цивільних справ. Але як це не парадоксально, абсолютна переважна маса наукових праць, обходить своє увагу формування інституту законного представництва, що і викликало необхідність проведення спеціального дослідження у цьому напрямку.
Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою даної статті є дослідження становлення і розвитку інституту законного представництва в цивільному судочинстві на базі кодифікованого законодавства Гетьманщини у XVIII столітті.
Виклад основного матеріалу дослідження з новим обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Якщо вивчати історію судового представництва в світових рамках, то власне законне представництво у цивільному процесі виникло набагато раніше за договірне, оскільки воно базувалося на таких підставах, які об’єктивно не давали можливості стороні з’явитися до суду. Зокрема, якщо взяти до уваги історію розвитку римського цивільного процесу, то довгий час у Стародавньому Римі сторони не мали можливості покладати захист своїх прав та інтересів на чужих осіб. Це було пов’язано з домінуючою на той час концепцією конкретизації правових актів стосовно певної особи, а також у тому, що зобов’язання носили суворо індивідуальний характерi. Ось чому для відбування судового процесу вимагалася особиста присутність сторін, які повинні були самостійно захищати свої права та інтереси.
Але через певний проміжок часу правова система Стародавнього Риму отримала невеликий перелік винятків, що надавали можливість особі діяти через представника. Це було пов’язано з тим, що у ряді випадків особа об’єктивно не могла бути присутня під час здійснення процесуальних дій. До таких винятків можна було віднести наступне: 1) якщо стороною у справі була держава чи муніципальне утворення; 2) представлення інтересів особи, стосовно якої в суді вирішувалося питання про її свободу (наприклад, якщо особа була рабом); 3) представлення інтересів осіб, що мають психічне захворювання та малолітніх їх опікунами та піклувальникамиii. Як видно з переліку даних випадків, останній собою охоплює підстави законного представництва, в той час як перші два не можна вважати договірним представництвом, оскільки вони базуються не на домовленості з представленою особою (наприклад, правової домовленості з рабом, що не був суб’єктом права не могло бути в принципі). Як зазначає Н. А. Бортнікова саме з тих не багатьох винятків, що були виключенням із загального правила у Стародавньому Римі зародився інститут процесуального представництваiii. Таким чином, судове представництво завдячує своїй появі власне законному, а не договірному представництву. І тільки набагато пізніше, в період імперії під представниками почали розуміти тих осіб, що надають професійно юридичну допомогуiv.
Ось чому доволі парадоксальним виглядає та ситуація, що склалася у науці цивільного процесуального права, де при вивченні історико-правових питань судового представництва, превага віддається дослідженні договірного, а не законного представництва.
Вивчаючи становлення та розвиток законного представництва на території сучасної України слід брати до уваги той тісний взаємообумовлюючий зв’язок, що існує між матеріальним та процесуальним правом. Дуже багато процесуальних інститутів цивільного судочинства завдячують своїй появі матеріально-правовим інститутам. Зокрема, інститут регресних зобов’язань обумовив інститут третіх осіб без самостійних вимогv, множинність осіб у матеріальних відносинах – процесуальну співучасть у цивільній справіvi, недодержання форми правочинів привело до появи правила допустимості засобів доказуванняvii, подвійна природа інституту позовуviii тощо.
Представництво у цивільному процесі також бере свій початок з матеріального права так як допомога представлюваній особі була потрібна в першу чергу у матеріальних відносинах, і тільки в подальшому – у процесуальних.
З сер. ХVІІ ст. на українських землях починається так званий “козацький етап” в історії держави і права України. Знаменується він утворення на території сучасної України, що спочатку входили до складу Речі Посполитої, а потім до Московського царства і вподальшому Російської імперії таких політико-територіальних утворень як Військо Запорізьке та Запорізька Січ. Вказані державні формування мали власну правову систему, в тому числі й ту, яка забезпечувала провадження судочинства у справах. В середині ХVІІІ ст., була проведена грандіозна кодифікація українського права, яка почалася з задовго до кодифікації права Росії у ХІХ ст., в результаті чого у світ вийшло 5 кодексів. Одним з найбільш відомих є “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 року, положення якого візьмемо для аналізу законного представництва в цивільному судочинстві.
Невипадково нами вище було вказано, що інститут судового представництва в цивільному процесі тісно пов'язаний з матеріальним представництвом, з якого він бере свій початок. Справа у тому, що за законодавством даного часу законне представництво як окремий вид процесуального представництва не виділялося. А тому його вивчення необхідно проводити на базі норм матеріально-правового характеру, вишукуючи ті процедурні правила, що мали відношення до цивільного судочинства.
Вітчизняні науковці вказують, що серед правових норм Кодексу “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. найбільша чисельність була приватноправового характеру. Самостійним формування було сімейне право, яке регламентувало в основному майнові відносини між подружжям, батьками і дітьми, опікунами та підопічними, усиновителями й усиновленимиix.
“Права, за якими судиться малоросійський народ” вже розрізняв поняття неповнолітньої особи, роки якої різнилися в залежності від статі: до 18 років – чоловіки, до 13 років – жінки (гл. 11, ст.1, п. 1)x. Поряд з неповнолітніми особами законне представництво мало встановлюватися стосовно душевнохворих та німих, а всі інші жителі вважалися дієздатнимиxi.
Яке і в польсько-литовський період за життя батька дитина залишалася фактично безправним суб’єктом права і норми матеріального права в основному зосереджували свою увагу на впорядкуванні становища дитини, яка була позбавлена батьківського піклування.
Опіка над неповнолітніми встановлювалася батьком при складанні заповіту або державою (гл. 11, ст. 1, п. 2)xii.
Батько мав право призначити опікуном матір дітей. Проте, якщо вона була нездатна виконувати опікунські функції чи виконувала їх халатно, то інші родичі мали призначити опікуна вже не тільки над дітьми, але й для догляду за матір’ю (гл. 11, ст. 3, п. 2)xiii.
Не тільки родичі, але й держава мала право звільнити опікуна від виконання своїх обов’язків, якщо виявляла халатне до них ставлення, у тому числі й того, що був призначений родичами. В такому разі обов’язково складався облік майна підопічного для перевірки чи не мало місце розтрат.
Цікавим було те, що старовинне правило, яке тягнеться ще з часів Київської Русі у козацькій державі було відтворено: якщо мати бажала повторно одружитися, то вона передоручала опіку тим опікунам, які встановить держава (гл. 11, ст. 5)xiv.
Кодекс 1743 року вслід за Литовськими статутами визначає загальне правило, згідно якого неповнолітні особи не повинні відповідати за поданими до них позовами, поки вони не досягнуть повноліття. І тільки у ряді випадків вони залучалися до справи:
1) із приводу приймання кредиту під заставлену у батьків землю та іншу нерухомість;
2) якщо батьки за свого життя візьмусь на себе зобов’язання, які ще не припинилися до їх смерті (наприклад, порука);
3) якщо розглядається цивільна справа, що була почата ще за життя батьків (тут мається на увазі, коли батько виступив відповідачем у справі);
4) якщо за свого життя батьки наробили боргів;
5) якщо батько підопічного неправомірно вигнав когось із маєтку;
6) якщо у маєтку підопічного оселився кріпак-утікач (гл. 11, ст. 9, п. 5)xv.
Стосовно можливості виступати неповнолітнім у якості позивача, то жодних обмежень не було. Якщо його правам та інтересам завдавалася шкода, то опікун мав всю повноту влади звертатися з позовами до суду, а випадку його бездіяльності така можливість належала самому підопічному у межах строку позовної давності, який становив 10 років (гл. 11, ст. 9, п. 1 Кодексу 1743 року).
Вслід за Литовськими статутами Кодекс 1743 року передбачав цікаве правило: суд мав право неповнолітнім призначати повіреного для захисту їхніх прав та інтересів з числа тих, “які стоять при суді”, де такий повірений не мав права відмовитися від ведення такої справи чи вимагати за це гроші, інакше він втрачав право займатися представницькою діяльністюxvi.
Нажаль, кодекс “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 року офіційно у дію не був введений, хоча, як відзначають окремі вчені, його правові норми реально діялиxvii. У будь-якому разі положення кодексу “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 року випливають з української правової думки того часу, показуючи наявність правових традицій у питаннях становлення цивільного процесуального права на території України.
Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Отже, аналіз правового матеріалу Гетьманщини, який стосується інституту законного представництва в цивільному судочинстві показує, що він відтворив вслід за польсько-литовським законодавством попереднього періоду нормативні положення, які стосувалися законного представництва під час розгляду та вирішення цивільних справ. Законні представника мали без обмежень починати цивільній справі в інтересах своїх підопічних з метою захисту їхніх прав та інтересів. Але стосовно їх участі на боці відповідача, то тут існувало обмеження у вигляді тих категорій цивільних справ, де у процес законному представнику необхідно було вступити. В усіх інших випадках законодавство вимагало від позивачів, що зверталися з позовами до неповнолітніх чекати досягнення ними повноліття.
i Халатов С.А. Представительство в гражданском и арбитражном процессе. — М.: Издательство НОРМА, 2002. — 208 с. – (Современный гражданский и арбитражный процесс). – С. 5.
ii Боголепов Н. П. Учебник истории римского права: Пособие и лекции. – М., 1900. – С. 298.
iii Бортникова Н. А. История и цели представительства по назначению суда в гражданском процессе // Адвокатская практика. – 2008. – № 4. – С. 43-45.
iv Феннич В. П. Цивільний процес: Конспект лекцій. Навчальний посібник. Частина 1. – Ужгород: Видавництво Закарпатського державного університету, 2005. – 130 с. – С. 47.
v Гражданский процесс: Учебник / Отв. ред. проф. В. В. Ярков. – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 720 с. – С. 85.
vi Феннич В. П. Цивільний процес: Конспект лекцій. Навчальний посібник. Частина 1. – Ужгород: Видавництво Закарпатського державного університету, 2005. – 130 с. – С. 30.
vii Треушников М. К. Судебные доказательства. – М.: ОАО «Издательский дом “Городец”», 2004. – 272 с. – С. 123.
viii Гурвич М. А. Право на иск / Отв. ред. А. Ф. Клейнман. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1949. – 216 с. – С. 136-152.
ix Бойко І. До питання про сімейне право Гетьманщини за кодексом 1743 р. // Вісник Львівського університету. – 1999. – Серія «Юридична». – Вип. 34. – С. 23-26.
x Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743 / К. А. Віслобоков (упоряд.); Ю. С. Шемшученко (відпов. ред. та автор передм.). – К. : [б.в.], 1997. – 547 с. – С. 204.
xi Історія українського права / За редакцією: О. О. Шевченко. – К.: Олан, 2001. – 214 с. – С. 65.
xii Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743 / К. А. Віслобоков (упоряд.); Ю. С. Шемшученко (відпов. ред. та автор передм.). – К. : [б.в.], 1997. – 547 с. – С. 204.
xiii Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743 / К. А. Віслобоков (упоряд.); Ю. С. Шемшученко (відпов. ред. та автор передм.). – К. : [б.в.], 1997. – 547 с. – С. 204.
xiv Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743 / К. А. Віслобоков (упоряд.); Ю. С. Шемшученко (відпов. ред. та автор передм.). – К. : [б.в.], 1997. – 547 с. – С. 208.
xv Крестовська Н. М. Ювенальне право України: генезис та сучасний стан. Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. — Одеса, 2008. — 468 с. – С. 115.
xvi Кондрат’єва Л. А. Судовий захист неповнолітніх осіб у цивільному процесі України. Дис. …канд. юрид. наук: 12.00.03. – К., 2006. – С. 16.
xvii Історія держави і права України. Частина 1: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. / А. Й. Рогожин, М. М. Страхов, В. Д. Гончаренко та ін.; За ред.. акад. Академії правових наук України А. Й. Рогожина. – К.: Ін. Юре. – 1996. – 368 с. – С. 234.