Чому про «національне відродження» Закарпаття не знають школярі

 

Претенденти на Мукачівський єпископський престол отримували висвячення у Львівських уніатських архієреїв, вихідці з угорської Русі навчалися в Києво-Могилянській академії, а першим претендентом на відновлену/засновану пізніше Галицьку митрополію (1807–1808) ще в 1770-х рр. був Мукачівський єпископ Андрій Бачинський. Але всього цього немає у шкільних підручниках. Важливу для Закарпаття епоху радянські історики-пропагандисти називають «антифеодальними і визвольними рухами» - зауважує у статті декан історичного факультету УжНУ Володимир Фенич.

Історик написав для нашого справжній "розтин" шкільних підручників. У першій частині читайте про назву Закарпаття,  королівську стоянку, князя Корятовича, період історії краю за часів Богдана Хмельницького, а також інші історичні перипетії. 

Сьогодні пропонуємо вам другу частину детального аналізу закарпатської історії, спотвореної у шкільній програмі.

Сюжет-вставка 5: національно-відродженицький

Наступні «обрізки із відрізків» Закарпаття стосуються одразу (!) подій ХІХ – початку ХХ ст. викладених у матеріалі з історії України для 9-го класу. Наче не було в історії Закарпаття подій, пов’язаних з іменем грецького походження та римського виховання єпископа Мукачівської єпархії Йосифа де Камілліса (1690–1704), національно-визвольного повстання угорців та русинів проти Габсбургів під проводом Ференца Ракоці ІІ (1703–1711), який назвав русинів «gensfidelissima» («найвірніший народ»), поширення унії та влади Габсбургів на Марамуреш (1720–1730-ті рр.), модернізації частини краю (зокрема Мукачівсько-Чинадіївської домінії комітату Береґ) «по-австрійськи» графами Шьонборнами та Габсбургами у 1740–1770-х рр., не було епохи реформ та «золотого віку» архієрейського і народного служіння єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Андрія Бачинського (1773–1809), і багато чого іншого важливішого ¹ за всякі там видумані радянськими істориками-пропагандистами «антифеодальні і визвольні рухи». Всього цього автори шкільних підручників з історії України «не помітили» мабуть тому, що не знайшли у XVIII ст. «доказів» належності закарпатських сюжетів до українського історичного дискурсу.

 

1 Для прикладу див.: Годинка Антоній. «Gens fidelissima» / В українському перекладі Йосипа Кобаля. – Ужгород: Поліграфцентр «ЛІРА», 2013. – 118 с.: іл.; Удварі Іштван. Русинські жерела урбарської реформы Марії Теризії / Studia Ukrainica et Rusinica Nyiregyháziensia. 6. – Nyiregyháza, 1999. – Old. 125; Удварі Іштван. Єпископ Андрий Бачинский (1732–(1772–1809)). Видатний представник русинського просвітництва. Про життя і діяльність єпископа Андрія Бачинського // Slavica. – Debrecen, 2000. – XXX. – C. 193–221 [Annales Instituti Philologiae Slavicae Universitatis Debreceniensis]; Удварі Іштван. Образчикы з історії пудкарпатськых русинув XVIII. столїтіє. Изглядованя з історії культуры и языка / Вступ І. Керчі; Спередслово Дюлы Віґы; Мапы Жолта Ботлика. – Ужгород: Удавательство В. Падяка, 2000. – 340 с., іл.

Натомість перший сюжет-вставка з історії Закарпаття, з яким зустрічається учень 14-15-річного віку в підручнику завідувача відділу історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інституту історії України, доктора історичних наук, професора, член-кореспондента НАН України Олександра Реєнта та більш скромної на наукові титули і державні посади вчителя-методиста Оксани Малій, цитую дослівно: «Селянські виступи спалахнули також на Закарпатті. В районі сіл Заріччя (1820) і Турц (1826) діяли опришки. 1831 р. Західною Україною прокотилися «холерні» бунти. Тоді ж закарпатські українці взяли активну участь у повстанні на території Східної Словаччини» ¹ (підкреслено мною – В.Ф.). Жодних пояснень чи роз’яснень цієї абракадабри столичні історики українському підлітку не дають. В підручнику ж інших авторів (доктора історичних наук, професора, декана історичного факультету Запорізького національного університету Федора Турченка і менш титулованої Валентини Мороко) перший сюжет-вставка з історії Закарпаття виглядає наступним чином: «Олександр Духнович – закарпатський громадський діяч, письменник. Обстоював ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом» ² (підкреслено мною – В.Ф.).

Титуловані академіки і професори абсолютно не обтяжують себе (і відповідно учнівську аудиторію, на яку розраховані їхні «шедеври») поясненням: 1) в складі якої держави Закарпаття у цей час (кінець XVIII – початок ХХ ст.) перебувало; 2) як, коли і за яких обставин Закарпаття опинилося в складі такої-то держави; 3) що собою представляло Закарпаття в адміністративно-територіальному розумінні; 4) яким був чисельний (за етнічною, релігійною, соціальною характеристикою) склад населення краю в динаміці починаючи від кінця XVIII, середини ХІХ і до початку ХХ ст.; 5) якими були основні (головні, визначальні) історичні процеси, що характеризували винятково угорську Русь… ³

По-перше, епізоди із перебільшеним наголошуванням на «селянських рухах» є прямим доказом рецедивуючого марксистського підходу до історії в сучасній українській історіографії. По-друге, якщо у попередніх класах український школяр від Чопа на Закарпатті до Півнівки на Луганщині «засвоїв», що під Закарпаттям слід розуміти територію лише чотирьох комітатів/жуп (Унґ, Береґ, Уґоча і Марамуреш), тоді не варто баламутити підліткам голови

а) «активною участю закарпатських українців у повстанні на території Східної Словаччини», бо це історія чужої держави ⁴,

б) відносити греко-католицького священика русофільських поглядів, каноніка капітулу Пряшівської греко-католицької єпархії О. Духновича (так само як і Олександра Павловича) до «закарпатських громадських діячів, письменників», «які відстоювали право українського народу» на Закарпатті «на вільний розвиток» ⁵, бо Пряшів – це так само Словаччина ⁶ і

в) безпідставно приписувати О. Духновичу «обстоювання ідеї єдності закарпатських українців з усім українським народом»), бо він за своєю ідентичністю та менталітетом просто не міг її «обстоювати» ⁷.

Насправді Закарпаття організаційно входило не до Угорського королівства, як вводять в оману українських школярів Ф. Турченко та В. Мороко, котре de iure перестало існувати ще в XVI ст., а корона св. Іштвана «перекочувала» до Габсбургів. Закарпаття (точніше верхньоугорські комітати переважно заселені русинами) у цей період спочатку підпорядковувалося Угорській намісницькій раді (канцелярії) з центром у Пожоні (Братиславі), а після «дуалістичного компромісу» (Ausgleich), укладеного між Австрією та Угорщиною (1867), – Будапешту. Оскільки угорці домагалися самостійності від Відня, але при цьому заперечували права слов’ян на самовизначення, то, на хибну думку авторів підручника, «закарпатські українці не підтримали збройне повстання угорців проти Австрії, яке розпочалося у вересні 1848 р.» ⁸.

Як раз навпаки: те, що українська (як і колись радянська) історіографія розуміє під територією Закарпаття, то воно, на чолі з Мукачівським греко-католицьким єпископом Василем Поповичем, ужгородськими семінаристами та гімназистами, пряшівським каноніком Віктором Добрянським та ще багатьма русинами підтримали угорських революціонерів та їхню армію «гонведів», тоді як східнословацьке (не закарпатське в розумінні українських істориків) русинське інтелектуальне середовище на чолі з Пряшівським греко-католицьким єпископом Йосифом Гаганцем, згадуваним каноніком О. Духновичем та гірським інженером москвофільської орієнтації Адольфом Добрянським, у цьому безглуздому протистоянні між Віднем та Будою, підтримало реакціонерів Габсбургів. А взагалі переможцем в Угорській революції проти Відня стала Росія, яка, затопивши Угорщину в крові, залишилася в спогадах сучасників «жандармом Європи», а в очах простих карпатських селян під Бескидами – «визволителями» ⁹. Чи хіба не про них відомий «будитель» угорських русинів О. Духнович писав у 1849 р.: «Одна жизни моей радость восхитила меня, и то было 1849 года, когда я впервые увидЂлъ славную русскую армію, пришедшихъ на покореніе бунтуюшихъ мадьяръ. Я не в силахъ описати, ни даже вздохнуть чувство радости, увидЂвъ перваго на улицЂ Пряшовской Казака; я восхищён плясал, и плакалъ… То была вЂрно скажу первая, да может быть и послЂдняя радость моей души, и она всегда в памяти» ¹⁰.

Наступна порція цілковитої неправди про Закарпаття пропонується українським школярам О. Реєнтом та О. Малій. Так, пишучи про те, що Михайло Лучкай у 1830 р. надрукував першу в Австрії «Граматику слов’яно-руської мови», столичні автори глибоко переконані в тому, що вона «допомагала українцям у захисті від латинізації, мадяризації та покатоличення» ¹¹. Насправді ж граматика була надрукованою латинською мовою (!), мадяризація не угорців (в т.ч. русинів) розпочалася лише після 1867 р., а всі без винятку русини за віросповіданням ще від кінця XVII і до початку ХХ ст. були католиками східного обряду ¹². І вже повним абсурдом є твердження Олександра Реєнта в парі з Оксаною Малій, що «на Буковині просвітництво пов’язано з іменами народних поетів І. Югасевича, В. Довговича» ¹³, котрі насправді були, відповідно, дяком та священиком Мукачівської греко-католицької єпархії і проживали – перший в с. Невицьке під Ужгородом, а другий – в різних селах Березького і Марамуреського комітатів угорської Русі ¹⁴.

Топ-темою українських авторів шкільних підручників для 9-го класу є революційні події на західноукраїнських землях у 1848–1849 рр. З цього приводу О. Реєнт та О. Малій пишуть: «Проти роз’єднання етнічних західноукраїнських земель виступала також громадськість Закарпаття. У січні 1849 р. делегація на чолі з А. Добрянським передала цісареві петицію про об’єднання Східної Галичини й Закарпаття в одну адміністративну одиницю. Вимогу підтримала ГРР [Головна Руська Рада – В.Ф.], а також письменник О. Духнович, який у статті «Становище русинів в Угорщині» переконливо доводив історичну обумовленість єдності Закарпаття з іншими українськими територіями. Уряд пішов на часткові поступки, виділивши українські райони Угорщини в окремий Ужгородський округ і дозволивши відкрити народні школи з українською мовою навчання» ¹⁵. Усе це потребує певних уточнень і коментарів.

По-перше, ще з моменту приєднання Галичини і Буковини до складу імперії Габсбургів в 70-х рр. XVIII ст. вони залишалися в австрійській (Ціслейтанії), а Закарпаття – в угорській (Транслейтанії) частинах. Управління ж «Королівством Галіції та Лодомерії» здійснювалося австрійським (пізніше – польським) намісником імператора у Львові, а Закарпаття, як уже було сказано, – Угорською намісницькою радою (канцелярією) в Пожоні (Братиславі), а після 1867 р. – урядом в Будапешті ¹⁶.

По-друге, після того як А. Добрянський 5 квітня 1849 р. представив на засіданні Головної Руської Ради проект об’єднання угорських і галицьких русинів, 20 квітня ГРР доручила своїм представникам у Відні підтримати клопотання угро-руського депутата А. Добрянського, який 29 квітня на чолі делегації угорських русинів особисто виклав у Відні перед цісарем Францом Йосифом головну вимогу – об’єднання русинів Угорщини з їхніми братами в австрійській Галичині ¹⁷. Тоді ж, 29 квітня 1849 р. ГРР через намісника Галичини графа Аґенора Голуховського передала петицію імператорові про об’єднання австрійської (Галичини) і угорської (Закарпаття) Русі ¹⁸, а перша руська газета «Зоря Галицька» навіть опублікувала велику статтю О. Духновича «Состояньє русинов в УгорщинЂ» ¹⁹.

По-третє, поки у даній статті О. Духнович говорить про історичну єдність русинів Угорщини з русинами Австрійськими (ні про які інші землі, заселені русинами, малоросами, козаками чи українцями йому не йшлося), 19 квітня цісар призначає А. Добрянського цивільним комісаром до російської армії під командуванням полтавчанина генерала Івана Паскевича, яка прибула на прохання Франца Йосифа для придушення Угорської революції на чолі з Лайошем Кошутом ²⁰.

По-четверте, після того як 1 жовтня 1849 р. А. Добрянський на чолі делегації угро-русів знову прибув до Відня, зустрівшись спочатку з кількома імператорськими урядниками, 19 жовтня вони були прийняті Францом Йосифом. Серед 12 пунктів, з яких складалася петиція з вимогами угро-русів, питання про об’єднання з галицькими русинами вже не стояло: його, на прохання самих галичан в особі їхнього представника у Відні о. Івана Головацького (брата о. Якова Головацького), було вилучено як політично невчасне ²¹.

І, нарешті, по-п’яте, Ужгородський цивільний округ, який охоплював територію чотирьох комітатів Унґ, Береґ, Уґоча і Марамуреш, входив до складу Кошицького військового округу. Формально ним керував ставленик імператора Ігнацій фон Віллец, а фактично – А. Добрянський. Проіснував квазіавтономний руський округ (дистрикт) лише від листопада 1849 до 28 березня 1850 р. Його було скасовано, а А. Добрянського переведено до Кишиць. Проте саме починаючи від цього моменту і впродовж наступних майже двадцяти років угро-руси переживали своєрідне «національне відродження» ²².

Про нього, як і про наступні десятиліття ХІХ – початку ХХ ст., автори шкільних історій України для 9-го класу спромоглися запропонувати 14-15-річному українському школяреві не густо. Так, О. Реєнт та О. Малій, крім москвофілів, які запанували в громадсько-політичному житті Закарпаття, типовим представником якого був Іван Раковський (мова йде про греко-католицького священика, редактора «Церковного вЂстника для русиновъ Австрийской державы», «Церковной газеты», віце-ректора Ужгородської семінарії), котрий «у своїх працях доводив, що немає ні українського народу, ні його мови, а існує лише єдиний російський народ і єдина російська мова» ²³, та наслідків політики мадяризації, яку «почала підтримувати частина греко-католицького духовенства», що призвело до того, «якщо у 1881 р. діяло 353 школи з українською мовою викладання, у 1883 р. – 282 школи, то в 1914 р., не залишилося жодної» ²⁴, нікого (як і нічого) іншого в історії Закарпаття «не знайшли». Звідси й висновок столичних історіописців близький до смертельного вироку: «Закарпаття залишалося в найбільш занедбаному економічному, культурно-освітньому стані з усіх українських земель» ²⁵.

Цікаво, що з цього приводу сказав би авторитетний львівський історик Ярослав Грицак. У своїй недавній книзі про Івана Франка він писав: «На карті світу є такі місця, де програєш уже через те, що народився саме тут. У ХІХ ст. австрійська Галичина була одним із них. Той, хто хотів собі багатства і слави, чи бодай просто спокійного й хоч трохи заможного життя собі та своїй сім’ї, найперше мусив виїхати звідси» ²⁶. Та Галичина була не одиноким таким регіоном, де живі заздрили мертвим: Закарпаття було таким самим. Але чи дає це підстави столичним авторам у ХХІ ст. писати школярам про Закарпаття в такому принизливому, мізантропічному тоні, коли інші регіони русино-українського етнографічного простору, особливо під владою Романових ²⁷, переживали не краще, а в рази гірше життя.

1 Реєнт О., Малій О. Історія України. Кінець XVIII – початок ХХ століття: Підручник для загальноосвітньої школи. – К.: Ґенеза, 2003. – С. 85.

2 Турченко Ф.Г., Мороко В.М. Історія України: Підруч. для 9 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Ґенеза, 2009. – С. 129.

3 Для прикладу див.: Маґочій Павло Роберт. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848–1948) / Авторизов. пер. з англ. – Ужгород: Поличка «Карпатського краю», 1994. – С. 19–50.

4 Див. наприклад: Haraksim L’udovit. K sociálnym a kultúrnym dejinám Ukrajincov na Slovensku do roku 1867. – Bratislava: Vydavateľstvo Slovenskej Akadémie Vied, 1961. – S. 93–152.

5 Реєнт О., Малій О. Історія України… – С. 87–88.

6 Баран Олександер. Нариси історії Пряшівщини. – Вінніпег, 1990. – 149 с.; Маґочій Павел Роберт. Русины на Словенську. Історичный перегляд. – Пряшов: Русинська оброда, 1994. – 214 с.

7 Мозер Міхаель. Чи намагався Олександр Духнович створити русинську літературну мову? // Україна Модерна (Війна переможців і переможених). – Число 13 (2). – К.: Критика, 2008. – С. 222–235.

8 Турченко Ф.Г., Мороко В.М. Історія України... – С. 130.

9 Дет. про це див.: Мельникова И.Н. Закарпатская Украина в революции 1848 года // Учёные записки института славяноведения. – Москва–Ленинград, 1949. – Т. 1. – С. 241–292; Перени Йожеф. Из истории закарпатских украинцев (1849–1914) // Studia Historica Academiae Scientiarum Hungaricae. 14. – Budapest: Akadémiai kiadó, 1957. – 3–75. Old.; Zeguc Ivan. Die nationalpolitischen bestrebungen der Karpato-Ruthenen, 1848-1914. – Wiesbaden: Otto Harrassowitz, 1965. – S. 17–42; Маґочій Павло Роберт. Формування національної самосвідомості... – С. 31–38.

10 Краткая биография Олександра Духновича, каноніка пряшевского, им самим написання // Дукля. – Пршів, 1963. – Т. ІІ. – № 3. – С. 85. Цит. за: Маґочій Павло Роберт. Формування національної самосвідомості… – С. 33.

11 Реєнт О., Малій О. Історія України… – С. 87.

12 Див. наприклад: Пекар Атанасій В., ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Том І: Єрархічне оформлення. Видання друге. – Рим–Львів: Видавництво Отців Василіан «Місіонер», 1997. – С. 26–164 [Серія ІІ. – «Записки ЧСВВ». – Секція І.]; Botlik József. Hármas kereszt alatt. Görög katolikusok Kárpátalján az ungvári uniótól napjainkig (1646–1997). – Budapest: Hatodik síp alapítvány új mandátum könyvkiadó, 1997. – 16–97. Old.; Пронин Василий, архимандрит. История Православной Церкви на Закарпатье. – Свято-Николаевский Мукачевский монастырь, 2005. – С. 41–457.

13 Реєнт О., Малій О. Історія України… – С. 87.

14 Дет. див.: Ясько Микола. Рукописний збірник прислів’їв і приказок Закарпаття 1806 року та його укладач Іван Югасевич // Наукові записки Ужгородського державного університету. – Т. XLI. – Ужгород, 1959. – С. 63–75; Мацинський Іван. Кінець XVIII – перша половина XIX ст. та життя і діяльність Василя Довговича. До двохсотої річниці від народження (1783–1849) // Науковий збірник Музею української культури в Свиднику. – Випуск 10 / За ред. Івана Русинка. – Свидник: Музей української культури; Братиславське словацьке педагогічне видавництво, відділ української літератури в Пряшеві, 1982. – С. 23–110; Фенич Володимир. Конфесійна і національна ідентичність Василя Довговича // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. – Випуск 8 / Редкол.; Мандрик І.О. (голова редкол.) – Ужгород: Видавництво В. Падяка, 2003. – С. 134–145.

15 Реєнт О., Малій О. Історія України… – С. 95.

16 Маґочій Павло Роберт. Україна. Історія її земель та народів / Авторизований переклад з англ.: Ернст Гийдел, Софія Грачова, Надія Кушко, Олексій Сидорчук. – Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2012. – С. 373–376.

17 Головна Руська Рада (1848–1851): протоколи засідань і книга кореспонденції / За ред. О. Турія, упорядн. У. Кришталович та І. Сварник. – Львів: Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету, 2002. – С. 119–120.

18 Маґочій Павло Роберт. Формування національної самосвідомості… – С. 32.

19 Духнович Олександр. Состояньє Русинов в УгорщинЂ // Зоря Галицька. – [Львів]. – 1849. – Чис. 31. – С. 181–184. Передрук: Духнович Олександр. Состояньє Русинов в УгорщинЂ // До історії національних меншин Австро-Угорщини (ХІХ – поч. ХХ ст.) / Упоряд. Кобаля Й.В.; передм. Худанича В.І. – Ужгород: Карпати-Ґражда, 2001. – С. 7–10; Духнович Олександр. Состояньє Русинов в УгорщинЂ // О. Духнович: З наукової спадщини будителя: З нагоди 200-ліття від дня народження О. Духновича / Ужгород. нац. ун-т; Каф. іст. України; Уклад., передм., іст. нарис Д. Данилюка. – Факс. вид.: 1967, 1989. – Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2003. – С. 93–98.

20 Маґочій Павло Роберт. Формування національної самосвідомості… – С. 33.

21 Там само. – С. 33–34. Дет. див.: Высланства Русиновъ Угорскихъ въ ВЂдни предъ высокимъ министерствомъ и всесвЂтлымъ єго величества трономъ дЂланя мЂсяця октобръя 1849. До Ч. Читателя / Публ. Миколи Русинка // Науковий збірник Музею української культури в Свиднику. – Випуск 6. – Книга перша / За заг. ред. Івана Чабиняка. – Свидник: Музей української культури; Братиславське словацьке педагогічне видавництво, відділ української літератури в Пряшеві, 1972. – С. 66–96.

22 Haraksim L’udovít. K problematike obrodenia Ukrajincov východného Slovenska a Zakarpatska // Олександр Духнович. Матеріали наукової конференції. – Пряшів, 1965. – S. 17–29; Маґочій Павло Роберт. Формування національної самосвідомості… – С. 34–38.

23 Реєнт О., Малій О. Історія України… – С. 154.

24 Там само.

25 Там само.

26 Грицак Ярослав. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886). – К.: Критика, 2006. – С. 27.

27 Для прикладу див.: Маґочій Павло Роберт. Формування національної самосвідомості… – С. 295–370.

Наче на противагу О. Реєнту і О. Малій, Ф. Турченко та В. Мороко звернули увагу лише на «посилення позицій народовців» на Закарпатті, що настало внаслідок марних сподівань москвофілів на допомогу з Петербурга. Тут запорізькі автори намацали цілий «народовецький рух» у 80–90-х рр. ХІХ ст., що був пов'язаний з діяльністю педагога Василя Чопея, який писав підручники, читанки та українсько-угорський словник, «у суперечках з москвофілами доводив незалежність української мови», письменника і етнографа Юрія Жатковича, який «досліджував побут закарпатських українців, вивчав історію української літератури, публікував твори Марка Вовчка, І. Франка», а «з кінця 90-х років ХІХ ст. у культурно-національне життя українців Закарпаття активно включилися Августин Волошин та Гіядор Стрипський» ¹. Насправді обрані українськими авторами постаті Ласло Чопей, Юрій Калман Жаткович та «ранні» Гіядор Стрипський і Августин Волошин, значно колоритніші: їхня творча діяльність виходила далеко за межі провінційного «народовства» ².

Насторожує, і навіть трохи обурює, в цьому викладі матеріалу те, що крім москвофілів, мадяризації та народовців сучасній молодій людині українська історична дидактика нічого іншого з історії Закарпаття другої половини ХІХ – початку ХХ ст. не пропонує. Хоч саме на цей час припадає активна діяльність русофільського «Общества св. Василія Великого», видання кількох газет і часописів різного національно-політичного спрямування, початок русинської еміграції до США, проведення угорським урядом т.зв. «Верховинської акції» для покращення соціально-економічного становища русинів карпатського підгір’я і нагір’я, відродження православ’я, Мараморш-Сиготські судові процеси над православними вірниками, розвиток міст та міської інфраструктури, інституціоналізація угорської, єврейської, румунської та словацької етнічних спільнот, народження власного музичного і художнього мистецтва тощо ³. Однак, усе це (та багато іншого) українські автори шкільних підручників з історії Закарпаття ХІХ – початку ХХ ст. проігнорували ⁴.

1 Турченко Ф.Г., Мороко В.М. Історія України... – С. 271.

2 Hollós Attila. Csopey László élete és müvei / Bevezetö tanulmányával: Udvari István. – Nyíregyháza, 2004. – Old. 111; Мазурок О.С. Юрій Жаткович як історик та етнограф. – Ужгород: УжНУ, 2001. – 292 с.; Удварі Іштван. Зберька жерел про студії русинського писемства. ІІІ. Гіядор Стрипськый, народописник, бібліограф, языкознатель, товмач. – Нїредьгаза, 2007. – 257 с.; Волошин Августин. Спомини // Твори / Упоряд., передм., підг. текстів та прим. Олекси Мишанича і Павла Чучки. – Ужгород: «Ґражда», 1995. – С. 39–76; Волошин А.І. Вибрані твори / Упоряд., вступ. стаття та прим. О.В. Мишанича. – Ужгород: «Закарпаття», 2002. – 528 с., іл.

3 Загальний огляд див.: Перени Йожеф. Из истории закарпатских украинцев (1849–1914) // Studia Historica Academiae Scientiarum Hungaricae. 14. – Budapest: Akadémiai kiadó, 1957. – 157 с.; Zeguc Ivan. Die nationalpolitischen bestrebungen der Karpato-Ruthenen, 1848-1914. – Wiesbaden: Otto Harrassowitz, 1965. – 145 s.; Mayer Mária. Kárpátukrán (ruszin) politikai és társadalmi törekvések 1860–1910. – Budapest Akadémiai kiadó, 1977. – Old. 256; Нариси історії Закарпаття: У трьох томах. – Том І (з найдавніших часів до 1918 року)… – С. 292–364, 399–433; Маґочій Павло Роберт. Формування національної самосвідомості... – С. 34–50; Botlik József. Közigazgatás és nemzetiségi politika Kárpátalján. I. Magyarok, ruszinok, csehek és ukránok, 1918–1945 / Dimensiones Culturales et Urbariales Regni Hungariae. 7. – Nyiregyháza, 2005. – 38–73. Old.; Шевченко К.В. Славянская Атлантида. Карпатская Русь и русины в ХІХ – первой половине ХХ вв. – Москва: REGNUM, 2011. – С. 63–104.

4 Про загальні вади шкільних підручників з історії України за 9 клас з їх колоніальним дискурсом та риторикою меншвартості, «цілковитим підкоренням України й перетворенням її на провінцію Російської імперії» чи «ліквідації національної свідомості українського народу, знищення будь-яких проявів його опору імперському владарюванню» див.: Баханов Костянтин. Проблема ідейної та понятійної послідовності у підручниках… – С. 53–56; Шкільна історія очима істориків-науковців… – С. 27–32. Дет. див.: Мудрий Мар’ян. Тема «колоніального статусу» України у підручниках з історії // Шкільна історія очима істориків-науковців… – С. 90–107.