Вчора ми публікували фоторепортаж із закарпатських купалень. Сьогодні продовжуємо тему відпочинку, незважаючи на осінню пору. Адже світлини міських басейнів початку й середини ХХ століття назад навряд чи бачила більшість закарпатців.

  Закарпатські санаторії й бальнеологічні курорти мають давню історію й у час свого розквіту були відомі не менше, ніж сучасні санаторії й курорти, які постали на їхньому місці. Деякі з цих закладів не пізнати після перебудови й сучасних розширень. Дещо, звісно, й зникло назавжди під впливом модних тенденцій у руках власників. Тож сьогодні пропонуємо вам мандрівку до місць відпочинку на Закарпатті кінця ХІХ - початку ХХ століття. 

  Чимало сіл на Закарпатті мають тривалу історію, оскільки саме їх обирали для життя, відпочинку й роботи відомі землевласники й підприємці. Відтак старі листівки з таких населених пунктів сьогодні є важливими для вивчення історії краю чи принаймні розширення знань про місцевість, у якій проживаєш. 

  Головні вулиці Ужгорода, Мукачева, Хуста, Берегова, Тячева, Сваляви, безсумнівно, змінили своє обличчя за століття. Архітектурні споруди цих вулиць набули іншого вигляду, а то й зовсім зникли. Тож сьогодні пропонуємо вам фоторепортаж із закарпатських міст початку ХХ століття. 

Унікальні фото архітектурної споруди Закарпаття збереглися в альбомі «Československá armáda na hradě Palanok» («Чехословацька армія в замку Паланок»). Сфотографував замок у 1930-х роках Miroslav Hubálek.  

Гідротехнічні споруди на закарпатських річках ХІХ-ХХ століття - кляузи вражають своєю функціональністю. Саме завдяки їм бокораші сплавляли ліс з верхів'я гід до низинних районів. Вода нерідко була причиною загибелі в той час, і водночас саме вода сприяла будівництву за допомогою деревини, продажу лісу, а відтак і добробуту мешканців гірських районів.  

Одна з найважливіших вулиць Ужгорода і сьогодні цілком відповідає перекладу своєї назви з італійської - "вулиця, де прогулюються".  

  Деякі з ужгородських площ досить важко впізнати на старих листівках. Водночас цікаво заглянути в історію Ужгорода, яка сьогодні живе саме на таких світлинах, бо сучасники нерідко завдають непоправної шкоди старому місту, котре ми сьогодні втрачаємо з кожною наступною недоречною забудовою. 

«Зважаючи на виключну потребу піднесення культури в Закарпатській Україні та клопотання Народної Ради Закарпатської України, Рада Народних Комісарів УРСР і Центральний Комітет КП(б)У постановляють: відкрити в 1945 році державний університет у м. Ужгород з такими факультетами: історичним, філологічним, біологічним і медичним», - йшлося у постанові про відкриття університету. Літопис Ужгородського державного університету розпочався з 18 жовтня 1945 року. 

Найдревніша і найцінніша історико-архітектурна будова Ужгорода століттями височіє над містом, і бачила чимало перетворень усього Закарпаття. Пропонуємо вам мандрівку до замку крізь роки, а разом з тим і його історію. 

Олександр Духнович, якого вважають будителем й одним зі стовпів русинства на Закарпатті, насправді був уродженцем зовсім іншого краю. Походження його предків із роду князів Черкаських називають нічим іншим, як романтичною іронією.  

  Малий Уж сховали від ужгородців у 30-х роках минулого століття. Невелика притока була туристичною принадою Ужгорода, але завадила містобудівним планам чехословацької влади. Відтак сьогодні Малий Уж досі "живий" лише на старих фото. 

Багато списів поламали українські лінгвісти і депутати різних рівнів на надуманій мовній проблемі, якої на світі практично не існує. 

Один із найвідоміших і найдавніших рукописів Закарпаття – Королівське Євангеліє - відтепер існує у вигляді репринтного видання.  Презентація його перших двох примірників відбулася у четвер, 20 серпня, у капличці Ужгородського замку, куди була запрошена культурна інтелігенція та представники духовенства.

"Бути пастирем овець - це гордість, це розкіш. Старший вівчар, який панує 700-800 вівцями, візьме до себе 4-6 хлопців-вівчариків, таке саме число псів-помогачів, не міняв би ся з чорногорським королем. Він є паном полонини, командатом, всемогучим", - описує життя пастухів на закарпатській Гуцульщині у 20-30-х роках ХХ століття педагог, журналіст, літератор Андрій Ворон.  

  На початку минулого століття залізниці на території сучасного Закарпаття виглядали зовсім по-іншому, ніж сьогодні. На деяких фото важко впізнати навіть місцевість, на якій розташована будівля. ProZak пропонує вам мандрівку у минуле за допомогою світлин залізничних станцій. 

Здається, що на більшості цих фото незнайоме місто - настільки змінився Ужгород з початку минулого століття. 

  Перша письмова згадка про сучасне смт Яснія датується 1555 роком. Однак засновано населений пункт значно раніше - приблизно в середині 16 століття. Цьому є фольклорне підтвердження, опубліковане у науковому джерелі початку ХХ століття. 

Суттєве обміління ріки Уж вчора відчувалося під час змагань "Ужгородська регата". У такому ж стані й більшість річок Закарпаття. В Ужгороді, на жаль, змінюється не тільки річка, а й набережна. У цьому матеріалі ми зібрали для вас кілька унікальних фото з Ужгорода початку ХХ століття, на яких можна побачити те, що ужгородці мали і не змогли зберегти для своїх нащадків. 

Юрій Жаткович, корінний закарпатець, описав особливості краю в "Етнографическому очерку угро-русских". У цій праці він подає тлумачення назви "русини", а також розповідає про їхнє походження.  

Флагштоки чехословацького й угорського періоду сьогодні використовуються не за призначенням, однак з історії Ужгорода їх не викинеш, бо це теж важлива частина історичної архітектури. 

  "Отвіт (спишськои - кошицькои) коморы на разні письма его св. величества до двора (царського) загнатый 14 августа (р. 1571)" опублікував угорський історик і мовознавець Іштван Удворі 1992 року у Ніредьгазі. Книга Удворі має назву "Вибрані рукописи Антона Годинки". В одній зі статей науковця Годинки поданий документ за 1571 рік, у якому проаналізовано скарги на русинів, описано їхнє походження, тогочасне життя, характер, а також подано заходи з протистояння русинам. 

Ми продовжуємо друкувати матеріали з історії Закарпаття. 

  "Русини живуть по обидва схили Карпат, в Галичині, Буковині й Угорщині, і належать до південно-російської частини руського племені, відрізняючись від малоросів (українців) як особливостями мови, так і фізичним складом й етнографічними ознаками, внаслідок умов життя і давнього відокремлення "закордонної Русі" від основного племені", - пишуть про русинів Брокгауз та Єфрон у своєму відомому Енциклопедичному словнику. 

Якщо русинська орієнтація на Закарпатті прагне успіху, вона мусить навчитися не відповідати своїм хулителям, - йдеться у промові Павла Магочія у Межилабірци, яку він виголошував 1991 року. Промова має назву "Карпаторусини: новий чи відроджений народ".  

  У таких відомих лінгвістичних джерелах, як Велика радянська енциклопедія та Етимологічний словник російської мови подано приблизно ідентичне тлумачення слова "русини". 

  Відомий історик Антон Годинка, який досліджував територію краю, а також його заселення, пише у своїй праці про те, звідки на сучасній території Закарпаття прийшли рутени. Саме цей термін на позначення тогочасних мешканців вживає науковець. 

Відповідно до «AnnuarioPontificcio» (2008) в сучасному світі налічується 21 Східна Католицька Церква, що підпадає під «CodexCanonumEcclesiarumOrientalium». Одна з них – це Митрополича Церква suiiuris з офіційною назвою «Русинська Візантійська Католицька Церква» (бл. 650 тис. вірників станом на 2008 р.), до якої сьогодні належать: Мукачівська греко-католицька єпархія (374 тис.) в Україні, Апостольський екзархат у Чеській республіці (177 704) та Митрополича Архієпархія в Пітсбурзі (США) (до 100 тис. вірників). Остання експертами все частіше окреслюється як самостійна партикулярна Церква.

Чавунну чорнильницю у вигляді фігурки шекспірівського Фальстафа, виготовив скульптор Валентином Віллашеком на мукачівських ливарних заводах графів Шенборнів (Фрідешівському та Шелестівському) у 1843 році.

Поштова марка, випущена Ватиканом у 1996 році з нагоди 350-річчя так званої Ужгородської унії — акту церковного об'єднання з Римом 63 закарпатських священиків Мукачівської православної єпархії на умовах Брестської унії 1596 року.