У Боздоському парку в Ужгороді відкрився другий сезон Арт-парку
Наприкінці травня в Боздоському парку Ужгорода відкрив свій другий сезон арт-парк, ініціатором та натхненником якого є харків’янин Олександр Секирин.
Його команда складається теж переважно з жителів Харкова, а також Ірпеня та Бучі. Ми поспілкувалися з паном Олександром після сезонної перерви, і ось що він розповів про арт-простір та про себе особисто як вимушеного переселенця.
«Головна мета арт-простору «Місце щасливих людей» в тому, щоб кожна людина, яка туди приходить, ставала бодай трішечки щасливішою. Наша робота базується на чотирьох китах – культура, освіта, розвага й спорт для дітей, молоді та дорослих. За минулий сезон створили безкоштовний відпочинковий майданчик у Боздоському парку. Причому все організовали так, щоб батьки мали свій відпочинок, діти свій, а тоді могли й разом порозважатися.
У нас є літній кінотеатр «Під зорями». У будні дні діти разом з батьками можуть дивитися тут різні цікаві фільми, а потім їх обговорювати. Ми модеруємо цей процес, допомагаємо зробити комунікацію якісною та цікавою.
Найбільше наше досягнення, на мою думку, в тому, щоб ми налагодили конект між переселенцями та місцевими. Коли до нас приходять люди, вони спілкуються, пропонують свої ідеї, діти разом граються. Хтось пропонує майстер-клас, як розкласти палатку, наприклад. І каже – я з Ужгорода. А я пропоную: ось там є людина з Харкова, вона має подібні захоплення – спробуйте зробити це разом.
Ми сприймаємо арт-парк як платформу для реалізації творчості всіх охочих. Того року у нас була маленька сцена, тож не всім колективам вдалося виступити – не вистачало місця. Цього року ми привезли з Харкова велику сцену і пропонуємо майданчик всім, кому потрібна реалізація та глядачі. Минулого року більший акцент робили на розвагах, цього сезону хочемо більше уваги приділити культурним та освітнім воркшопам, майстер-класам.
Я радий, що в Ужгороді маємо однодумців. Бо є люди, які просто за мир у всьому світі. А є такі, які теж за мир, але щось для цього роблять. Минулого року велику підтримку отримали від місцевого депутата, секретаря Ужгородської міської ради Арсена Мелкумяна. Апаратура, мольберти, різне обладнання для роботи з дітками – все було важливо.
Нас також підтримують місцеві організації, з якими домовляємося – вони приходять у парк і проводять майстер-класи для діток кожного дня. Зараз у цьому найбільша потреба – ментори, які можуть працювати з малечею. Щоб збільшити кількість занять з двох до трьох на день. Своїх сил трохи не вистачає.
Звертаємося до ужгородців з меседжем про об’єднання зусиль бізнесу, соціального сектору, освіти та влади. Разом можна зробити багато корисного, цікавого та нового для мешканців міста. Ми відкриті для співпраці та співдії. Хочете провести випускний чи якийсь інший захід? Запрошуємо! Для різних акцій з тімбілдингу кращого місця теж не знайти.
Чи є у Бога почуття гумору? Таки є. До 41 року я ніколи не був на Закарпатті, а про Ужгород просто чув. Приїхали сюди з сім’єю через два тижні після повномасштабного вторгнення. Все треба починати з нуля. Це дуже непросто. Хочеться, щоб це бодай трохи розуміли. Ми іноді партачимо, робимо щось не так, порушуємо звичний для ужгородців уклад життя, але ж ми й привносимо якісь нові ідеї, справи. Хотілося б, щоб це переважувало у сприйнятті вимушених переселенців.
Починаю себе почувати потроху ужгородцем, став навіть місцевим ФОПом. Коли зустрічаю у своїх поїздках по Україні, а в мене їх багато, когось із Закарпаття, уже сприймаю як земляка. Позиції цього регіону зараз дуже сильні: все залишилося на місцях, ще й підсилилося тими, хто приїхав.
За рік, який я прожив в Ужгороді, побачив переваги місцевих людей: ввічливі, інтелектуальні, зі смаком одягнуті. Трохи інші, ніж харків’яни, але зрештою всі разом ми українці. Ми повинні працювати, платити податки до місцевого бюджету, ділитися своїм досвідом, зберігати разом автентику Ужгорода. Якщо хочемо, щоб наша країна після війни швидко розвивалася, щоб ми росли в економічному, соціальному плані, маємо дивитися одні на одних просто як на людей одної країни».