Про причини паломництва чехів до Закарпаття

Із сусідів найбільше класичних туристів до Закарпаття їде із Чехії. І ось чому...

Під класичним туризмом ми розуміємо туризм не комерційний, а більше пізнавальний. І чому так сталося, що з пізнавальною метою до нас їдуть не так словаки чи угорці, а саме чехи.

Зрозуміло, що в міжвоєнний період (між першою та другою світовими війнами) Подкарпатська Русь входила до Чехословаччини і  у той період був величезний поштовх до розвитку нашого краю (Про те, що отримав наш край від перебування у складі Чехословаччини, читайте тут). Як не дивно, але причиною відвідувань чехами Закарпаття у наш час є не так цікавість до архітектурних пам’яток міжвоєнного періоду і не цікавість до нашої спільної історії. Причиною цьому є… література.

І саме тому чеське туристичне паломництво не стосується Ужгорода чи Мукачева. Меккою чеських туристів в Закарпатті стало село  Колочава та її околиці. Наразі тут багато назв крамниць, пансіонів та ресторанів дублюються чеською мовою. І вся справа в тому, що одними з найкращих творів міжвоєнного періоду в чеській літературі були твори, події яких відбувалися в Подкарпатській Русі, а саме в Колочаві та її околицях.

Звичайно, що більшість українців асоціюють чеську літературу міжвоєнного періоду з Ярославом Гашеком та його «Пригодами бравого солдата Швейка». Однак на той час Гашек не був в авангарді чеської літератури. Більше того, критики не сприймали його простонародної мови. Тим не менше, після видання другого тому роману він таки став популярним.

А от що стосується Закарпаття, то два класики чеської літератури того періоду прославили наш край так, що і досі чехи приїжджають сюди з туристично-пізнавальною метою.

Владіслав Ванчура

Владіслав Ванчура був першим головою авангардного чеського об’єднання «Дев’ятсил» ─ митців, які боролися за авангардність у мистецтві.

У 1929 році Ванчура пише свій перший твір про Закарпаття ─ «Останній суд», хоча він ще жодного разу там не був. Роман носить психологічний характер і не пов'язаний з описами культурно-побутового життя в Закарпатті. Це історія двох підкарпатців, які вирішують їхати до Америки на заробітки. Уже під час поїздки з їхніх розмов читач дізнається, що вони не просто їдуть на заробітки, а втікають від можливого суду, бо хтось вчинив вбивство. У діалогах між героями важко зрозуміти, хто ж вбивця, або через кого воно сталося. У намаганні знайти собі якесь виправдання доходить до важких роздумів, виникають сварки. А закінчується все божевіллям.

І все ж Владіслав Ванчура зробив величезний вклад у те, що Закарпаття нині стало туристичною меккою для Чехів, але не так через літературу, як через…кіно.

У 1933 році він їде на Подкарпатську Русь за запрошенням свого друга класика чеської літератури міжвоєнного періоду Івана Ольбрахта, щоб зняти фільм «Марійка-невірниця».

Короткий зміст цього фільму такий: У закарпатському селі Колочава в одного подружжя згоріла хата, після чого чоловік вирушає на заробітки, щоб заробити грошей на будівництво нової хати. В цей час дружина йому зраджує. Про це чоловікові розповідає його матір. Після повернення додому вирішує їхати ще раз, бо перші заробітки не були вдалими. Але цього разу з ним їде і сусід, з яким йому зраджувала дружина.  Чоловік, щоб помститися, підлаштовує нещасний випадок під час сплавляння по річці – сусід помирає, а чоловік повертається до Марійки, і вони продовжують жити щасливо далі.

У 1933 році Владіслав Ванчура, Іван  Ольбрахт та Карел Новак починають знімати фільм за цим сюжетом. Вони вирішують знімати його саме на Закарпатті і не використовувати професійних акторів. Проте місцеве населення довго відмовлялося й боялося брати участь у зйомках фільму, мотивуючи це страхом перед камерою та великою завантаженістю сільської роботи. Режисеру все ж вдається їх переконати, обіцяючи високі гонорари та хороше харчування. І в 1934 році фільм нарешті виходить.

Цікаво, що всі меншини, які є у фільмі, говорять своєю мовою: чехи – чеською, русини – русинською, євреї – ідиш, до того ж сам фільм іде титрами.

І хоч цей фільм абсолютно не сприймає публіка, та критики в захваті і вважають його геніальним, адже вперше режисери не намагаються сподобатись публіці, а знімають життя таким, як воно є. Також у цьому фільмі режисери вперше поєднали ігрові моменти (непрофесійні актори, які грають) з документальними (рубання лісу закарпатцями, торг євреїв у своїх магазинах і т.д.).

Завдяки фільму «Марійка-невірниця» та трьом іншим короткометражним документальним фільмам Закарпаття стає дуже відомим у Чехословаччині. Саме після виходу цього фільму Підкарпатська Русь стає справжньою меккою для чеських туристів.

Іван Ольбрахт (Каміл Земан)

І все ж, найбільшу популярність Подкарпатській Русі (Закарпаттю) серед чехів зробив роман чеського класика Івана Ольбрахта «Микола Шугай – розбійник».

Іван Ольбрахт (псевдонім Каміла Земана) двічі був засуджений за свої комуністичні погляди. Президент Чехословаччини Томаш Масарик  вирішує відправити Ольбрахта у Подкарпатську Русь, щоб той не збурював чехів у Празі.

Ольбрахт почав писати репортажі про життя євреїв та місцевого населення у Подкарпатті. Це були перші правдиві твори про Подкарпатську Русь. Наш край викликав великий інтерес серед чехів.

У 1932 році Ольбрахт організував товариство допомоги Підкарпатській Русі, куди входили провідні тогочасні чеські письменники, які збирали гуманітарну допомогу і привозили її в Закарпаття.

На початку 30-х років Ольбрахта дуже захопила легенда про опришка Довбуша, про якого він написав цілий репортаж, в якому висловив своє захоплення тим, що в Закарпатті нема політичного лідера, але є лідер міфологічний – Довбуш. У той же час Ольбрахт знаходить газетну замітку про Миколу Шугая. Шугай – розбійник із Закарпаття, якому не дуже щастило в житті, і з бідноти та нужди він вдається до злочинів – починає грабувати багатих людей, щоб якось прогодувати свою сім’ю. Врешті на нього влаштовують полювання і вбивають.

Ось як про Шугая пише Вікіпедія:

Микола Шугай (насправді Микола Петрович Сюгай) народився 1898 року в Нижній Колочаві в сім'ї Петра та Гафії Сюгаїв. В 1917 році був призваний в угорську армію. Але на фронт так і не потрапив; втік і до кінця Першої Світової війни переховувався в околицях Колочави. Послідовно був переслідуваний угорською, румунською, а після входження Закарпаття в 1919 році до складу Чехословаччини, чеською поліцією.

Певен час Микола Шугай вів спокійний спосіб життя, оженився на Ержіці Драч, через котру втік з армії, але через деякий час знову повертається до розбійницького життя.

В 1921 році за захоплення Миколи Шугая була обіцяна винагорода в три тисячі крон. 16 серпня 1921 Шугай (і його брат Юрій) був вбитий трьома своїми колишніми товаришами (нижче фото вбитих братів Шугаїв іх чеської преси).

У грудні 1921 Ержіка Драч народила доньку Анну, в заміжжі Штайєр. Ержіка через якийсь час вийшла заміж за сусіда Дербака. Померла в 1988 році і похована на цвинтарі в Колочаві.

Іван Ольбрахт дізнається про історію Шугая вже через 10 років після того, як розбійника вбили, тобто вже тоді ця фігура обросла легендами і повір’ями, про нього навіть почали складати пісні. І Ольбрахт починає по крихтах збирати інформацію про Шугая, знайомиться з його дружиною, донькою (на фото нижче -- Ольбрахт з донькою Шугая) і починає писати про нього роман.

Ольбрахт хотів написати не історичний роман, а роман-баладу, але при цьому з максимальною достовірністю.

Тому збереглись свідчення про те, що Ольбрахт платив навіть за найдрібнішу інформацію про Шугая. Вийшов такий баладний роман про Миколу Шугая – розбійника, про його любов до дружини Ержіки. Цей роман відразу ж дуже добре сприйняли у Чехословаччині, почали створювати фільм на його мотиви, а Мілан Угде навіть написав п’єсу «Балада про бандита», прем’єра вистави якої була у театрі міста Брно. А вже після війни, у 1947 році чеський кінорежисер Крнявський зняв кінофільм «Микола Шугай – розбійник».

З того часу в Чехії є певний культ Миколи Шугая, він став ніби національним героєм Чехословаччини, про нього створено вже дуже багато чеських пісень, фільмів, театральних постановок. Всі чехи їздять у Колочаву, бо там нібито є могила Шугая, хоча й старі люди кажуть, що з’явилася вона лише у 1989 році.

Наразі відомий закарпатський підприємець, меценат та етнограф Станіслав Аржевітін зробив величезний вклад у те, щоб Колочава стала привабливим туристичним селищем в Закарпатті. Саме за його сприяння тут зараз існують туристичні маршрути «Чеська Колочава», «Стежками Миколи Шугая», а перед створеним за його сприяння скансетом «Старе село» стоїть пам’ятник Миколі Шугаю.

До речі, через те, що Іван Ольбрахт багато спілкувався з євреями, багато місяців прожив у закритих маршрути єврейських гетто на Закарпатті в невеличких селах, в нього виникла збірка оповідань «Голет у долині», де Ольбрахт намагається описати життя закарпатських євреїв, в якій описує їх традиції та звичаї, які вже дуже далекі чеським євреям, але в той же час збереглися на Закарпатті. Тим не менше, єврейського туристичного паломництва в Закарпатті поки немає.

* Про те, якими були євреї у творах Ольбрахта, читайте тут

На жаль, туристична привабливість Колочави так і тримається на меценатстві Станіслава Аржевітіна та кількох його однодумців. Влада Закарпаття ніяк не використовує туристичну привабливість Колочави для чеських туристів і не пропагує її.

Степан Форкош, Prozak.info

У матеріалі використано лекцію Марії Горбич «Шугаї та швейки – головні образи чеської міжвоєнної літератури».