Розмежування законного представництва від інших видів представництва у цивільному процесі, що не пов’язані з видачею довіреності

У даній статті автор розглядає сутність законного представництва у цивільному судочинстві шляхом співставлення його з подібними видами представництва, що не мають у своїй основі отримання довіреності на ведення справи у суді. Порівнюючи законне представництво з публічним, статутним та офіційним автор приходить до висновку про неприпустимість їхньої ідентифікації як тотожних видів процесуального представництва цивільного судочинства.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Сутність певного правового явища можна пізнати не тільки шляхом аналізу характеризуючих його ознак, але і через співставлення з відповідними однопорядковими правовими явищами, що дасть змогу побачити специфічні властивості об’єкт вивчення, які до цього часу інакшим методом не були помітними. У цивільному процесі під час розгляду та вирішення цивільних справ можна, окрім законного представництва, виділити ще багато випадків представництва прав та інтересів фізичних осіб, де представлювана особа не видає представнику довіреність на ведення справи у суді. Для кращого розуміння сутності такого правового явища як законне представництво можна провести розмежування законного представництва з вищевказаними випадками, що дасть змогу вирішити ряд теоретичних та практичних завдань, які стоять перед наукою цивільного процесуального права.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питаннями співставлення законного представництва у цивільному процесі з іншими випадками, де повноваження представника не мають договірної основи займалася невелика кількість вчених. До них можна віднестиТ. О. Дунас, М. В. Руденко,І. О.Табак та інших науковців. І хоча праці вказаних учених є ґрунтовними і стосуються теми дослідження, але вони не охоплюють всього багатоманіття тих випадків процесуального представництва, що поєднуються із законним у цивільному судочинстві.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою даної статті є визначення сутності законного представництва у цивільному судочинстві шляхом співставлення з іншими випадками процесуального представництва у цивільній справі, які не базуються на видачі довіреності від імені представлюваної особи.

Виклад основного матеріалу дослідження з новим обґрунтуванням отриманих наукових результатів. У теорії цивільного процесу виділяють багато видів процесуального представництва, які не базується на видачі довіреності, що, таким чином, зближує їх із законним представництвом. До них можна віднести публічне, офіційне та статутне представництво, що виділяють у цивільному судочинстві. Ось чому для кращого розуміння законного представництва у цивільному процесі варто його відмежовувати від вищевказаних видів представництва.

Публічне представництво у цивільній справі – це представництво, яке здійснюють Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, органи державної влади та місцевого самоврядування у випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 45 ЦПК України). Т. О. Дунас та М. В. Руденко прямо називають представництво інтересів прокуратурою самостійним інститутом цивільного процесуального права, якому властиві ряд ознак, що його відрізняють від звичайного судового представництва: 1) прокурор здійснює представництво від свого імені; 2) представництво прокуратурою обмежується лише тими випадками, що окреслені у законі; 3) повноваження прокурора при веденні цивільної справи у суді менші по обсягу ніж у судового представника (зокрема, він не має права укладати мирову угоду); 4) прокурор може вступати у розгляд цивільної справи не з самого початку [1, с. 29-32].

Погоджуючись вцілому з всіма вище зазначеними ознаками, вважаємо, що між публічним та законним представництвом дійсно існують істотні відмінності, які не дають можливість ставити між ними знак рівності. Разом з тим, слід вказати, що прокурор здійснює представництво інтересів фізичних та юридичних осіб у цивільному процесі не від свого імені, а від імені держави, оскільки при такому представництві проявляються принцип публічності у цивільному судочинстві [2, с. 47]. Ось чому прокурору непотрібно довіреність на ведення справи у суді, що зближує його з законним представництвом, але на відміну від останнього публічний представник не пов'язаний інтересами представлюваної особи, оскільки не їх він у першу чергу повинен захищати. Захист прав та інтересів, наприклад, громадянина, що через фізичний або матеріальний стан, похилий вік і т.д. (ст. 36-1 Закону України “Про прокуратуру”) не взмозі самостійно їх захисти очевидно ілюструє соціально-орієнтовану політику держави, яка проявляється у поведінці прокурора, коли він звертається з позовом до суду. Якщо в процесі розгляду справи виявиться, що підстав для звернення з позовом від прокуратури не було або інтереси позивача виявляться неправомірними, то прокурор повинен відмовитися від такого позову [3, с. 43]. А це наочно показує, що він непов’язаний з інтересами того кого представляє у цивільній справі. Це найбільша відмінність між публічним та законним представником, який покликаний захищати інтереси свого підопічного незалежно від будь-яких підстав.

Але крім цього, відмінність між законним та публічним представництвом також проявляється у відсутності судового контролю за діяльністю публічного представника. Зокрема, поведінка законного представника нормами ЦПК України поставлена під судовий контроль (ст. 174, 175) у силу того, що представлювана особа не те що не взмозі самостійно захистити свої інтереси, але у більшості випадків навіть відсутня у залі суду, де слухається розгляд її цивільної справи. Саме тому суд має право контролювати законного представника при відмові від позову, його визнанні або укладенні мирової угоди. В той час як прокурор має право відмовитися від позову чи визнати його і суд не повинен перевіряти ці процесуальні дії на їх відповідність інтересам представлюваної особи.

Свого часу Ю. О. Тіхоміров визначив, що публічний інтерес це “визнаний державою і забезпечений правом інтерес соціальної спільності, задоволення якого служить гарантією її існування і розвитку” [4, с. 55]. Звертаючись з позовом до суду в інтересах громадян або організацій публічний представник впершу чергу захищає публічний інтерес.

Статутне представництво – це представництво юридичних осіб їхніми органами [5, с. 134]. Згідно ч. 3 ст. 38 ЦПК України юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих законом, статутом чи положенням, або їх представники. В останньому випадку маємо справу із договірним представництвом, а тому його до уваги брати не будемо, а зосередимося виключно на представництві юридичної особи її органами.

Уже з переліку документів, що визначають повноваження представника юридичної особи очевидно випливає назва цього виду представництва: закон, статут, положення. Але посилання саме на закон також дає підставу ряду вченим називати представництво юридичної особи її органами законним представництвом [6, с. 112-113; 7, с. 145-146], що абсолютно є неприпустимим, виходячи з того, що собою представляє законне представництво у цивільному судочинстві.

Зразу варто звернути увагу на формулювання ст. 38 ЦПК України, яка чітко розмежовує представництво юридичних осіб її органами та представниками. Отже, на офіційному рівні законодавець усвідомлює те, що юридичний орган, який представляє інтереси юридичної особи не вправі вважатися представником у звичайному розумінні цього слова.

Згідно ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, що діють відповідно до установчих документів та закону. До таких органів управління юридичною особою ст. 97 ЦК України відносить загальні збори учасників та виконавчий орган (правління, директор і т.д.). Керівник юридичної особи або інший її орган вчиняють дії не від імені юридичної особи, а вони її опосередковують у матеріальних та процесуальних відносинах. Ось чому дії органів юридичної особи є діями самої юридичної особи [5, с. 135], так як орган юридичної сооби виробляє та реалізує її волю. До речі, саме органи юридичної особи її представникам видають довіреність на ведення справи у суді (ч. 1 ст. 246 ЦК України), в той час як вони вступають у процес на інакших підставах, де документом, що посвідчує їх повноваження буде виступати документи, що посвідчують службове становище і повноваження керівника юридичної особи (п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК України). Саме тому участь у цивільному процесі керівника юридичної особи та її представника не повинно приводити до їх ототожнення. Це є неприпустимим з точки зору теорії та практики, оскільки це абсолютно різні по статусу учасники цивільного процесу, хоча формально всі вони виступають представниками юридичної особи у розумінні ст. 42 ЦПК України. Проте повноваження керівника юридичної особи при розгляді цивільної справи обмежуються не так як повноваження звичайного представника, який вступає у справу на підставі довіреності.

Виходячи з вище наведеного, статутне представництво слід відрізняти від законного, оскільки вони є різними видами судового представництва, базуються на різних підставах та передбачають неоднаковий статус представників у цивільній справі.

Офіційне представництво – це таке представництво, яке здійснюється на підставі ухвали суду, що розглядає цивільну справу [5, с. 176]. В сусідній Росії за ст. 50 ЦПК РФ передбачено, що суд призначає адвоката в якості представника у разі відсутності представника у відповідача, місце проживання якого невідоме, а також в інших передбачених федеральним законом випадках [8]. Підставою даного представництва є ухвала суду, яка виноситься при певних умовах: невідоме місце проживання фізичної особи, що виступає відповідачем у справі (або в інших випадках, що передбачені федеральним законом).

Навіть при поверхневому аналізі ст. 50 ЦПК РФ видно, що даний вид представництва не базується на волевиявленні представлюваної особи, що зближає його із законним представництвом. Про те у теорії цивільного процесу Росії все-таки офіційне та законне представництво розрізняють.

По-перше, внутрішні відносини законного представництва базується на нормах матеріального права, в той час як внутрішні відносини офіційного представництва регламентуються нормами процесуального права.

По-друге, офіційний представник не вправі передоручити ведення справи іншому, в той час як законний представник це може зробити [5, с. 134].

Ось чому неможлива практична та теоретична ідентифікація законного та офіційного представництва.

Разом з тим слід зазначити, що цивільне процесуальне законодавство України знає випадки призначення законного представника за ухвалою суду. Наприклад, якщо сторона визнана недієздатною, але законного представника вона не має, то суд за поданням органу опіки та піклування призначає їй опікуна та залучає його у справу в якості законного представника (ч. 1 ст. 43 ЦПК України). Такі випадки вступу у справу законного представника на підставі їх призначення судом не можна вважати офіційним представництвом як його розуміють у теорії цивільного процесу, оскільки ті обмеження, що характерні для офіційного представника не властиві для законного представника, який вступає у справу за призначенням суду, що розглядає цивільну справу.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Виходячи з вищенаведеного матеріалу можна зробити висновок, що законне представництво є особливим видом представництва у цивільному процесі, яке відрізняється від публічного, статутного та офіційного представництва за підставами вступу представника до цивільної справи, його повноваженнями та порядком їх обмеження. Сказане має не тільки теоретичне, але і практичне значення. Оскільки буде сприяти розуміння правового статусу законного представника у цивільній справі.