Що ж відбувалося в Хусті 14-16 березня 1939 року
Спогади прямих учасників тих подій
Весна 1939 року в нашому краї наперекір зимовій холодній і сніговій погоді видалась напрочуд гарячою з політичної точки зору – «спека» почалась дня 12 лютого, у неділю, коли відбулись вибори до сойму Карпатської України – 92,40% виборців проголосували за Українське Народне Об´єднання. Це й не дивно, оскільки виборці голосували по одному бюлетеню, в списку якого були лише кандидати УНО – єдиної урядової партії, членами якої могли бути, згідно Статуту, особи «української національності за походженням та кров´ю». Від результатів виборів мрійники про Велику Україну, початок якої, на їхню думку, мав бути в Хусті, були в стані ейфорії, не розуміючи, що цим вони наносять собі і краю великої шкоди, оскільки ця ейфорія посилила алергію центрального празького уряду до східної провінції та її уряду. Не дивно, що в празьких урядових колах появився план передачі Подкарпатської Русі Угорщині в обмін на повернення Словаччині міста Кошиці. Однак в кінці лютого 1939 року празький уряд раптом припинив перемовини по цьому питанню, пославшись на те, що у нього немає згоди жителів краю. Насправді уряд боявся реакції Німеччини на такого роду «самостійні дії». У відповідь дипломатичну ініціативу проявила Угорщина, запропонувавши уряду Ч-СР вигідну з точки зору Будапешта угоду: передати Подкарпатську Русь Будапешту за відповідну фінансову компенсацію. Уряд
Ч-СР інформував Берлін про цю пропозицію, однак Прага відповіді не отримала. Гітлер не бажав будь-якої нормалізації відносин між Угорщиною та Ч-СР. Центральний празький уряд, тим не менше, вирішив втрутитися в хід дій «оперетти в Хусті», як називали в Празі події в східній провінції. 6 березня 1939 р. президент Ч-СР Е.Гаха призначив останній склад автономного уряду: А.Волошин – прем’єр, С.Клочурак – міністр освіти, генерал Л.Прхала – всі інші відомства. Тут варто зупинитись на характеристиці А.Волошина, якого нині деякі з числа т. зв. істориків величають і видатним педагогом, і науковцем, і політичним діячем. А ось що про А.Волошина пише один з його помічників, щирий українець Володимир Бірчак: « Людина наскрізь чесна, шляхетна…мав однак кілька прикмет характеру, які в приватному житті можна уважати за великі заслуги та незвичайні чесноти, але які в прилюдному житті можуть статися й злочином. Маю на думці його велику доброту…З тієї доброти випливала й нерішучість…Одного дня підписав пан прем´єр якийсь розпорядок, а другого дня просив референта, щоб зреферував справу – проти того розпорядку…Таких справ було багацько, нині вирішених так, завтра так, що нераз відбивалось фатально на державних справах…За це й називали його всі не «Державним мужем», ні не «Вождем», а «Батьком»…». Таку ж характеристику А.Волошину дав і чехословацький підполковник Земан, який того часу командував чехословацьким військовим підрозділом в Хусті і особисто знав А.Волошина: «В цілому хороша, але слабохарактерна людина, не здібна об´єднати те, що терміново слід було об´єднувати, людина, яка легко піддавалась зовнішньому впливу…».
А в москві сам вождь – Сталін надзвичайно алергічно реагував на пропагандистську кампанію навколо т .з. «Карпатської України» (українського Пє´монта в Карпатах), про що він говорив в своїй доповіді на XVIII з´їзді Компартії (10.03.1939), назвавши міркування про створення Великої України за допомогою Німеччини спробою спровокувати конфлікт між радянським союзом та Німеччиною «без будь-яких на то причин». Велику Британію, Францію та США Сталін назвав військовими провокаторами, а Німеччину назвав країною, з якою срср готовий «зміцнювати взаємовідносини». Нацисти могли підтвердити успіх своєї дезінформаційної акції з «українською картою» та відкинути її вже як непотріб. Пізно ввечері 12 березня Гітлер запросив до себе угорського посла і наполегливо його попросив, щоб Угорщина негайно починала військову операцію проти Ч-СР та зайняла всю ПР. Про ці дні п/п Земан згадує так: «Вночі з 12 на 13 березня 1939 р. я повернувся з Волового (нинішнього Міжгір´я) в Хуст. Згодом прийшов зв’язковий, який повідомив, що п/п Вака, чоловік вихованки А.Волошина, новопризначений командир жандармського підрозділу, біля урядової будівлі роздає січовикам зброю і січовики займають урядову будову…Саме цієї ночі січовики почали стріляти, перекривали дороги та зупиняли транспорт. Мабуть, вони хотіли взяти владу в свої руки. 14 березня наші війська атакували січовиків і оточили їх. Однак частина січовиків прорвалась через оточення та укріпилась на Шибеничному пагорбі. Командував цими січовиками Климпуш з Ясиня, представник відомого українського роду, у якого колись ховався вбивця польського міністра Перацького. Бій з цими січовиками продовжувався більше двох годин, у січовиків були значні втрати, і в кінці кінців вони покинули пагорб, залишок їх направився через Велятино в бік румунського кордону. По дорозі січовики напали на фінансове відділення, поранили його начальника та пограбували касу. Потім розбіглись по лісах…Під ранок 14 березня бунтівники були розбиті та роззброєні...». Про цю сутичку згадує також учасник тих подій - щирий, безкомпромісний українець М.Бандусяк, який не вмів лукавити, а називав речі своїми іменами, для якого правда була над усе : «В ніч із 13-го на 14-те березня 1939 року стався інцидент між січовиками і чеським військом. Я вважаю, що сутичку спровокувало радикальне крило командування Січі, яке готувало змову проти уряду». Ось так віддячили січовики країні, яка надала їм притулок, вони користувались такими ж конституційними правами, як і громадяни Ч-СР. Але вони не розуміли, що всі ці смерті не варті були понюшки тютюну, оскільки справжніми організаторами бунту були німецькі секретні служби – їм потрібно було показати неспроможність чехословацького уряду утримати ситуацію в країні під контролем, а українську карту, як вже було сказано вище, німці відкинули і забули за неї.
В такій складній, трагічній ситуації все-таки 15 березня 1939 р. в будові хутської гімназії відбулось перше і останнє засідання сойму Подкарпатської Руси-Карпатської України. Сойм оголосив незалежність країни і схвалив її назву Карпатська Україна. А.Волошина було обрано президентом та був призначений уряд. Після засідання сойму з балкона урядової будови виступили керівники КУ. Ось як описує цю подію очевидець, британський журналіст Майкл Вінч в своїй книзі «Одноденна держава» - «Republik for a day»: «…Близько пів на сьому вечора всі ми зібралися перед урядовим будинком під снігопадом, щоб почути проголошення незалежності. На площі зібралося лише близько семисот осіб, і це, безперечно, було одне з найдивовижніших проголошень незалежності із тих, що будь-коли мали місце. Прем´єр-міністр отець Волошин, патріотично налаштовані письменник Гренджа-Донський та інші поважні особи виступили з промовами з балкона. Однак перед началом цього дійства не було жодних демонстрацій, ні пісень, навіть жодного патріотичного вигуку на честь нової Республіки. Навіть після цих промов ентузіазму було небагато. Здавалось, люди були приголомшені…». Того ж дня пізно ввечері на першому і останньому засіданні уряду було вирішено не чинити супротив угорській армії. Члени уряду самі повинні були приймати рішення, як діяти далі. В.Бірчак так описує події тої бурхливої ночі: «Тієї ночі о 23 годині доручив німецький консул у Хусті, д-р Гофман, владі телеграму з Берліну. Сойм ухвалив самостійність і просив Німеччину про протекторат і збройну допомогу проти мадярів. Відповідь із Берліна звучала, що Німеччина не приймає Карпатську Україну під свій протекторат. Мадяри наступають широким фронтом, Німеччина радить не чинити опору.
Внаслідок того, пан прем´єр рішився виїхати раненько в четвер 16 березня через Тису до Румунії; перед від’їздом видав команді Січі наказ, щоб не ставили мадярському війську опору…Січ не виконує наказу, а січовики звинувачують прем’єра, що він їх зрадив…».
Цікава деталь: січовики прем’єра А.Волошина вважали зрадником, але ж з прем’єром покинули Карпатську Україну і керівники Карпатської Січі – Р.Шухевич, Р.Яри, А.Мельник, В.Курманович. Вони що¸ не були зрадниками? Напевне, що ні, бо вони просто раціонально думали, розуміли, що чинити опір вишколеному угорському війську лише собі на шкоду.
Іншої думки був полковник УПА радикал М.Колодзинський та ряд його однодумців-колег з рядів Січі, які за любу ціну вирішили чинити опір мадярському війську. В.Бірчак описав, яким було це січовицьке військо: «Самі ж січовики, що в останній хвилинці збіглися, - була збиранина, що збіглася на поклик мобілізації.
Були тут діти, що ще не мали ніколи й кріса (рушниці-авт.) в руках (мабуть, мова йде про семінаристів із Севлюша та Хуста, але В.Бірчак чомусь слово «семінаристи» не вживає), були тут і старі вояки, що не могли дістати кріса, бо його вже не було…». Хіба могло таке «військо» когось перемогти? М.Колодзинський був вбитий, січовики бій програли, загинуло немало і дітей-семінаристів. Зараз на місці цієї трагедії стоїть хрест-пам´ятник полеглим в тому бою. Їх згадують, як захисників Незалежної України. Однак чомусь нікому в голову не приходить запитати можновладців, чому А.Волошин, якого січовики вважали зрадником, Герой України, так само, як і Р.Шухевич, який разом з прем’єром покинув напризволяще новостворену державу Карпатську Україну, також Герой України, а про полковника М.Колодзинського, який на полі бою загинув, захищаючи КУ, мало хто й згадує. І вже зовсім не згадуються діти-семінаристи, які також там загинули. На превеликий жаль. Тому на закінчення хотілось би згадати слова М.Бандусяка, який, говорячи про хустські події березня 1939 року, сказав приблизно так: «Не слід приписувати людині того, що вона не зробила, і не слід перебільшувати того, що не було зроблено».
P.S. Але вже іншої думки деякі українські історики-спритники, які нюхом чують запит можновладців і спішать видумувати казки-легенди про хустські події 1939 року, навіть оформляють ці казочки в докторські дисертації і спішать їх видати за неймовірну правду, яка відома тільки їм. На превеликий жаль, і частина української історичної науки тільки й чекає на цю «неймовірну правду», присвоюючи авторам казок і легенд звання і титули, забуваючи, що історія – це НАУКА ФАКТІВ.
Дмитро Поп, Ужгород