Амбасадор Закарпаття Едуард Бураш Великдень провів у прифронтових селах України
Амбасадор Закарпаття Едуард Бураш разом з керівником благодійної організації "Дорога надії на життя" Маріаном Бізубом на Великдень повезли гуманітарну допомогу у прифронтові села Чернігівщині
Ми вже писали про гуманітарні місії Едуарда Бураша та Маріана Бізуба. Але, якщо чесно, не чекали, що на сам Великдень вони воліли не проводити свята в колі родин, а вирішили провести ці свята у небезпечному регіоні України.
Ми зустрілися з Едуардом та Маріаном після поїздки і ось про що поговорили.
- Хлопці, Великдень це велике свято і його зазвичай святкують з родинами. Як ваші родини зустріли звістку про те, що ви їдете в Україну?
Едуард Бураш: Моя родина кожну мою місію, кожен мій гуманітарний візит сприймає з розуміння, за що я їм вдячний. Інша справа, що цього разу я навіть не повідомив їм, що їду фактично в зону бойових дій. Не хотів, щоб вони зайвий раз переживали.
Маріан Бізуб: Я вже навіть не веду рахунок своїх гуманітарних поїздок до України. Так, це свято і варто бути з родинами. Але хтось це свято зустрічає у спокої та затишку, а хтось у страху і невизначеності. Ми зібрали гуманітарний вантаж саме з метою доставити його тим, хто потребує. І я мусив цю місію виконати.
Чи не було у вас страху? Адже ви знали, що їдете у регіон, який знаходиться безпосередньо поблизу російського кордону.
Е.Б.: Це важко пояснити, але поклик серця був гучнішим за страх.
М.Б.: Я був уже в таких ситуаціях в Україні, що розум вже адаптувався до будь яких можливих викликів. Але я точно знаю, що до небезпеки не можна відноситися байдуже. Тому ситуацію тримав на контролі.
- Як була організована ця поїздка?
Е.Б.: Ми їхали з різних місць. Я через Кошице та Ужгород до Києва і потім на Чернігів і далі. Маріан їхав через Польщу. Нас зустрів Володимир Фон-Габсбург, який гуманітарно опікується Чернігівщиною і є нашим давнім приятелем. Далі нас зустрів полковник Микола Журавльов і ми прямували до Новгород-Сіверського і далі в бік російського кордону. Там роздавали допомогу населенню, яке з певних причин не змогло виїхати і перебуває під постійною загрозою російської агресії.
- Напевно, було багато вражень...
- Е.Б.: Одна справа бачити руйнування та лихо війни по телевізору, а зовсім інша справа побувати у цьому пеклі, де зруйновані мости, дороги, школи. Де немає радості в очах тих людей, які там перебувають у постійному стресі.. Де сльози та відчай... Це дійсно незабутні враження. На жаль, не позитивні, а дуже і дуже гнітючі.
М.Б.: Хочу подякувати військовим, які нас супроводжували. З ними було спокійніше. Вони чудово орієнтуються і чітко відчувають небезпеку. До прикладу, гуманітарну допомогу ми передавали людям безпосередньо біля храму. Так нам порадили військові,, бо навряд чи росіяни могли завдати удару по храму у Великодні свята. Хоча...
Е.Б. Так, Микола Журавльов та його хлопці вели себе дуже професійно. Дякую їм. був випадок, коли військові дали команду негайно сідати в машини і міняти локацію. Ми спочатку не зрозуміли, що трапилося, але виявилося, що в небі вже кружляли російські дрони і вистежували нас. На щастя, все минулося.
- А саму Великодню ніч ви як провели?
Е.Б. В місцевому храмі. Ми були на літургії. І це було дуже символічно. Тут все сприймалося набагато сильніше та яскравіше, ніж на службах у храмах на мирних територіях. Це важко передати словами.
- Не виснажила вас ця поїздка? Варто ще вас очікувати в Україні?
Е.Б.: Це навіть не обговорюється. Це моя місія.
М.Б.: Скільки буде можливості і сил, стільки буду намагатися допомагати.