Забезпечення виконання обов’язку самовідводу судді в цивільному процесі

У даній статті автор розглядає правовий механізм забезпечення виконання суддями, які вирішують цивільну справу обов’язку самовідводу. У процесі написання матеріалу та аналізу судової практики по розглядуваному питанні, автор приходить до висновку, що належним чином гарантоване виконання тільки обов’язку самовідводу професійних суддів, в той час як народні засідателі, маючи такий обов’язок, не несуть жодну відповідальність за його не виконання. 

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Інститут відводу виступає єдиною гарантією для осіб, які беруть участь в розгляді цивільної справи щодо розгляду їхньої справи об’єктивним та безстороннім складом суду. Здійснюючи право на відвід судді, секретаря судових засідань, експерта та спеціаліста або перекладача сторона справи чи інша особа, яка бере у ній участь забезпечує собі такий склад суду та склад осіб, які сприяють суду у вирішенні справи щоби рішення по справі відповідало вимогам законності та обґрунтованості. Але окрім права на відвід у цивільному процесі належний склад суду та учасників процесу, що йому будуть сприяти у вирішенні справи буде також забезпечувати обов’язок самовідводу. Право на відвід та обов’язок відводу – це різні елементи правового статусу суду та учасників цивільного процесу. Ось чому належне розуміння сутності та механізму реалізації обов’язку самовідводу, буде поряд з правом на відвід відображати всебічні сторони інституту відводу в цивільному судочинстві.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання самовідводу у цивільному судочинстві як і право на відвід у доктрині цивільного процесу вивчалося слабо, а якщо взяти до уваги останні зміни в цивільному судочинстві, обумовлені судово-правовою реформою 2010 року, то склалася така ситуація, що вони практично залишилися поза увагою науковців. Так, у 2008 році була захищена кандидатська дисертація О. В. Колісник “Суд як суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин”, одним з розділів якого був присвячений вивченню інституту відводу (самовідводу) суду [1, c. 138-184]. Але даний розділ тематично більше стосувався права на відвід ніж самовідводу і тому не вивчав правові механізми, які гарантують виконання обов’язку самовідводу.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою даної статті є визначення правового механізму забезпечення виконання обов’язку самовідводу судді у цивільному процесі через призму завдань цивільного судочинства, які вимагають здійснити справедливий та неупереджений розгляд цивільної справи з метою захисту прав, свобод та інтересів зацікавлених осіб..

Виклад основного матеріалу дослідження з новим обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Юридична зацікавленість у розгляді справи виступає одною з визначальних ознак осіб, які беруть участь у її вирішенні. По даній характеризуючій ознаці у теорії цивільного процесу проводиться розподіл учасників цивільного процесу на дві великі групи: особи, які беруть участь у справі та інші учасники процесу.

До першої групи осіб належать сторони, заявники та зацікавлені особи, треті особи, їхні представники, Уповноважений Верховної ради з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи, які уповноважені на захист прав та інтересів інших осіб. До другої групи осіб, тобто “інших учасників процесу” належать секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу (ст. 47 ЦПК України).

Категорія “юридичного інтересу” була об’єктом вивчення багатьох науковців, яка у теорії цивільного процесу вивчалася з трояких позицій: зацікавленість як передумова права на звернення до суду цивільної юрисдикції; як підстава для відводу; як критерій, що визначає віднесення учасників цивільного судочинства до осіб, які беруть участь у справі[2, с. 17].

Право на відвід, яке регламентоване ст. 27 ЦПК України є елементом правового статусу осіб, які беруть участь в розгляді цивільної справи.

Для осіб, що належать до “інших учасників процесу” не характерна юридична зацікавленість – матеріально-правова чи процесуальна – саме тому вони не можу реалізувати право на відвід. Це логічно, оскільки вони ні яким чином не повинні проявляти зацікавленість у результатах вирішення цивільної справи так як це, деяким із них може коштувати вилучення з цивільної справи шляхом заявлення їм відводу.

Разом з тим, ті “інші учасники процесу”, яких можна відвести у цивільній справі властивий обов’язок самовідводу, що не притаманний групі осіб, які беруть участь у розгляді цивільної справи.

Право на відвід та обов’язок заявити самовідвід це абсолютно різні елементи правового статусу суду, осіб, які беруть участь у справі та інших учасників процесу відповідно.

Суб’єктний склад у виконанні обов’язку самовідводу буде дещо інакшим ніж суб’єктний склад права на відвід. Зокрема, згідно ч. 1 ст. 23 ЦПК України суддя, секретар судового засідання, перекладач, експерт та спеціаліст зобов’язані заявити самовідвід при наявності підстав, які вказані у статтях 20, 21 і 22 ЦПК України. Відзначимо, що суддя не належить до інших учасників процесу, але, будучи суб’єктом цивільних процесуальних відносин, також зобов’язаний зробити самовідвід при наявності підстав для цього. Але, при цьому зауважимо, що особи, які беруть участь у розгляді справи не мають права вимагати від судді та інших учасників процесу вчинити самовідвід: якщо вони у цьому зацікавлені, то повинні заявити їм відвід за встановленими процесуальними правилами (до початку розгляду справи по суті та мотивувати його). На практиці вже були випадки, коли представники сторін подавали клопотання, де вимагали від судді зробити самовідвід, а останній відмовляв їм у цьому, оскільки “чинним ЦПК України не передбачено  таку  процесуальну  дію, як  спонукання судді до самовідводу”[3].

Якщо особа, яка бере участь у розгляді справи має можливість реалізувати право на відвід судді чи певного учасника процесу, виходячи із змісту принципу диспозитивності, то особа, якій належить обов’язок заявити самовідвід повинна його здійснити, виходячи з принципу законності, інакше це може потягнути для неї негативні правові наслідки (хоча як далі буде показано не у всіх випадках). Як правильно вказував М. Й. Штефан “законність правосуддя вимагає, щоб не тільки вся діяльність суду була підпорядкована законові, але й усіх суб’єктів цивільних процесуальних відносин, щоб вони суворо дотримувалися всіх інших приписів процесу, які характеризують цивільне судочинство. Порушення і недодержання навіть одного з них тягне за собою порушення законності” [4, с. 37].

Суд виступає головним суб’єктом цивільних процесуальних відносин, від імені якого з учасниками цивільного процесу вступає у процесуальні відносини по розгляду і вирішенні цивільної справи суддя. Останній може бути професійним та непрофесійним, тобто народним засідателем.

Норма про самовідвід гарантує неупередженість та об’єктивність здійснення правосуддя, попереджає можливість скасування судових рішень за мотивами незаконності складу суду [5, с. 265].

Норми ЦПК України закріплюють обов’язок здійснити самовідвід як для суддів (ст. 20), так і для народних засідателів, які у цивільному процесі користуються правами та обов’язками судді (ч. 2 ст. 18). І хоча норми ЦПК України говорять, що народні засідателі користуються всіма правами судді, але це не означає, що процесуальні обов’язки судді, який розглядає справу їм не властиві. Зокрема, Закон України “Про судоустрій і статус суддів” (далі Закон – Авт.), визначаючи статус народних засідателів вказує, що “народні засідателі виконують обов’язки, визначені пунктами 1-5 частини четвертої статті 54 цього Закону”, серед яких є вимога безсторонньо розглядати та вирішувати справи [6]. Таким чином, у цивільному процесі як професійний суддя, так і народний засідатель зобов’язані зробити самовідвід, при наявності підстав для цього.

Ми не будемо зупинятися детально на підставах самовідводу суддів (народних засідателів), оскільки вони аналогічні підставам права на відвід, але зазначимо, що для професійного судді та народного засідателя вони є єдині, окрім тих, які вказані у ст. 21 ЦПК України та стосуються професійної діяльності судді у вищестоящих інстанціях, де народні засідателі не представлені у складі суду.

Якщо аналізувати підстави самовідводу, які передбачені у ст. 20 ЦПК України, то можна побачити, що одні з них є безумовні (наприклад, суддя є родичем особи, яка бере участь у справі), а інші носять оціночний характер (суддя прямо чи побічно зацікавлений у результатах розгляду справи). У першому випадку суддя безумовно зобов’язаний зробити самовідвід лише через існування такого факту. Наприклад, під час попереднього судового засідання стало відомо, що у позивача є представник ОСОБА_3, яка є матір’ю судді ОСОБА_5, у зв’язку з чим суддею ОСОБА_5 заявлено самовідвід [7]. В другому випадку, суддя підстави для самовідводу встановлює на підставі суддівського розсуду. Наприклад, згідно вироку Первомайського міського суду Харківської області від 12.06.2002 року під головуванням судді – Страхової І.П., заявника було визнано винним та притягнуто до кримінальної відповідальності за ст. 367 ч. 1 КК України у вигляді штрафу в дохід держави у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у сумі – 850 грн. За ст. 366 КК України було виправдано. ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про відшкодування моральної шкоди, заподіяної незаконними діями органів досудового слідства та суду, посилаючись на те, що діями працівників Первомайської міжрайонної прокуратури та суду заявникові завдано моральну шкоду у розмірі – 50 000 грн. у зв’язку із незаконним притягненням та засудженням до кримінальної відповідальності. У зв’язку з тим, що заявник вважає, що у зв’язку з незаконним притягненням та в тому числі засудженням до кримінальної відповідальності було завдано моральну шкоду, суддя може бути прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи, що є підставою для самовідводу судді[8].

Нажаль чинний ЦПК України взагалі не розробив процедуру вирішення питань самовідводу, тому по аналогії закону це питання потрібно вирішувати таким же чином як і питання відводу, тобто питання самовідводу повинно вирішуватися складом суду, який розглядає цивільну справу. І тут піднімається цікаве питання: якщо справа розглядається колегіально, то чи вправі судді зі складу суду, що розглядають справу не задовольнити заяву про самовідвід іншого судді, який входить у даний склад суду. На нашу думку, ні, оскільки якщо суддя самостійно зробив вибір стосовно свого самовідводу, то інші судді зі складу судової колегії повинні такий його вибір підтримати, так як краще нього про підстави, які можуть вплинути на його упередженість по справі ніхто не буде знати.

В Законі України “Про судоустрій і статус суддів” передбачено, що за порушення вимог щодо неупередженого розгляду справи, зокрема порушення правил щодо відводу чи самовідводу суддяможе бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності (п. 3 ч. 1 ст. 83).

Питання про дисциплінарну відповідальність суддів вирішує Вища кваліфікаційна комісія суддів України, а стосовно суддів вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України – Вища рада юстиції (ст. 85 Закону). Результатом розгляду дисциплінарної справи щодо судді може бути накладення на нього дисциплінарного стягнення у вигляді догани (ч. 1 ст. 88 Закону). Але найбільш суворі наслідки для судді порушене дисциплінарне провадження може мати, якщоВища кваліфікаційна комісія суддів України звернеться з рекомендацією до Вищої ради юстиції для вирішення питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади за наявності для цього підстав. Фактично, це означає звільнення судді з посади за невиконання обов’язку самовідводу в тих випадках, коли для цього були всі підстави.

Даний правовий механізм, що тягне за собою такі серйозні правові наслідки для судді за невиконання обов’язку самовідводу не застосовується щодо народних засідателів, що створює ситуацію їхнього безвідповідального ставлення до виконання цього обов’язку. Ось чому, фактично усунути “зацікавлених” народних засідателів зі справи можна лише за допомогою права на відвід. На нашу думку, вносити які-небудь зміни у чинне законодавство щодо встановлення відповідальності за не вчинення обов’язку самовідводу для народних засідателів навряд чи доцільно, оскільки це знову може привести до ситуації, яка мала місце у 90-х роках ХХ ст., коли цивільні справи із-за не бажання громадян України бути народним засідателем сильно затягувалися у своєму вирішення або розглядалися за участі так званих “штатних” народних засідателів [9, с. 3].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Такими чином, виходячи з вищеописаного матеріалу обов’язок самовідводу у цивільному процесі доповнює право на відвід і, таким чином, формує повноцінний інститут відводу у цивільному судочинстві. Оскільки суддя, виступає арбітром у цивільній справі та несе відповідальність за судове рішення, то у поточному законодавстві передбачені додаткові механізм, які направлені на забезпечення дотримання виконання обов’язку самовідводу при наявності підстав для цього, зокрема, можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Але такі механізми відсутні щодо народних засідателів, які у цивільному процесі виконують функції судді.