Мар’ян Бізуб: Моя допомога Україні почалася від самого початку повномасштабної війни

Ми поговорили з Мар’яном про те, як він став волонтером і що саме охоплює його волонтерська діяльність для України.

• Мар’ян, ти давно займаєшся волонтерством, що тебе спонукало віддавати стільки зусиль допомозі України?
• Я був звичайним підприємцем, мав будівельний бізнес. На фірмі працювали й українці. Коли почалася війна, багато з тих українців пішли на фронт. Звичайно ж, фірма постраждала. Але я почав допомагати тим своїм українським працівникам та їхнім родинам, а потім ця допомога переросла у більш масштабну.
• Наразі ти надаєш цю допомогу від організацій Опава для України та Шлях надії життя. Як формуються фонди організацій? Хто є донором?
• Відразу хочу сказати, що ми не отримуємо кошти від фондів. Нас фінансують звичайні люди, які співчувають Україні і які солідарні з Україною. Є такий вислів «Люди втомилися від війни». Десь правда в цьому є і у нас не стає менше по кількості донорів і при цьому коштів надходить більше.
• У чому головна діяльність організації щодо допомоги? Гуманітарні допомога?
• Є специфіка. Ми маємо певну ремонтно-виробничу базу і ми виготовляємо квадроцикли покращеної якості. Вони повністю переобладнані під те, щоб вивозити поранених з поля бою. Тут покращені конструкції, є місце для лежачого пораненого. Зараз почали ставити куленепробивні колеса. Зробили так, щоб колес було 6, а не 4. Вже зробили 6 таких позашляховиків і один з них відправили на фронт воїнам грузинського легіону, який воює на боці України.
• 
• Такі реконструкції квадроциклів є доволі дорогими…
• Наші донори чудово розуміють ціну цьому. Ціна – це людські життя. І тут не можна економити.
• А цей автобус, який був днями відправлений для перевезення поранених бійців, які проходять реабілітацію?
• Так, до мене звернувся Едуард Бураш з питанням чи можна щось подібне організувати. Ми переобладнали трошки звичайний міський автобус, завантажили до нього антибактеріальні засоби, засоби гігієни, окопні свічки і відправили до Києва. Сподіваюся, цей автобус та вантаж буде корисним для українських бійців.
• Ви часто їздите до України з гуманітарними вантажами?
• Парадокс у тому, що до війни я не був в Україні жодного разу, а з початком повномасштабної війни був тут разів 30. Більше того, був у всіх областях України, окрім Криму та Сумщини…
• І що це за візити?
• Ми з командою возимо гуманітарні вантажі. Головним чином з міста, які були звільнені українськими військами від російських окупантів. Ми були першими, хто привіз гуманітарний вантаж до звільненого міста Ізюм. Це були автомобілі з комплектами до яких входили продукти харчування та засоби гігієни. Великі пакунки. В одному пакунку продуктів харчування було 25 кілограмів. Ми передбачали роздати по одному пакунку на одну особу, однак місцеві люди, які забезпечували роздачу гуманітарки, попросили нас якось розділяти цю допомогу на менші пакунки, щоб охопити більшу кількість людей і це було дуже важко, бо як можна було, наприклад, одній людині дати олію, а іншій цукор чи муку. 
• 
• Хіба такі поїздки майже на лінію фронту не є небезпечними?
• Звичайно ж, було багато ризиків та небезпек. Було багато пригод. У нас навіть виробилися багато правил поведінки. Наприклад, ми не роздаємо гуманітарну допомогу на одному місці більше 20 хвилин. На жаль, диверсанти не сплять у таких ситуаціях. І був випадок, що відразу після того, як ми роздали гуманітарку, у це місце прилетіла російська ракета. На щастя, ми вклалися у ті 20 хвилин…
• То у вас є ще й інші правила поведінки під час гуманітарних експедицій?
• Звичайно. Одна справа, коли ми возимо допомогу в дитячі будинки Сваляви, Мукачева, Виноградова чи Вінниці. Інша справа, коли ми їдемо ближче до фронту. Зокрема, там ми ретельно перевіряємо, хто отримує нашу гуманітарну допомогу, щоб вона не дісталася диверсантам. Там також ми ніколи не фотографуємо ні людей, ні воїнів, які отримують нашу допомогу, щоб не підставляти людей. 
• 
• Але ж донори, напевно, прагнуть фотозвіту-підтвердження, що вантаж доставлено?
• Ну є таке і тоді ми просто фотографуємо емблему нашої організації на фоні вантажу в певному регіоні. 
• І як ваша родина ставиться до таких ваших поїздок в Україну?
• Звичайно ж, переживають. Моя дружина взагалі була шокована, коли дізналася, де я буваю і коли по новинам дивиться, що саме там стаються ракетні обстріли. Але є розуміння. Це моя місія і вона це розуміє.

Поширити