Людвиг Шимон – ведучий закарпатських потягів
Спогади про залізничника вузькоколійок Закарпаття.
У першій половині минулого сторіччя Закарпаття було покрито щільною мережею вузькоколійних залізниць. Вона суттєво сприяла економічному розвитку нашого краю, а також пересуванню закарпатців: вузькоколійки були безальтернативними транспортним засобом у гірській місцевості. Пихотіння паровозиків та стукотіння коліс вагончиків на фоні водограю у тихих до глухоти зворах – вражало. Звичайно, з розвитком науково-технічного прогресу вдосконалювалися і малі залізниці. Спочатку були замінені паровози на більш потужні типу ГР («гаєри»), а потім на тепловози. Вузькоколійна залізниця могла розвиватися й далі, але з розпадом радянського союзу за відносно короткий проміжок часу вся мережа вузькоколійок канула в історію. З легкої руки Львівського відділення Укрзалізниці частина залізниці стала непрацездатною, а більшість була знищена.
До закритих вузькоколійних доріг потрапила залізна дорога Ужгород - Анталовці (34 км). Варто наголосити, що в 1950 році в обласному центрі ще не було взагалі автомобільного громадського транспорту і, тим більше, міжміських автобусних сполучень. Багато хто пам’ятає, що колії згаданої вузькоколійки проходили через село Барвінок, на тому місці де тепер діє магістральна асфальтована дорога в напрямку Ужгорода.
Про знищення закарпатських вузькоколійок написано чимало. Періодично у пресі з’являються історичні репортажі із ретро-фотографіями вокзалів, вагонів і паротягів. Однак про людей, які будували вузькоколійні залізниці, організовували і приводили в рух потяги – у таких публікаціях майже не згадують. Але залізничники, бригади яких обслуговували потяги в надзвичайно важких умовах, заслуговують на особливу увагу. Оскільки при відсутності автоматики гальмування потягу здійснювалося механічними гальмами на окремих вагонах, що приводилося в дію «фийкошами» - залізничниками-гальмівниками за сигналом машиніста. Саме на таких потягах в основному прослужив залізничник Людвиг Шимон – мій батько.
Найщасливішим у житті був день, коли Людвига Шимона прийняли на роботу на приватну залізницю «Кінштар»
Народився батько у 1901 році в селі Тересва Тячівського району у багатодітній сім’ї (шестеро братів та двоє сестер). Виховувала дітей переважно мати, оскільки її чоловік відносно рано пішов з життя. Серед дітей Людвиг був другим за віком, тому змушений був рано працювати, покинувши навчання на випускному четвертому курсі горожанської школи. Батько згадував, що найщасливішим у його житті був той день, коли його прийняли на роботу на приватну залізницю «Кінштар». Люди з освітою в три класи горожанської школи при дуже низькій ступені грамотності населення вважалися освіченими, а якщо були ще й вихованими, то їх відносили до інтелігентів.
Батько дуже швидко зростав по службі - від робітника-стрілочника до керівника бригадою залізничників у потягах, що пересувалися по маршруту Тересва – Усть-Чорна (50 км). Зі своєю дружиною - Катериною Штерцел батько проживав у селі Нересниця. Спочатку в них народився хлопчик Войтех, затим дівчинка Емма, а потім і я, названий іменем батька – Людвик. У 1936 році батько перейшов служити на більш престижну державну залізницю у Берегово. А через три роки, як досвідченого залізничника-вузькоколійника, його перевели на станцію Іршава. З тих пір ми оселилися в Іршаві.
Коли паровоз не справлявся з гальмами, до роботи ставали фейкоші
Станція Іршава представляла собою залізничний вузол з відгалуженнями: Іршава - Ільниця – Осій – Кам’янка від основної дистанції Берегово – Кушниця (70 км). Вона мала п’ять паралельних колій, зручних для здійснення маневрів та формування потягів. Окрасою станції була двоповерхова будівля для службових приміщень і чекарні для пасажирів. Для них же була крита тераса та навіть буфет. Поруч був і просторий пакгауз (склад), зручний для безпосереднього завантаження вагонів. Станція мала і пристрій для розвороту паровоза при потребі на 180 .
Батько очолював Іршавську бригаду залізничників, завданням якої було формування потягів та обслуговування руху потягів на згаданому відгалуженні до Кам'янки. Станція Кам'янка знаходилася у пункті чарівного урочища гірського масиву Діл. Спуск потяга, навантаженого лісоматеріалом, був небезпечним, бо паровоз не справлявся гальмувати. Тоді до роботи ставали фейкоші. Батько слідкував за допустимою швидкістю і сам при потребі приводив в дію гальма свого критого вагончика. Не випадково ділянка Ільниця-Кам'янка була ліквідована в зв’язку з тим, що кут нахилу підйому полотна залізничної дороги перед Кам’янкою перевершував норматив радянського ГОСТу. В радянські часи інтенсивним стало вивезення бурого вугілля з шахт Ільницького шахтоуправління. З Кушниці вивозилися лісоматеріали, а з сусідньої нижньої станції Довге – готова продукція Довжанського лісокомбінату, ще нижче з Приборжавського – якісне вапно, мармурова крошка та продукція з цих матеріалів.
Особливо популярними були пасажирські потяги. Люди назвали улюблену вузькоколійку «Анця Кушницька». Як не дивно, до 1948 року в селищі міського типу Іршаві не було середньої школи, а на селах тем більше. Але в напрямку Кушниці в селі Білки діяла горожанська школа – єдина на весь район. Діти з прилеглих до залізниці сіл могли доїхати на заняття саме залізницею.
Війна, допити і нова посада
У 1944 році мені ще не виповнилося і десяти років, але багато з того, що відбувалося, залишилося у моїй пам’яті. На початку осені раптово зникла німецька військова частина яка базувалася ціле літо в Іршаві для доукомплектування. 25 жовтня 1944 року перші загони Червоної Армії ввійшли в Іршаву без бою. До цієї історичної дати для Іршавчан поступово призупинявся рух потягів, концентруючи їх на головній станції Берегово. За день до визволення Іршави батькові було наказано вивезти останній потяг, що знаходився на лінії Берегово-Кушниця і належав ще Угорський державній залізниці (MAV). Батько відпустив членів Іршавської бригади по домівках, а сам піднявся на паровоз. Утрьох, з машиністом та його помічником вони повели невеличкій потяг. Попереду себе паровоз штовхав відкриту платформу для запобігання наслідків вибуху міни, що могли бути закладені партизанами. Тієї ночі я прокинувся від ввімкнутого світла і побачив, що мама навколішки молиться перед іконою. Вранці у мертвій тиші ми всі думали про батька.
Здавши рапорт про доставлений потяг, батько вирушив з Берегова пішки додому. Неподалік села Нижні Ремети його зустріла група червоноармійців і повела на допит у село. У якомусь приміщенні за столом сидів офіцер зі званням старшого лейтенанта, одягнений у зелений мундир і, що здивувало батька, у темно сині галіфе (уніформа військ КДБ). На столі лежали фуражка старшого лейтенанта, тонкий зошит, олівець хімічний, наган під робочу праву руку, з яким він грався час від часу. Допит проходив дуже повільно, оскільки батько вперше чув російську мову, а кадебішт ще не звик до місцевого діалекту. Він був у хорошому настрої від того, що окремі слова за змістом трактувалися по різному, тому і сміявся голосно майже постійно. На кінець, одного з вартових послав у село за трьома свідками, які б могли підтвердити особистість батька. Тут кадебіст проголосив свій вердикт: «Нам такие люди нужны, ты будешь заниматься любимым делом – водить поезда в глубинки нашей Родины для восстановления народного хозяйства Советского Союза». Коли привели свідків, одним з яких виявився залізничник, близький друг батька з берегівської бригади. Всі троє свідків підтвердили, що добре знають Шимона-залізничника з Іршави. Офіцер виписав олівцем на клаптику паперу пропуск і віддав батькові зі словами: «Свободен, передай привет фамилии», - і знову зареготав.
Незабаром батька повідомили, що він зарахований на посаді бригадира рухового складу берегівської дільниці, залізниць Закарпатської України. До цього часу він вивчив кирилицю. Батька попереджали також, що до нього будуть звертатися як товариш Шимон, а не пан, бо їх вже немає і ніколи більше не буде на Закарпатті. При знайомстві він рекомендував себе як «Шимон – ведучий потягу». А сусіди і всі хто знали його зверталися до нього ніяк інакше як пан Шимон, як і раніше.
«Я годинами міг спостерігати, як спритно батько керує діями машиніста в день за допомогою свистка, видаючи звуки різної тривалості та частоти»
Мій батько був чесною, толерантною, позитивною людиною. Він цінував свою роботу. За годину до виходу на роботу оглядав свою уніформу, щоразу чистив до блиску ґудзики кітелю, особливу увагу приділяв гасовому ліхтарику, якій зберіг від часів Чехословаччини. Якщо заробітна плата залежала від кількісних показників за добу, то його бригада отримувала місячну зарплатню більшу, ніж члени інших бригад. Я годинами міг спостерігати, як спритно батько керує діями машиніста в день за допомогою свистка, видаючи звуки різної тривалості та частоти. У темноті своїм ліхтариком він вимальовував дивовижні фігури, розуміння яких машиніст підтверджував гудками паровоза. Ці спостереження привели викликали в мені бажання стати залізничником.
Одного разу я проговорився, що хочу далі вчитися на залізничника. Батько відразу заперечив таку мрію. Оскільки у школі моїм улюбленим предметом була фізика, й на період завершення мною школи в УжДУ відкрили фізико-математичний факультет, я вступив саме туди. Після зарахування до вишу я прорапортував вдома: «Студент Ужгородського державного університету фізико-математичного факультету, відділення фізика». Мама перехрестилася, подякувала Богу і поцілувала. Батько потис мені міцно руку і нарешті запитав: «Та на кого ти будеш вчитися?» Я відповів: «На вчителя фізики або на інженера-фізика, а якщо все піде добре, то на відповідного науковця». Батько впевнено сказав: «Все буде добре!» Щоб не показати своє хвилювання від задоволення, провіреним прийомом – вийшов з хати.
Важкі травми, отримані на службі, дедалі частіше давали про себе знати, що спонукали вихід на пенсію у віці 55 років. Помер Людвик Шимон, ведучий потягом, котрий весь свій професійний трудовий «шлях широкий» пропрацював на двох найпотужніших вузькоколійних залізницях Закарпаття «Тересва-Усть-Чорна та Берегово-Кушниця в 1980 році, не доживши один рік до 80-річчя.
Нині в гірських місцевостях зруйновані вузькоколійки могли б стати родзинкою індустрії туризму. Однак сьогодні залізної дороги, що належала лісокомбінату, від Усть-Чорної в напрямку Турбацького лісопункту, не існує. На жаль, руйнування гірських вузькоколійних залізниць випередило розвиток індустрії туризму. Чи недоречно тут згадати вислів з Біблії: «Нема пророка у своїй Батьківщині».
Людвик Шимон-молодший,
Доктор фіз.мат.наук, професор,
Заслужений працівник народної освіти УРСР,
Відмінник освіти України,
лауреат Державної премії України
в галузі науки і техніки, академік АН ВО України, Соросівський професор