Мирослав Білецький: «Сьогодні Закарпаття переживає момент, який буває раз на покоління»

До вторгнення рф в Україну Закарпаття сприймали, як регіон насамперед туристичний, дотаційний і трохи відсторонений від великих процесів. Велика війна це змінила. Сьогодні в області проходять нові економічні маршрути, сюди активно переміщується бізнес, тут українці, які втікають від війни, шукають безпеку і водночас можливість працювати та самореалізовуватися.

Про специфіку регіону говоримо з головою Закарпатської обласної військової адміністрації Мирославом Білецьким.

Як Закарпаття перетворюється на один із ключових логістичних центрів України

— Я майже місяць чекав на цю зустріч, тому питань назбиралося чимало: від економіки до культури і говоритимемо не 10 хвилин…

— Прошу вибачити і зрозуміти, що я не уникаю спілкування зі ЗМІ або щось приховую від вас. Зараз на годиннику 12.30. То наразі я провів три наради, взяв участь у селекторі з керівництвом країни, поспілкувався з чорнобильцями, відвідав будівництво реабілітаційного центру, а після нашої розмови їду на кордон проконтролювати будівництво нового пункту пропуску з Румунією. На звороті планую заїхати у кілька громад аби переконатися, як працює єдине вікно для ветеранів. І так кожного дня…

— Почнемо якраз із прикордонної інфраструктури. Як область використовує цей потенціал для економічної інтеграції, залучення міжнародних проєктів та модернізації прикордонної інфраструктури?

— Кордон із чотирма державами ЄС — це стратегічний напрямок роботи, навколо якого будується життя області. Це — логістика, торгівля, транскордонне партнерство, нові робочі місця, інвестиції та інтеграція України в європейський простір через конкретні інфраструктурні рішення.

Попри непрості стосунки з попереднім урядом Угорщини, в 2025 році відкрили новий пункт пропуску «Велика Паладь — Нодьгодош» на базі тимчасової інфраструктури. Важливим рішенням став запуск європейської колії від станції Чоп до залізничного вокзалу Ужгород.

Це стратегічний проєкт, який відкриває нові можливості для пасажирського та вантажного сполучення з країнами ЄС і наближає європейську залізничну систему до обласного центру. Розпочато реконструкцію пункту пропуску на угорському напрямку «Лужанка — Берегшурань», тривають поточні ремонти на пунктах пропуску Дзвінкове, Косино, Вилок та на словацькому напрямку: Малий Березний. Завершені проєктні роботи щодо реконструкції пасажирської ділянки пункту пропуску «Ужгород — Вишнє Нємецьке».

Окремий стратегічний напрям — українсько-румунський кордон. На завершальній стадії проектування капітального ремонту ПП «Солотвино — Сігету Мармацієй». А одним із найважливіших досягнень останніх років тут стало будівництво мосту через Тису та створення нового пункту пропуску «Біла Церква — Сігету Мармацієй», куди я сьогодні і планую поїхати, аби обговорити з румунськими партнерами хід робіт. Працюємо над відкриттям цього міжнародного пункту пропуску на тимчасовій інфраструктурі для легкових автомобілів. Це дозволить розвантажити інші переходи та посилити транспортні зв’язки з Румунією.

Українська та румунська сторони на високому рівні обговорюють відкриття нових пунктів пропуску «Яблунівка — Ремети» та «Хижа — Тарна Маре»…

«Будуємо середовище, в якому людина не думатиме, як виїхати на заробітки…»

— Чи є глобальна стратегія розвитку області?

— У нас є товста книжка під назвою «Стратегія розвитку Закарпаття до 2027 року», створена Волинським ресурсним центром за сприяння USAID. Там детально описано потенційний розвиток усіх галузей області: від сільського господарства до цифровізації. Сьогодні Закарпаття переживає момент, який буває раз на покоління. Це не просто період адаптації до війни — це етап, коли ми заново збираємо економіку регіону і закладаємо новий фундамент розвитку на роки вперед.
Якщо звести нашу стратегію до трьох ключових пріоритетів, то перший — це економічна стійкість і розвиток у воєнний час. Не маємо розкоші чекати, поки закінчиться війна, щоб почати розвиватися. Навпаки — саме зараз вирішується, якою буде економіка регіону після перемоги. Тому індустріальні парки, запуск виробництв, підтримка бізнесу — це не «плани на майбутнє», а щоденна робота.

Другий пріоритет — максимальне використання прикордонного положення. Сам по собі кордон нічого не дає. Хочемо, щоб Закарпаття перестало бути «краєм країни» і стало точкою входу, де Україна стикається з Європою не лише географічно, а й економічно.

І третій пріоритет — це якість життя людей. Бо ми можемо побудувати індустріальний парк, можемо залучити інвестора, але якщо люди не бачать тут майбутнього — це все не працює.
Сьогодні конкуренція йде не тільки за бізнес, а й за людей. І якщо хочемо, щоб українці поверталися, щоб будували своє життя в Закарпатті, маємо створити їм для цього умови. А це — робота, освіта, медицина, дороги, відчуття стабільності.

І це, мабуть, найскладніше. Бо інфраструктуру можна побудувати, а довіру потрібно заробити. Тож сьогодні будуємо середовище, в якому людина не думатиме, як виїхати на заробітки із Закарпаття, а у якому розуміє, що тут можна жити, працювати і планувати своє майбутнє.
40% переміщеного бізнесу України — на Закарпатті

— Але ж Закарпаття — не єдиний регіон Заходу України. Чому вважаєте, що саме сюди йтиме інвестор? І чим ви його можете зацікавити?

— Закарпаття має дуже сильну, і поки що недооцінену конкурентну перевагу. Інвестори це вже бачать і беруть до уваги. Ми — найбезпечніший регіон України з прямим доступом до Європейського Союзу. І Львівщина, і Волинь, і Чернівці мають кордони з ЄС. Але з чотирма країнами ЄС кордон маємо лише ми. У 2021 році ми мали понад 14 млрд грн надходжень, а торік вони сягли 64 млрд грн. Тобто, якщо у 2021 році область забезпечувала себе лише на 38%, то у 2025-му — на близько 70%. Сьогодні інвестор мислить не категоріями «де дешевше», а категоріями «де стабільніше і прогнозованіше». Світ змінився, і ризик став такою ж важливою змінною, як і прибуток. І тут Закарпаття має сильну позицію.

З одного боку — це Україна: ринок, який розвивається, виробничий потенціал, люди, які вміють працювати і швидко адаптуються. З іншого боку — це Європейський Союз: великі ринки збуту, зрозумілі правила, логістика, стандарти. І наша область знаходиться рівно між цими двома світами. Ми стаємо точкою балансу, де бізнес може працювати в українській юрисдикції, але з прямим доступом до європейських можливостей. Це особливо важливо зараз, коли багато компаній переглядають свої ланцюги постачання, переносять виробництво ближче до Європи, але не хочуть втрачати гнучкість. Ви питаєте, як працюємо з інвесторами?

Це, перш за все, супровід — коли людина не залишається сам на сам із бюрократією, а має зрозумілий маршрут. У нас інвестор не витрачає місяці на дозволи, узгодження, пошук рішень. Такий супровід надають наші фахівці. Це — земля з чітким правовим статусом. Це — підведені комунікації, щоб бізнес не починав із нуля. Як результат, станом на березень 2026 року на Закарпатті зареєстровано 407 релокованих підприємств, що складає близько 40% усього переміщеного бізнесу в Україні. І ці компанії створили понад 13 000 нових робочих місць.

З одного боку релокація була серйозним навантаженням. До нас їхали сотні тисяч людей, які потребували житла, роботи й інтеграції. Сотні підприємств, які потрібно було розмістити, підключити до інфраструктури, допомогти їм запуститися в нових умовах.
Все це треба було зробити у стислі терміни. Вважаю, що ми склали тоді цей стрес-тест для регіону. Стрес-тест для системи управління, для інфраструктури і для громад. Водночас це стало можливістю, яку мало хто міг передбачити. Ми побачили, що можемо стати центром нової економічної активності. Релокація стала каталізатором. Вона принесла нові бізнеси, нові підходи, нову культуру управління.

Так ми прийшли до економічного зростання, відходу від максимальної дотаційності з центру. Ключове питання — що робити далі. Бо частина бізнесу після перемоги повернеться у свої регіони. Наше завдання — зробити, щоб рішення залишитися було для бізнесу логічним і вигідним. Потрібні базові, але критично важливі речі. Інфраструктура — щоб підприємство могло працювати без зайвих витрат часу і ресурсів, і кадри — щоб бізнес міг розвиватися, а не шукати людей місяцями.

Я започаткував проєкт з умовною назвою «Робота є вдома». У межах цієї ініціативи ми уклали тристоронні угоди з десяткам великих підприємств області, закладами профтехосвіти та обласною адміністрацією. Ми подали до Міносвіти пропозиції щодо відкриття тих спеціальностей, яких потребує наш бізнес. А бізнес, у свою чергу, зобов’язався забезпечити практичне навчання наших студентів та матеріальне заохочення аби вони вчилися і переходили після завершення коледжів до них на роботу.

Якщо у Європі наші люди заробляють по 1000 євро (і то не всюди), то сьогодні майже таку ж зарплату пропонують і наші підприємства. Але тут не витрачаєш 30−50% з цієї суми на житло, дорогу, харчування, не маєш мовного бар’єру і ти вдома…

Мільярд — на оборону: як Закарпаття витрачає зароблене

— А як область витрачала зароблені гроші і від релокації і з тих прибутків, про які ви розповідали? Яка частина з них пішла на захист держави?

—  Це — освіта, медицина, соціальний захист, культура, трохи спорт і, звичайно, ветеранська політика. У 2025 році область спрямувала майже 155,5 млн грн на підтримку ветеранів війни та членів їхніх родин. Тут і медпослуги і оздоровлення і житло. Тож зараз сума коштів, виділених з обласного бюджету Закарпаття у розрахунку на одного ветерана, є найвищою в Україні і становить 5 844 грн. Щодо підтримки сил оборони, то минулого року їм спрямували понад 1 млрд грн (з яких понад 300 млн грн — з обласного бюджету, а більше 700 млн грн — кошти територіальних громад). І це, враховуючи, що бюджет області у 2025 році було ухвалене на рівні 2,2 млрд грн…

— Ще з радянських часів Закарпаття асоціювалося в Україні і світі з туризмом. Як справи зараз у цій галузі? Чи не постраждала вона від акценту області на інших напрямках економіки?

— Туризм — сильна сторона Закарпаття, але робити на ньому єдину ставку — обмежувати власний потенціал. Туризм дає імідж, доходи і вони зростають навіть в умовах війни. Особливо, за рахунок внутрішнього туриста, який круглорічно відвідує Закарпаття, особливо коли у нас цвітуть сакури. Подивіться, скільки людей у нас і як важко у наших містах забронювати житло… Попри все, правда така, що сам туризм не здатен забезпечити масштабне економічне зростання і стабільність області, особливо в умовах війни. Тому сьогодні ми свідомо рухаємося до більш диверсифікованої моделі економіки, де є кілька сильних точок опори.

—  Про які саме напрямки йдеться?

— Перший напрям потенційного росту — переробна промисловість. Мусимо відійти від старої моделі, коли експортуємо сировину і купуємо готовий продукт. Маємо ліс, аграрний сектор, людський ресурс — але ключове завдання — не просто виробляти, а переробляти і створювати продукт із доданою вартістю саме тут. Адже у цьому продукті і є робочі місця, податки і розвиток громад. Тому підтримуємо проєкти, які передбачають глибшу переробку, локалізацію виробництва і довший економічний ланцюг всередині області.
Другий напрям — логістика і прикордонна інфраструктура.

Те, що раніше працювало через схід і південь, море і повітря, сьогодні перейшло на землю і переорієнтовується на захід. Закарпаття в цій новій системі стає не периферією, а одним із ключових вузлів. Зростання вантажопотоків, зміна маршрутів, інтерес бізнесу до складування, перевалки, логістичних центрів.
Третій напрям — машинобудування і суміжні галузі.

У регіоні працюють підприємства, інтегровані у міжнародні виробничі ланцюги.

Вітряки, екологія і гроші

— У соцмережах є критика щодо вітряків у горах Закарпаття. Якою є ваша позиція з цього приводу?

— Я спокійно реагую на критику, коли вона базується на фактах і щирому бажанні зберегти природу Закарпаття. Бо любов до наших гір, лісів і полонин — це те, що нас об’єднує. І ми, як влада, і громади, і активісти мають одну базову цінність: ми хочемо, щоб Закарпаття залишалося красивим і придатним для життя наступних поколінь. Але, аналізуючи дописи у соцмережах, я бачу, що ця складна тема часто зводиться лише до страхів або маніпуляцій, наприклад, щодо загроз, які несуть вітрові електростанції. Це один бік справи.

Інший — Україна живе в умовах війни. І вже абсолютно всі області відчули, що таке удари по енергетиці, відключення світла та залежність від централізованих систем. І саме тому питання енергетичної безпеки — це не просто нові віяння. Це питання стійкості держави. Вітроенергетика — один із інструментів цієї стійкості.

Якщо подивимося на Європу, там навіть без війни вже давно це зрозуміли. Вітрові електростанції вже десятки років працюють у гірських районах Австрії, Швейцарії, Німеччини, Іспанії, Італії, інших країнах ЄС. І в багатьох випадках там туристичні регіони одночасно є й регіонами зеленої енергетики. Бо розвинені країни навчилися поєднувати екологію, туризм і технології.

Щодо шкоди для екології, то, звісно, будь-який такий проєкт повинен проходити через законні процедури, екологічні оцінки, громадські обговорення, на чиїх територіях розміщують ці об’єкти. І тут не може бути кулуарних рішень.

Крім того, такі речі регулюються не обласною адміністрацією, а Міністерством екології та природних ресурсів, ДП «Ліси України» та ще низкою державних структур. І якщо за їхніми висновками проєкт відповідає вимогам закону, екологічним стандартам і дає громаді розвиток, не бачу причин перешкоджати такій діяльності.

З іншого боку, є приклади, коли громада не бажає або ці ж структури кажуть, що там або там будувати не можна.

— Яку конкретну користь від вітряків отримають громади, у яких вони вже розміщені або будуть розміщені?

— Компанія «Вітряні парки України» уклала з Нижньоворітською громадою, що на межі Закарпатської та Львівської областей, домовленість, за якою 3% від продажу виробленої електроенергії спрямовується безпосередньо до місцевого бюджету. Це — близько 2 мільйонів гривень з одного вітряка щороку. Ці кошти громада отримує додатково до сплати ПДФО та земельного податку. І завдяки ним у Нижньоворітській громаді вже відновлюють школи, соціальні об’єкти та дороги.

Тут ВЕС, потужністю 80,8 МВт, що складається з 16 сучасних вітротурбін, виробила вже понад 80 мільйонів кВт-год електроенергії, що покриває приблизно 50 тисяч користувачів. Цей обсяг енергії вже передано до об’єднаної енергосистеми України. Є приклад й іншої Тур’я-Реметівської громади, що в Ужгородському районі. Там, за підсумками 2025 року до бюджету перераховано 17 млн грн від зареєстрованих у громаді компаній «Вітряних парків». До бюджету громади надійшло 10 млн грн ПДФО, що складає понад 60% від перерахованої суми, та 1,5 млн грн орендної плати — 100%.

Додатково, один з акціонерів компанії сплатив більше 10 млн грн. Коли ж електростанції запрацюють, то тут так само громада зможе отримувати до бюджету додатково від 1,5 до 2 млн грн з кожного вітряка. А це, знову ж таки, і нові дороги й інфраструктура, і робочі місця. І, зрештою, й енергетична незалежність.

Про душу Закарпаття

— Що ви називаєте душею Закарпаття?

— Нашу унікальну історію, культуру та національну різноманітність. Це все формувалося у нас століттями під впливом різних європейських держав: від Угорського королівства, Чехо-Словаччини, Австро-Угорщини й до СРСР. І, як результат, нині ми — регіон, де живуть представники понад 100 національностей і ця різноманітність — не наша проблема, а наша особливість.

Наше завдання як влади — не просто зберегти цю багатонаціональність як «історичний факт», а зробити її ресурсом для майбутнього. Бо в Європі цінують саме це — унікальність, різноманіття, здатність співіснувати і взаємодіяти. І в цьому сенсі Закарпаття вже сьогодні має те, до чого багато регіонів тільки прагнуть. Це і культурні проєкти, міжнаціональні ініціативи, підтримка традицій. Так формується довіра і відчуття спільності. — це насправді про значно глибші речі.

Якщо економіка — це скелет регіону, його структура, його можливість стояти і рухатися вперед, то культура й історія — це його душа. Без скелета тіло не тримається. Але без душі воно не живе.

https://wz.lviv.ua/interview/551386-holova-zakarpatskoi-ova-pro-relokovanyi-biznes-novi-vorota-v-yes-vitriaky-ta-dushu-zakarpattia