Немеш і партнери

Судовий контроль за укладенням мирової угоди законним представником у цивільному процесі (аналіз сучасної практики)

У даній статті автор розглядає питання інституційних та процесуальних гарантій за повноваженнями законного представника у цивільному процесі при реалізацій ним права на укладення мирової угоди. Авторські положення ілюструються матеріалами судової практики

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Під час розгляду та вирішення цивільної справи суд виступає головним суб’єктом цивільних процесуальних відносин, так як несе відповідальність за результати її розгляду. Важливим елементом даного правового статусу суду є його можливість контролювати процесуальну поведінку учасників цивільного процесу. При законному представництві такий контроль набуває актуального значення для представлюваної особи, яка в силу своєї цивільної процесуальної дієздатності, а також відсутності відповідного рівня правових знань, а в ряді випадків, елементарної відсутності у залі судового засідання, не в змозі здійснювати ефективний контроль за реалізацією в її інтересах повноважень законним представником.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання мирової угоди в цивільному процесі завжди було в центрі уваги як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, серед яких можна виділити таких як С. С. Бичкова, Ю. В. Білоусов, Л. Фединяк,Є. І. Фурса, С. Я. Фурса, С. В. Щербак, С. І. Чорнооченко тощо. Проте, аналізуючи праці вище вказаних авторів, не можна не звернути увагу на те, наскільки мало у них досліджується специфіку реалізації права на укладення мирової угоди саме законним представником під час розгляду та вирішення цивільної справи.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою даної статті є вияснення особливостей укладення мирової угоди у цивільному процесі законним представником та перевірка її судом на факт відповідності інтересам представлюваної особи, виходячи з сучасної судової практики України.

Виклад основного матеріалу дослідження з новим обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Суд при розгляді цивільної справи повинен контролювати процесуальну поведінку законного представника у будь-якій ситуації в рамках цивільного судочинства, оскільки вся вона може у майбутньому стати підставою для його заміни, якщо буде подано відповідне клопотання з боку органів опіки та піклування чи самої представлюваної особи (ст. 43 ЦПК України).

Виходячи з положень чинного законодавства, суд при розгляді цивільної справи, де стороною або третьою особою виступає малолітня, неповнолітня чи інша особа, яка діє у справі через законного представника за власною ініціативою повинен перевіряти вчинення законним представником трьох процесуальних дій: відмова від позову, визнання позову та укладення мирової угоди.

Мирова угода – це угода позивача та відповідача про припинення спору й встановлення нових матеріальних відносин між ними на основі зміни їх прав та обов’язків.

Ю. В. Білоусов вказує, що “мирова угода – це укладена між сторонами та визнана судом домовленість (договір) про припинення спору між сторонами шляхом взаємних поступок, яка стосується їхніх прав, обов’язків та предмета позову” [1, с. 138]. Л. М. Орлова під мировою угодою розуміє двосторонню або взаємну домовленість сторін, яка містить у собі узгоджене вираження волі обох сторін [2, с. 137]. Л. Фединяк зауважує, що “поняття “мирова угода” означає укладену сторонами й затверджену судом угоду, відповідно до якої позивач і відповідач шляхом взаємних уступок ліквідують цивільно-правовий спір, що виник між ними. Це розпорядчий документ сторін як процесуального, так і матеріального права, оскільки, укладаючи мирову угоду, сторони розпоряджаються своїм процесуальним, а також суб'єктивним матеріальним правом і охоронюваним законом інтересом” [3].

Якщо уважно проаналізувати ці та подібні їм визначення мирової угоди у цивільному процесі, то можна помітити, що у таких дефініціях відображається природа мирової угоди, яка для розуміння обмежень повноважень законного представника у цивільному процесі має надзвичайно важливе значення.

Мирова угода є складним правовим явищем, де поєднуються матеріально-правові та процесуальні елементи. Заперечувати це неможливо, оскільки спір, що розв’язується за її допомогою, виникає і закінчується у сфері саме матеріального права, але з іншого боку даний спір, будучи перенесений у судову справу, набуває процесуального значення.

Здійснюючи вплив на характер матеріально-правових відносин, міняючи їх зміст, мирова угода фактично представляє собою новацію зобов’язання, що існувало до звернення в суд. Мирова угода виступає двосторонньою домовленістю, чим і відрізняється від таких розпорядчих прав сторін як відмова від позову та визнання позову. Вона базується на взаємних уступках і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову. Хоча це не означає, що умови мирової угоди повинні у повній мірі задовольняти інтереси обох сторін одночасно чи тільки однієї зі сторін.

Найбільш часто в судовій практиці укладаються мирові угоди законними представниками в рамках сімейних відносин. Так, впровадженні Комсомольського районного суду м. Херсона знаходилася цивільна справа про визначення місця проживання малолітньої дитини.29.09.2011 року у судове засідання сторони надали суду мирову угоду та просили визнати її, про наслідки укладення мирової угоди повідомлені.Відповідно до мирової угоди сторони дійшли згоди про наступне:1) визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 із матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1;2) сторони зобов’язуються виконувати рішення виконавчого комітету Суворовської районної у м. Херсоні ради № 39 від 11.02.2011 року, яким встановлено дні спілкування ОСОБА_2 зі своєю малолітньою донькою ОСОБА_3, 22.02.2008 року, щотижня з 16.00 годин п’ятниці до 9.00 годин понеділка за місцем проживання батька;3) сторони зобов’язуються виконувати умови мирової угоди та не порушувати взяті на себе зобов’язання по мировій угоді.Наслідки закриття провадження в справі, передбачені  ст.ст. 175, 205, 206 ЦПК України сторонам роз’яснено. Враховуючи, що мирова угода укладена між сторонами не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, вчинена в інтересах обох сторін, суд у відповідності до п.4 ч.1 ст.205 ЦПК України вважає можливим її визнати та закрити провадження у справі [4].

Разом з тим, у судовій практиці непоодинокими є випадки, коли законні представники, зловживаючи наданими їм повноваженнями, укладали мирові угоди, які явно порушували інтереси їхніх підопічних. Нерідко такі угоди затверджувалися судом першої інстанції, але вищестояща інстанція їх скасовувала, направляючи розгляд справи повторно у суд нижчестоящої інстанції. Так, у серпні 2009 року ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_6, звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, треті особи – ОСОБА_4, КП «ВРЕЖО – 8», в якому просила розділити особові рахунки АДРЕСА_1, встановити порядок користування квартирою та зобов’язати усунути їй перешкоди в користуванні цим житлом. В судове засідання сторони подали суду для визнання заяву про мирову угоду та просили суд визнати її і закрити провадження по справі. Згідно умов мирової угоди, між сторонами встановлюється наступний порядок користування жилим приміщенням – АДРЕСА_1: 1) ОСОБА_5 та малолітньому сину сторін ОСОБА_6 виділено в користування кімнату, площею 17,1 кв.м., відповідачу ОСОБА_3 та доньці сторін ОСОБА_4 виділено в користування кімнату, площею 11,5 кв.м., залишено в загальному користуванні кухню, площею 7,9 кв.м., ванну кімнату, площею 2,6 кв.м, туалет - 1,1 кв.м. та коридор - 6,8 кв.м.; 2) розділено особовий рахунок НОМЕР_1 на АДРЕСА_1 між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 згідно займаної ними жилої площі з урахуванням обох дітей; 3) відповідно до цієї мирової угоди сторони зобов’язуються не чинити один одному перешкод в користуванні АДРЕСА_1 згідно з порядком її користування, встановленим цією мировою угодою; 4) сторони зобов’язуються узгоджувати один з одним питання щодо здачі в піднайом іншим особам жилих кімнат, які знаходяться в користуванні осіб, які є сторонами цієї мирової угоди та порядок користування якими затверджено цією мировою угодою; 5) ОСОБА_3 та третя особа ОСОБА_4 зобов’язуються не перешкоджати ОСОБА_5 та малолітньому ОСОБА_6 проживати у вказаній квартирі та кімнаті, площею 17,1 кв.м., які виділені їм в користування згідно умов даної мирової угоди та користуватись приміщеннями в квартирі, які залишені в загальному користуванні сторін. Ухвалою Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 17 лютого 2009 року визнано мирову угоду. Провадження по даній справі закрито. Не погоджуючись з вказаною ухвалою, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріальної та процесуального права, просить ухвалу суду першої інстанції скасувати, а справу направити на новий розгляд до того ж суду в іншому складі. На вказану ухвалу ОСОБА_4 також подала апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу районного суду скасувати, справу направити на новий розгляд до того ж суду в іншому складі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 175 ЦПК України  мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову. У відповідності до ч. ч. 5, 6 ст. 175 ЦПК України  суд не визнає мирової ухвали у справі, якщо умови мирової угоди суперечать закону, чи порушують права, свободи чи інтереси або, якщо дії законного представника сторони по справі суперечать інтересам особи, яку він представляє. Оскільки одним із завдань цивільного судочинства є вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб, що звернулись до суду, не можуть бути визнані мирові угоди, які не вирішують цивільно-правовий спір сторін по справі, або якщо така угода може привести до виникнення нового спору. Окрім того, оскільки визнана судом мирова угода є різновидом вирішення спору, однак зі спрощеною процесуальною процедурою, вона може бути затверджена судом лише тоді, коли така угода може бути виконана примусово у випадку відмови якої-небудь сторони по справі від добровільного виконання прийнятих на себе зобов’язань. Як вбачається з матеріалів справи вище викладені умови судом не були витримані, а тому ухвала підлягає скасуванню з направленням справи  до суду першої інстанції для розгляду по суті [5].  

Слід вказати, що суд може не визнати мирову угоду, яка укладена законним представником за інакшої підстави ніж вище описана – невідповідність умов мирової угоди інтересам представлюваної особи. Зокрема, мирова угода укладена законним представником може порушувати вимоги закону (ч. 5 ст. 175 ЦПК України). Так, якщо за умовами мирової угоди законний представник розпоряджається майном підопічного, яким він може розпоряджатися за згодою тільки органів опіки та піклування (наприклад, стосовно нерухомого або іншого цінного майна – ст. 71 ЦК України), то суд зобов’язаний для участі у справі викликати їхнього представника, що має дати висновок стосовно умов мирової угоди. Не вчинення цього судом дасть всі підстави вищестоящій інстанції скасувати ухвалу суду про закриття провадження по справі та визнання мирової угоди як такої, що порушує вимоги закону з направлення цивільної справи на повторний розгляд. За цією підставою також не можна затверджувати мирову угоду, укладену законним представником у питаннях скасування усиновлення, оскільки це не є сфера автономії волевиявлення сторін або укладення мирової угоди, яка міняє чітко визначені законодавством взаємовідносини сторін, наприклад, стягнення аліментів на одну дитину у розмірі значно меншим від встановленого у ст. 182 СК України.

Не завжди укладення мирової угоди законним представником може проводитися спеціально з метою зашкодити правам та інтересам представлюваної особи. Такі дії можуть бути вчинені у силу відсутності елементарної юридичної грамотності, яка не дасть належним чином ефективно реалізувати розпорядчі процесуальні права в інтересах сторони. Ось чому, як правильно відмічав Р. Є. Гукасян, суд може не прийняти розпорядчі права сторін не тільки у тому випадку, коли вони порушують права та інтереси чужих осіб, а також їх власні. Не співпадіння волі особи його інтересам може бути зумовлено дією ряду фактів: неправомірний вплив (обман, погрози тощо); 2) помилка із-за відсутності чіткого усвідомлення правових наслідків; 3) вимушені розпорядчі дії в силу важких обставин тощо[6, с. 107].

У будь-якому разі, які б причини не викликали вчинення такої розпорядчої дії як укладення мирової угоди законним представником суд повинен її безумовно перевіряти на факт відповідності інтересам представлюваних осіб.

Дані обмеження для повноважень законного представника направлені на створення судового контролю за формулюванням матеріально-правових вимог у справі таким чином, щоби були враховані інтереси представлюваної особи.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Таким чином, судовий контроль за процесуальною діяльністю законного представника у цивільному процесі виступає важливою інституційною та процесуальною гарантією прав та інтересів представлюваних осіб від можливих зловживань з боку тих хто покликаний дані права та інтереси захищати

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Редактор сайту - Костянтин Шевченко

    Тел.: +38 095 308 8778

    Ужгород, вул. Белінського, 24

    mail.prozak@gmail.com