Епізод із життя Івана Чендея. 1969 рік

Письменник і журналіст Іван Чендей належить до чільних постатей Закар­паття. Як випускник Ужгородського державного університету, був тіс­­но повʼязаний з альма-матер усе життя. Не тільки він, але й уся багаточи­сельна родина, його нащадки. Варто підкреслити, що найбільші шануваль­­ники і найглибші знавці творчості Чендея навчаються, працюють чи за­кін­чили саме Ужгородський університет.

Загалом же Іван Чендей належав до вельми освічених людей свого ча­су. Це видно з біографії, адже за його плечима 7 класів народної школи в рід­ному селі Дубове на Тячівщині, 8 класів Хустської гімназії, шестимісячні курси журналістики при Республіканській школі КПУ в Харкові 1946 року, пʼятирічне заочне навчання на філологічному факультеті Ужгородського державного університету, два роки денного навчання на Вищих літературних курсах у Москві. Останні закінчив у зрілому віці – 40-літнім.

Як скрупульозний знавець соціальних і духовних проблем України, Іван Чендей був для свого покоління моральним проводирем, Учителем і Лю­­диною з великої букви. Відомий прозаїк заслужив, аби кожен із шануваль­ни­ків його таланту окремо подумав над увічненням світлої памʼяті про ньо­го.

На початку жовтня 2014 року мені випала нагода переглянути колекції документів радянського періоду в Державному архіві Закарпатської області, зокрема 281 справу фонду Р-2474 «Закарпатська обласна організація Українського товариства охорони пам’ятників історії і культури, місто Ужгород. 1966 – 1979 роки». У зшитку документів за 1969 рік (аркуші 60-61) зберігається звернення відповідального секретаря Закарпатської організації Спілки письменників України Івана Чендея до президії Закарпатської обласної організації Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури.

Це дві сторінки тексту, що надрукований на фірмовому бланку 31 лип­ня 1969 року. Того ж дня лист-звернення потрапило до адресата, про що свідчить реєстраційний номер вхідної кореспонденції.

Подаю повністю:

Закарпатська організація

Спілка письменників України

м. Ужгород, пл. Радянська, 3

Телефон 35-14

№ 48

31 липня 1969 р.

ПРЕЗИДІЇ ОБЛАСНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

ТОВАРИСТВА ОХОРОНИ ПАМʼЯТНИКІВ

ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ

Є ряд питань, з якими хотілось би звернутися до Вас. А саме:

По вулиці Цегольнянській в Ужгороді стоїть капличка, в якій похоронені останки Михайла Михайловича Лучкая. Треба зробити все необ­хід­не для того, щоб місце поховання українського мовознавця, історика, ав­тора написаної латинською мовою «Граматики словʼяно-української» і т. д. було приведено в належний порядок. Досить сказати, що двері на цій кап­личці зяють чорною пробоїною від каменя чи дрюка, що мармурова дош­ка на надмогильнику розбита, що територія довкола в запущеності. Га­даю, що слід було б на капличці встановити текст-інформацію про Луч­кая. Такий текст є в Українській Радянській Енциклопедії (том VIII, с. 300). Уже один цей текст викликав би пошану до місця поховання знамени­тої людини. Крім цього, він знайомив би з культурним минулим України.

Здається мені, що варто поставити питання перед УжДУ про шефство в утриманні порядку при похованні Лучкая, оскільки могила знаходиться на території вичислювального центру. Та й на подібному можна теж виховувати патріотизм, особливо в філологів, істориків.

Варто подумати нам про впорядкування в Ужгороді могили Костянтина Матезонського – П. Сова місце її міг би віднайти на околиці замку. Не знаю, в якому стані могила Івана Раковського в Ізі, Ілька Гурдзана – народного коломийкаря – в Лісковці на Міжгірщині, та не сумніваюся в тому, що тут з ініціативи Президії Товариства слід було б зробити все для порядку і шани до людей, які прислужилися для честі і слави Закарпаття, втім для нашого народу в цілому.

Літературна і культурна громадськість з великою вдячністю завжди памʼятатиме великий внесок організації Товариства в справу вшанування памʼяті Гойди Ю.А. – слово про меморіальну бронзову дошку в Ужгороді. Було б прекрасно, коли б організація і надалі прислужилася до вшанування подібним порядком імен померлих письменників – Федора Потушняка, Матвія Тевельова, Луки Демʼяна, Петра Лінтура. До всього, навряд чи варто чекати круглих дат від дня народження письменників, доцільно було б про меморіальні дошки дбати в міру наших можливостей постійно. Меморіальні дошки – не тільки знак шани, це також сторінки з історії в культурі, яка завжди жива, бо твориться не лише для сучасників.

Окремо слід вивчити питання відзнаки Д.О. Вакарова, Логойд, Сірків, Василя Жупана і т. д. – тих, що боролися в імʼя світлого на Закарпатті й поклали за нього свої голови.

ВІДПОВІДАЛЬНИЙ СЕКРЕТАР

ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ СПУ [Підпис] І. ЧЕНДЕЙ

Нема відомостей про те, як адресат відгукнувся на звернення. Скоріше, його залишили без уваги, хоча з часом втілено чимало побажань І. Чендея, зокрема щодо встановлення меморіальних дошок померлим пись­менникам. До того ж, по-чиновницьки складно офіційно підтримати слуш­ні ідеї відомої людини, яка щойно потрапила в жорна партійної опали за книжку повістей та оповідань «Березневий сніг» (Київ: Молодь, 1968. – 254 с.). Закинули «тяжкий гріх» – відступ від ленінських настанов і партійних позицій в літературі, порушення принципів соціалістичного ре­а­ліз­му.

Розголос швидко поширився. Буквально трьома тижнями раніше, 9 липня 1969 року, бюро Ужгородського міського комітету КПУ виключило Івана Чендея з членів КПРС. Тоді це означало, що на людині поставлено хрест. Проте Чендей не змирився, апелював до вищих партійних функціонерів, зокрема, секретаря ЦК КПУ з ідеології Федора Овчаренка, відомого вченого у галузі колоїдної хімії, академіка Академії наук України з 1961 року. Мабуть, це пояснює той факт, чому виключений з партії І. Чен­дей залишився на чолі Закарпатської організації Спілки письменників Ук­раїни. Він обіймав виборну оплачувану посаду відповідального секретаря у березні 1968 – грудні 1970 років.

Для 47-літнього Чендея 1969-й став роком гонінь, остракізму, мораль­них екзекуцій, що досягнули його і в рідному селищі Дубове Тячівського району. У січні з’явилася на полицях книгарень збірка прози «Березневий сніг», що її видано у Києві видавництвом «Молодь». У «Закарпатській правді», провідній крайовій газеті, 9 березня 1969 року розмістили колек­тивний лист земляків-односельців «Життя у кривому дзеркалі» та журналістський допис «Чому обурилися дубівчани?». Днем раніше подібне побачило світ у Тячівській районній газеті «Дружба».

Витончено завдано підступного удару: у березні-місяці на голову пись­­менника висипали багацько чорного снігу в помсту за викривальні моти­ви з життя номенклатури у книжці «Березневий сніг». Відразу ж примірник підскочив у ціні від 3 до 5 карбованців, аби відлякати покупців. У деяких книгарнях «Березневий сніг» навіть не пустили у продаж, повернули примірники на книжкову базу в Ужгород, де їх швидко розкупили.

Того року в періодиці проти Чеднея розмістили ще кілька дошкульних статей. Він потрапив у «чорний список» небажаних авторів, отже, погіршилося матеріальне становище через втрату літературних заробітків, особливо у 1971-1974 роках, коли не виходили його книжки. Економічну блокаду остаточно зняли з Чендея після того, як у його дім завітав у трав­ні 1975 року секретар ЦК КПУ з ідеології Валентин Маланчук. Загалом русифікатор Маланчук є чорною постаттю вітчизняної історії, але відносини між ним і Чендеєм повсякчас були приязними.

Попри всі негаразди, що неждано обступили зусібіч, Іван Чендей стає на захист культурних надбань рідного краю, про що велемовно свідчить його звернення від 31 липня 1969 року. Він оперся на гасло «Лучкай» у восьмому томі «Української Радянської Енциклопедії», щоби в умовах тотального атеїзму легалізувати свою турботу про сплюндровану в радянський же час греко-католицьку капличку і пояснити інтерес до вшанування памʼяті про священика. Адже Михайло Лучкай похований у каплич­ці поблизу Свято-Преображенської церкви, де служив дванадцять років аж до смерті. Оскільки після розпаду Радянського Союзу панував міжкон­фесійний розбрат і давню церкву відновили православні, то на місці каплички за чверть століття виріс однойменний греко-католицький храм.

А на початку 1960-х із Цегольнянської церкви радянські можновлад­ці зняли вежу. З висоти скинули витвір ливарного мистецтва – великий дзвін, відлитий з нагоди скасування панщини в Австрії. На тротуарі перед входом у церкву надовго залишився знак на асфальті від удару краєм дзвона. Це сакральне місце на Цегольні, перетворене тоді на університетський вичислювальний центр, щоразу проминав автор «Березневого снігу», прямуючи додому, на вулицю Високу, 15.

На капличці І. Чендей пропонував «встановити текст-інформацію про Лучкая», запозичений з енциклопедії. Процитуємо його цілком: «ЛУЧ­­КÁЙ (справж. прізв. – Поп) Михайло Михайлович (19.XI.1789 – 3.XII.1843) – український мовознавець і історик. Н. в с. Великих Лучках на Закарпатті. Освіту здобув у Мукачівській та Великоварадинській гімназіях і у Віденській духовній семінарії. Працював архіваріусом і бібліотекарем при єпіскопській канцелярії та на ін. посадах в Ужгороді, а також священиком в м. Лука (Італія). Автор написаної лат. мовою «Граматики словʼяно-ук­ра­їн­ської» (1830), в якій поряд з старословʼянською подав граматику укр. мо­ви (в її закарпатських говірках). Ця граматика є першою друкованою гра­матикою на Закарпатті та першою порівняльною граматикою укр. і ста­рослов. мов. Написана Л. пʼятитомна «Історія карпатських україн­ців» за­лишилася в рукопису». На переконання Івана Чендея, «уже один цей текст викликав би пошану до місця поховання знаменитої людини», а та­кож «знайомив би з культурним минулим України».

Таким був Чендей, ніколи не проходив байдуже мимо безладу. На проблемах акцентував негайно, а не мудрував «заднім числом». На V зʼїз­ді письменників України, що відбувся 16-19 листопада 1966 року, І. Чен­дей відверто говорив про хижацьке винищення карпатських лісів і руйнування історичних памʼяток. У квітні 1968 року в листі до президії Спілки письменників України зауважив брак зв’язків з українцями зарубіжжя, зосібна з українськими літераторами Чехословаччини.

Саме у помешканні Івана Чендея 20 травня 1966 року завідувач кафедри української літератури Ніжинського педагогічного інституту Григорій Аврахов передав доценту Юрію Бачі з Пряшева (в Ужгороді того дня завершилася міжнародна наукова конференція) рукопис праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби. Відтак на Заході вона витримала ряд видань кількома мовами і розкрила світові очі на нищення то­талітарним режимом національного обличчя України. Поширення, збе­рі­гання і читання цієї книги стало кримінальним злочином. За це у Чехословаччині Ю. Бачу засудили на чотири роки, з яких він у вʼязниці провів один рік (24 вересня 1973 – 24 вересня 1974).

В особі Івана Чендея бачимо цільний образ письменника і громадяни­на, інтелектуала і народного трибуна, що вільнодумством надихав упо­корених, а на свій похмурий час мужньо дивився світлими очима ма­й­бут­нього.

Роман Офіцинський,

доктор історичних наук, професор

За цим лінком на нашому сайті - інтерв’ю з дружиною Івана Чендея - Марією Іванівною