Опікуни як законні представники у цивільному процесі

У даній статті автор розглядає питання специфіки участі опікунів у якості законних представників у цивільному судочинстві. Звертається увага на проблемних аспектах здійснення функції опікунів закладами охорони здоров’я, закладами соціального захисту та навчальними закладами 

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Згідно ст. 39 ЦПК України передбачається велике коло осіб, які можуть виконувати функції законних представників у цивільному судочинстві. Одним з таких суб’єктів є опікун, який покликаний захищати права, свободи та інтереси малолітніх осіб, що є сиротами або позбавлені батьківського піклування та недієздатних осіб під час розгляду та вирішення цивільної справи. Впродовж декількох десятиліть статус законного представника у цивільному судочинстві не був предметом вивчення в рамках науки цивільного процесуального права, що породило певний “теоретичний вакуум” у розумінні особливості статусу опікунів як законних представників. І це притому, що участь такого суб’єкта при розгляді цивільних справ часто має місце у правозастосовчій діяльності судів. Ось чому детальний аналіз специфіки участі у розгляді цивільної справи одного з суб’єктів, що може бути законним представником сторони чи третьої особи сформувати теоретико-прикладний матеріал, що може бути використаний для подальших наукових досліджень.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Виходячи з вище висловленого матеріалу спеціальних досліджень, які б визначали статус не те що опікуна, а законного представника у цивільному судочинстві не було проведено. Мало того, в рамках матеріального права інститут опіки та піклування теж слабо вивчений. У 2004 році виходить монографія Л. Ю. Міхеєвої “Опека и попечительство: Теория и практика”, де в анотації було вказано, що це перше комплексне дослідження даного інституту за останні п’ятдесят років [1].

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою даної статті є визначення особливостей опікунів як законних представників у цивільному судочинстві у процесі захисту ними прав, свобод та інтересів своїх підопічних.

Виклад основного матеріалу дослідження з новим обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Згідно цивільного законодавства України опіка встановлюється у багатьох випадках.

По-перше, опіка встановлюється над особою, яка є малолітньою (ст. 58 ЦК України). Малолітня особа вважається такою фізичною особою, що не досягла 14 років (ст. 31 ЦК України). Над малолітніми особами опіка встановлюється у таких випадках: 1) батьки яких позбавлені батьківських прав, що підтверджується рішенням суду; 2) які відібрані у батьків без позбавлення батьківських прав, що підтверджується рішенням суду; 3) батьки яких визнані безвісно відсутніми, що підтверджується рішенням суду; 4) батьки яких оголошені судом померлими, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим органами реєстрації актів цивільного стану; 5) батьки яких визнані недієздатними, що підтверджується рішенням суду; 6) батьки яких відбувають покарання в місцях позбавлення волі, що підтверджується вироком суду; 7) батьки яких перебувають під вартою на час слідства, що підтверджується постановою суду; 8) батьки яких знаходяться у розшуку органами внутрішніх справ, пов'язаному з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, що підтверджується ухвалою суду або довідкою органів внутрішніх справ про розшук батьків та відсутність відомостей про їх місцезнаходження; 9) у зв'язку з тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, що підтверджується висновком медико-соціальної експертної комісії про наявність у батька, матері хвороби, що перешкоджає виконанню ними батьківських обов'язків, виданим у порядку, встановленому Міністерством охорони здоров’я; 10) підкинутим, батьки яких невідомі, покинутим в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яких відмовилися забрати з цих закладів батьки, інші родичі, про що складено акт за формою, затвердженою Міністерством охорони здоров’я і Міністерством внутрішніх справ [2].

Спільним для всіх цих випадків є те, що у даному разі малолітня особа опиняється в ситуації, коли вона є сиротою або позбавлена батьківського піклування, а саме даний юридичний факт і виступає тою матеріально-правовою підставою для призначення дитині опікуна (ст. 58 ЦК України, ст. 243 СК України)

По-друге, якщо фізична особа є недієздатною (ст. 58 ЦК України). особливістю встановлення опіки у цьому випадку пов’язується із необхідністю визнання фізичної особи недієздатною в судовому порядку (ст. 236-241 ЦПК України).

По-третє, при визнанні фізичної особи безвісно відсутньою або такою місце перебування якої невідоме для захисту її майна встановлюється опіка (ст. 44 ЦК України та ч. 3 ст. 39 ЦПК України). Особливість такої опі­ки полягає у тому, що вона не особиста, а майнова. Предметом опіки виступає не фізична особа, а майнові інтереси власника майна – особи, яка визнана судом безвісно відсутньою [3].

Опіка може призначатися в адміністративному, нотаріальному та судовому порядку.

Орган опіки та піклування у всіх випадках може встановити опіку над дитиною, яка позбавлена батьківського піклування, окрім тих випадків, коли таку опіку встановлює суд. Зокрема, якщо при розгляді цивільної справи, де бере участь малолітня особа буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування (ч. 3 ст. 60 ЦК України, ч. 2 ст. 43 ЦПК України). Крім того, в судовому порядку опіка встановлюється при визнанні особи недієздатною або безвісно відсутньою. У першому випадку дане питання вирішує виключно суд, а в другому випадку – суд буде його вирішувати тільки у тому разі, якщо воно не вирішено нотаріусом (ч. 2 ст. 248 ЦПК України). Так, згідно ч. 2 ст. 44 ЦК України за заявою зацікавленої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідомо, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

Деякі автори не вважають опікуна законним представником. Зокрема, В. А. Рясенцев відзначав, що законними представниками варто вважати тільки батьків та усиновлювачів, а опікунів ні, оскільки їхні повноваження випливають не з норм закону, а з спеціального акту. Саме це робить представництво опікуном не законним, оскільки він виступає представником за призначенням [4, с. 56].

Для підтвердження своїх повноважень у суді при розгляді та вирішенні цивільної справи опікун повинен подати рішення про призначення його опікуном (п. 3 ч. 1 ст. 42 ЦПК України). Але якщо опіку над майном особи, місце проживання якої невідоме встановив нотаріус, то такій особі видається нотаріусом свідоцтво (п. 183 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій)[5].

Слід вказати, що фізичній особі може бути призначено декілька опікунів (ч. 5 ст. 63 ЦК України), наприклад, якщо у особи, над якою встановлено опіку є майно в іншій місцевості, то опікун може бути визначений органом опіки та піклування за місцем знаходження майна (ст. 74 ЦК України). У такому разі виникає така же проблема, що й при здійсненні законного представництва батьками, оскільки у підопічного є декілька законних представників, які володіють однаковими по юридичній силі повноваженнями щодо підопічного та його майна. Як визначають автори коментарію до ЦК України “дії опікуна особи та опікуна її майна повинні бути узгодженими і визначатися виключно інтересами цієї особи”[3].

Характерно, що інколи обов’язки опікунів можуть бути покладені не на фізичних осіб, а на організації. Зокрема, якщо над фізичною особою, яка перебуває у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту населення, не встановлено опіку чи піклування або не призначено опікуна чи піклувальника, опіку або піклування над нею здійснює цей заклад (ст. 66 ЦК України). Виконання обов'язків опікунів і піклувальників у таких випадках покладається на адміністрацію установи, в якій перебуває підо­пічна особа. Так, за відсутності осіб із кола родичів, які можуть і бажають здійсню­вати догляд за особами, які визнані судом недієздатними функції опікуна фактично виконують психіатричні ліку­вальні заклади (психоневрологічні диспансери і лікарні), у яких зазначені особи перебувають на обліку та лікуванні[3].

Аналогічне правило міститься у ст. 245 СК України: “якщо дитина постійно проживає у дитячому закладі або закладі охорони здоров'я, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладаються на адміністрацію цих закладів”. Зокрема, функції опікуна виконує директор, завідувач цього дитячого закладу чи головний лікар закладу охорони здоров'я [6, с. 465].Дана стаття деталізує правило ст. 66 ЦК стосовно дітей, які потребують опіки і перебувають у дитячому закладі або закладі охорони здоров'я. Здійснення адміністрацією вказаних установ обов'язків опікуна відбувається за дотримання норм цивільного та сімейного законодавства про права й обов'язки опікуна.При цьому слід мати на увазі, що адміністрації цих закладів виконують функції опікуна лише тоді, коли ними має бути вчинена від імені дитини певна юридична дія[6, с. 465].

Як зазначає С. А. Чванкін для того, щоби адміністрація закладу змогла виконувати функції законного представника, повинні бути дотримані такі умови: фізична особа повинна перебувати у ньому; щодо особи не встановлено опіку (у СК ця умова не вказана, що не можна вважати вірним, адже у такої особи можуть бути батьки, опікуни та ін.) [7, с. 122-123].

Разом з тим, слід вказати на очевидну невідповідність ст. 66 ЦК України та ст. 245 СК України стосовно умов, які висуваються до підопічних, що перебувають у закладах: ЦК України говорить про їхнє перебування, а СК України – про їхнє проживання. Що робити, якщо такі особи перебувають у даних закладах тимчасово? Окремі вчені наводили приклади із судової практики, де судді зупиняли провадження по справам, якщо стороною був недієздатний громадянин, поки йому не буде призначено законного представника, хоча адміністрація психіатричної установи клопотала про допуск їхніх працівників до участі в розгляді справи у якості представника для захисту прав та інтересів їхнього підопічного [8, с. 15].

Дійсно, згідно п. 5 ч. 1 ст. 201 ЦПК України суд зобов’язаний зупинити провадження у цивільній справі й за поданням органу опіки та піклування призначити такій особі опікуна і залучити його до справи у якості законного представника особи (ч. 1 ст. 43 ЦПК України). Виходить, якщо особа перебуває у такому закладі тимчасово, то адміністрація такого закладу функції законного представника виконувати не має права? На нашу, думку, тут слід виходити з системного тлумачення норм права та вимог сучасного цивільного законодавства України, яке називає різні види місця проживання фізичної особи, у тому числі й “тимчасове” (ч. 1 ст. 29 ЦК України). Оскільки ст. 245 СК України не деталізує місце проживання дитини, то формально воно собою охоплює також й ті випадки, якщо дитина, що позбавлена батьківського піклування перебуває у закладі тимчасово. А тому, якщо виникне ситуація, що подібна дитина стане матеріально-зацікавленим учасником цивільного судочинства, то адміністрація закладу, де вона перебуває навіть тимчасово може виконувати функції законного представника.

Якщо функції законного представника покладено на адміністрацію закладу, де перебуває підопічна особа, над якою не встановлено опіку, то повноваження такого представника повинні підтверджуватися відповідними службовими документами, оскільки рішення про встановлення опіки, як того вимагає ст. 42 ЦПК України об’єктивно до суду подати буде неможливо.

Якщо опіка здійснюється стосовно малолітньої особи, то при досягненні нею 14 річного віку опікун автоматично стає її піклувальником без спеціального рішення щодо цього (ч. 2 ст. 76 ЦК України) з усіма обмеженнями, які властиві саме цій особі у якості законного представника в цивільному судочинстві.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Отже, опікун є важливим представником свого підопічного не тільки у повсякденному житті, але і при необхідності захисту його інтересів у суді. Під час розгляду цивільної справи опікун набуває процесуальних прав та обов’язків, виходячи з процесуального статусу свого підопічного – сторони, третьої особи, заявника та заінтересованої особи. Але їх реалізація пов’язана з певними обмеженнями: вчинення процесуальних дії не в інтересах підопічного може надати суду підставу для їх не схвалення або взагалі заміни такого опікуна на іншого.