Карпатська Україна -- історичний парадокс

Закарпатський історик Дмитро Поп аналізує зародження, існування та причини краху Карпатської України. Ця стаття є певною відповіддю на матеріал історика Йосипа Кобаля, який був розміщений нашим виданням.

Результатом кривавих років безглуздої Першої Світової війни був розпад чотирьох монархій: Австро-Угорської, Німецької, Російської та Турецької. На їх руїнах на мапі Європи появились нові держави – Чехословаччина, Австрія, Угорщина, Королівство сербів, хорватів та словенців (пізніша Югославія), Фінляндія, Eстонія, Литва, Латвія, Польща. Приєднанням Семигороддя, Бесарабії (сьогоднішня Молдавія) та Буковини територіально значно збільшилась Румунія. Нову мапу Європи та світу підтвердила Мирна конференція, яка проходила у 1919 р. в замку Версаль біля Парижа.

Однак цілий ряд новостворених держав успадкували свій багатонаціональний склад від Австро-Угорщини, у якому один народ домінував над іншими. Слід констатувати, що визначити т.зв. справедливі етнічні кордони у центральноєвропейському просторі того періоду, було неможливо.
Розпад Австро-Угорщини прискорив розвиток подій в русинських комітатах в Угорщині. На території від Попраду до Ясіня появляється цілий ряд т.зв. Народних Рад: в Старій Любовні, Прешові, Ужгороді. Сваляві, Хусті, Мараморош-Сигеті. В Ясінях навіть була проголошена Гуцульська Республіка! Кожна з них намагалась відстояти свою орієнтацію – російську, українську, угорську, чехословацьку, що вказувало на повну політичну дезорієнтацію русинів в домашньому середовищі. Нова угорська влада намагалась відстояти проект створення «Придунайських Сполучених Штатів», однак було вже надто пізно. Із союзу Угорщини вийшли серби, хорвати, словаки, семигородські румуни.

Єдині, хто прийняв запропоновану автономію, були деякі представники русинів. На початку січня 1919 р. чехословацькі легіонери згідно рішення країн-переможців, почали займати русинську територію. Ситуація в Європі навесні 1919 р. сприяла консолідації політичних сил в русинському середовищі. Орієнтація русинів на Росію відпала із-за страху перед більшовиками, українські тимчасові держави не утримались на політичній мапі Європи, комуністичний переворот в Будапешті виключав проугорські симпатії. Ідея приєднання до Чехословаччини для абсолютної більшості політично активних русинів стала рятівною необхідністю.

8 травня 1919 р. в Ужгороді відбулись спільні збори місцевих рад та делегації американських русинів. На зборах була створена Центральна Руська Народна Рада (ЦРНР), яка підтримала ідею приєднання русинської території до Чехословаччини. Тому й не дивно, що русинська делегація прийняла участь в переговорах на Мирній конференції в Парижі. Проблема русинів завдяки старанням чехословацької дипломатії, явилась предметом переговорів на найвищому рівні. На початку вересня Мирна конференція остаточно вирішила проблему південнокарпатських русинів. 10.09.1919 р. в Сен-Жермен-ан-Ле (Франція) був підписаний Мирний договір між державами Антанти та Австрією. Складовою частиною договору був т.зв. Малий міноритний договір, згідно якого територія південнокарпатських русинів була включена до складу Республіки Чехословацької в якості автономної одиниці. Це приєднання було додатково підтверджено Трианонським Мирним договором, підписаним між країнами Антанти та Угорщиною 4.06.1920 р. Згідно положення Мирного договору, влада ЧСР зобов’язувалась організувати русинську територію на південь від Карпат, як автономну одиницю в Чехословацькій державі. Тому говорити про окупацію ПР Чехословаччиною може лише людина, яка абсолютно далека від історії або така, яка навмисне перекручує історію.

В cерпні 1920 р. русинський край завдяки зусиллям чехословацької дипломатії, був звільнений від присутності румунського окупаційного війська, яке знаходилось тут з весни 1919 р. після поразки угорського війська. Автономія Подкарпатської Русі була записана в Конституції Чехословацької Республіки, яка була схвалена 29 лютого 1920 р. І хоча положення Мирного договору стосовно автономії Подкарпатської Русі не знайшло свого відображення в цій Конституції, Подкарпатська Русь cтала на шлях громадянського суспільства. Саме демократична система в ЧСР активізувала політичне життя на Подкарпатській Русі. Однак низька політична культура населення вела до появи десятка місцевих партій та партійок. Тому й не дивно, що успіх на виборах був на стороні лівих демагогів (Комуністична партія Чехословаччини) та правих автономістів (Автономний аграрний союз). Одночасно в краї відбувся радикальний поділ на національно-культурні напрямки – русинський, російський, український, угорський, єврейський.

Російський та український напрямки, як це не дивно звучить, були підсилені чехословацькою владою, яка без консультації з жителями краю дозволила поселятися на Подкарпатській Русі російським та українським емігрантам в рамках Російської допоміжної акції (1921-36). Емігранти замість того, щоб подякувати за те, що їм допомогли врятуватись від більшовицького терору, розпочали енергійне національне, а точніше сказати націоналістичне «виховання» недосвідчених в політичному відношенні русинів, головним чином молоді. Українська агітація навіть призвела в кінці 20-х рр. до антидержавного українського націоналістичного руху, пов’язаного з нацистським рухом у Німеччині.

Пан Кобаль стверджує, що «…русини (українці) у Чехословацькій республіці мали широку територіальну автономію». Справді, така автономія була записана в документах Паризької Конференції, однак центральний празький уряд до останнього моменту відтягував надання русинському краю автономії. І навіть після того, як 29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені відбулась т.зв. конференція представників 4-х європейських великих держав: нацистської Німеччини (фюрер А.Гітлер), Великої Британії (прем’єр Н.Чемберлен), Франції (прем’єр Е.Деладьє) та фашистської Італії (диктатор Б.Муссоліні), на якій були схвалені вимоги Гітлера стосовно передачі Німеччині прикордонної території, де більшість населення були німці, Прага не спішила надавати краю автономію, тобто банально саботувала виконання умов Мирного договору. Тому й не дивно, що 3 жовтня 1939 р. русинська делегація (А.Броді, Є.Бачинський, Ю.Ревай) зустрілась в Празі з прем’єром Чехословаччини Я.Сирови та вимагала від нього прискорити вирішення проблеми автономії ПР. Тому твердження археолога пана Кобаля стосовно «широкої територіальної автономії» вказує на його поверхову обізнаність із ситуацією, яка склалась на ПР в період 1919-1939 рр. 

На жаль, мюнхенський диктат закінчив надійний розвиток подкарпатського суспільства в демократичній Чехословаччині. 6 жовтня 1938 р. Подкарпатські автономісти домовились у Жилині з керівництвом словацької Народної партії Глінки (Ľudová strana) про «трансформацію» Чехословацької Республіки в федеративну державу чехів, словаків та подкарпатських русинів. 11 жовтня 1938 р. було призначено подкарпаторусинський автономний уряд «російської спрямованості», який очолив А.Броді. Прем’єра А.Броді досить влучно охарактеризував В.Бірчак: «…Державний секретар…із селянкою буде говорити й годину про справу, що дo нього не належить, а тим часом його власні урядовці не можуть дістатися до нього…». Тим часом в Комарно (Словаччина, де більша частина населення угорці) відбувались чехословацько-угорські переговори стосовно передачі Угорщині частини території Словаччини та Подкарпатської Русі, які закінчились безрезультатно. Тому угорський уряд попросив Німеччину та Італію вирішити спір арбітражним шляхом. Подкарпатський автономний уряд вирішив самостійно розпочати переговори з Угорщиною або провести на території Землі Подкарпаторусинської плебісцит з даного питання. Однак це рішення з юридичної точки зору було неконституційним. А.Броді був звинувачений в державній зраді і через два тижні свого урядування (26.10.1938) був заарештований. Після цього німецька дипломатія чогось настійно «рекомендувала» празькому уряду призначити у східній провінції автономний Уряд проукраїнської орієнтації на чолі з А. Волошином.

Празький уряд з готовністю виконав побажання Берліна і 26 жовтня призначив новий уряд автономної ПР на чолі з прем’єр-міністром А.Волошином. Це було складовою частиною плану німецьких секретних служб, які розпочали дезінформаційну акцію з т.зв. українською картою. Завданням цієї акції була демонстрація начебто східного напрямку експансії Німеччини, а метою було збити з пантелику західні країни, налякати Польщу і викликати занепокоєння радянського диктатора Сталіна. А.Волошин і його побратими покладалися не на власні сили чи вміння збудувати державу, а на допомогу Гітлера. То ж і не дивно, що уже через тиждень після призначення, новоспечений прем’єр-міністр А.Волошин, перебуваючи в Празі, відвідав не центральний уряд, а тимчасового повіреного посольства Німеччини в Празі А.Генке (на той час найвищого дипломатичного представника Німеччини в Празі). Відбулось це 1 листопада 1938 р. В своєму донесенні в Берлін А.Генке писав: «Сьогодні мене відвідав карпато-український прем’єр А.Волошин і просив гарно подякувати фюреру та райхс-канцлеру від карпато-українського народу за його звільнення.

Карпатська Україна знає, що свою незалежність вона отримала виключно дякуючи політиці фюрера та райхс-канцлера, і це вона ніколи не забуде». Якщо після цих слів німецького дипломата хтось з літописців КУ буде стверджувати, що КУ неє витвором німецької розвідки, я першим кину в нього камінь.

Дня 2 листопада 1938 р. у Відні закінчились німецько-італійські арбітражні переговори стосовно чехословацько-угорського кордону (т.зв. віденський арбітраж). Згідно арбітражного протоколу, Чехословаччина в період 5-10 листопада повинна була віддати Угорщині значну частину південної Словаччини та Подкарпатської Русі. Подкарпатська Русь втратила територію площею 1523 кв.км., міста Ужгород, Мукачево, Берегово та 97 населених пунктів з 173 233 жителями. Край втратив більшу частину своєї промисловості, більшість міст та родючу низовину. Нові кордони розірвали її транспортні артерії. Столицею Подкарпатської Русі після втрати Ужгороду стало провінційне містечко Хуст. Тогочасну атмосферу в місті влучно охарактеризував британський журналіст Майкл Вінч,: «Хуст видавався похмурим місцем. Люди крадькома визирали з-за фіранок, а поліцаї весь час стискали в руці дерев’яні кийки…».

Сьогоднішні українські історики, які намагаються змалювати дуже вже позитивний образ прем’єра-президента КУ стверджують, що А.Волошин був видатний вчений, відомий політик, великий педагог і т.д., і т.п. (Вегеш М.М., Кульчицький С.В. та ін.). А ось що про нього пише галичанин Володимир Бірчак, чесна людина, щирий українець, який довгий час працював разом з «видатним політиком»: «Людина наскрізь чесна, шляхетна…мав однак кілька прикмет характеру, які в приватному житті можна часом уважати за великі заслуги та незвичайні чесноти, але які в прилюдному житті можуть статися й злочином. Маю на думці його велику доброту…З тієї доброти випливала й нерішучість. Одного дня підписав пан прем’єр якийсь розпорядок, а другого дня просив референта, щоб зреферував справу – проти того розпорядку…Таких справ було багацько, нині вирішених сяк, завтра так, що нераз відбивалось фатально на державних справах…За це й називали його всі не «Державним мужем», ні не «Вождем», а «Батьком». Пан археолог стверджує, що «у листопаді 1938 р. на Подкарпатській Русі чехів підтримував лише український напрям, очолюваний Августином Волошином». Правда, як цей «напрям» міг підтримувати чехів на чехословацькій території, пан археолог не говорить, мабуть розуміє, що бовкнув щось незрозуміле.

Автономний уряд А.Волошина почав в південно-східній частині краю прискорений демонтаж всіх демократичних інституцій та приступив до формування авторитарної системи. Уже 9 листопада в Хусті була заснована парамілітарна організація Карпатська Січ по взірцю німецьких СС та СА. «За зразком німецької організації Hitlerjugend,- пише Володимир Бірчак,- Пластовий улад і Карпатська Січ мали вести передвійськове виховання. Пластовий улад до 17 року життя, від 17 - Карпатська Січ». В. Бірчак також описав, яким це було січовицьке військо: «Самі ж січовики, що в останній хвилинці збіглися, - була збиранина, що збіглася на поклик мобілізації. Були тут діти, що ще не мали ніколи й кріса (рушниці-авт.) в руках, були тут і старі вояки, що не могли дістати кріса, бо його вже не було….Передо мною український старшина. Штани долі перев’язані шнурком, на голові капелюх, та на ньому німецький шолом. На плечі кріс [без набоїв, бо їх не було]. Це бойовик із 1915 року».

Коли січовики марширували, співали пісню, де були слова, які повністю розкривали суть цього «війська». (Пісню записала Алена Томанова, чеська вчителька).
……………………………….
Ми сильні,
Бо з нами батько Волошин,
Вуйко нам Гітлер,
А Муссоліні стрий…
……………………………….

Чогось про цю пісню не згадує жоден сьогоднішній літописець КУ. Не дивно, що так і залишаються невідомими як автор пісні, так і композитор.

Згідно розпорядження автономного уряду від 15 листопада 1938 р. була розпущена єдина опозиційна організація Центральна Руська Народна Рада та одночасно було заборонено створення будь-якої нової організації чи партії. Уже через тиждень неподалік від Рахова було створено концентраційний табір, перший на території Чехословаччини. Табір будувався згідно указу «предсідника правительства Підкарпатської Руси», який гласив:

Хуст, 19.ХI.1938
Число: 24/1938
Предмет: Основання концентраційного
Табору.
Міністерству внутрішніх справ Підкарпатської Русі в Хусті.
Красному урядови в Хусті.
Красній команді канцелярія в Хусті.
Всім окружним урядам на Підкарпатській Русі.
Дирекції державної поліції в Хусті.
Державному поліційному урядови в Сваляві.
Команді в Сваляві.
Команді в Перечині.
Команді в Хусті.
Днем 30 литопада 1938 установлюю на Підкарпатській Русі концентраційний табор:
До него будуть відсилані:
1.) дезертири та втікачі із заграниці
2.) політичні провинилці з нашого краю
3.) особи, які провиняться проти
інтересам внутрішнього ладу та
спокою як наприклад неумотивованим
підвищенням цін та вкриванням
засобів предметів денної потреби,
підбурюванням та саботажами всякого
роду
4.) особи, що провинилися проти інтересам держави та республіки, оскільки проти них неможна виступити судовим шляхом.
Організацію того концентраційного табору та виробленням правильника для нього повірюю службу безпеки при президії влади Підкарпатської Руси.
Всі видатки, сполучені з урядженням табору та його удержуванням йдуть на рахунок міністерства для внутрішніх справ Підкарпатської Руси.

Предсідник правительства
Підкарпатської Руси А.Волошин

В цьому указі є цікаві моменти, а саме: не треба бути великим лінгвістом, щоб зрозуміти, що указ складений не русином; указ підписував сам А.Волошин, що може означати, що монсиньор був згоден, щоб в табір запроторювались і по політичних мотивах, чого в демократичній державі в принципі бути не може. Але ще цікавішим є той факт, що в указі русинський край названий Підкарпатська Русь, з чого можемо зробити висновок, що Волошину не дуже була до вподоби назва Карпатська Україна.
В табір депортували людей, які дотримувались русино-русофільської орієнтації та критикували уряд Волошина. Таким чином, уряд автономного краю на чолі з А.Волошином за три тижні свого існування зробив явний крок від ліберальної демократії до авторитарного режиму фашистського типу.

Подкарпатська Русь в антиконституційний спосіб була перейменована в Карпатську Україну. Дня 22 листопада 1938 р. Національні збори схвалили конституційні закони про автономію Словацької країни та про автономію Подкарпатської Русі (№ 328/1938 Збірник законів та розпоряджень). Офіційна назва держави звучала так: Чехо-Словаччина. Представники «українського» напрямку добивались зміни назви русинського краю на Карпатську Україну, однак зробити це їм не вдалося. Була залишена попередня конституційна назва - Подкарпатська Русь (тобто Земля Подкарпаторуська). У Празі на засіданні Національних Зборів відбувся цікавий діалог між двома русинськими діячами – Павлом Цібере та Юліаном Реваєм. Перший заперечував зміну назви краю, в той час, як другий з піною на губах доводив, що назву потрібно змінити. Після засідання Павло Цібере з усмішкою запитав Ревая: ну де твоя КУ? Однак незважаючи на це, уряд А.Волошина встановлював широкі контакти з Берліном без консультації з центральним чехословацьким урядом.

Міст був підірваний радянськими вояками восени 1944 р. уже після того, як німецькі та угорські війська покинули місто. Вібудований ніколи не був.
В січні 1939 р. в Хусті була створена єдина партія – Українське народне обۥєднання (УНО), а на початку лютого 1939 р. тут було відкрито німецьке консульство та створено Українсько- німецьке товариство. 12 лютого 1939 р. на території т.зв. Карпатської України відбулись вибори до краєвого сойму за єдиним списком кандидатів, до якого були внесені лише проурядові кандидати від партії УНО. Проведенням виборів займалась Крайова виборча комісія в Хусті, одним з атрибутів якої була офіційна печатка. Правда, свої функції Комісія виконувала так, як було потрібно, на що вказують результати виборів, які були класичними для авторитарних режимів – 92,5% за проурядову партію УНО, проти 6,7%. Результати «виборів» на Подкарпатській Русі та ейфорія представників великоукраїнського напрямку, додали головного болю центральному уряду по відношенню до східної провінції республіки. Уряд Берана після цього вирішив рішуче втрутитись в «українську оперету» в Хусті. Дня 6 березня президент Гаха призначив останній автономний кабінет Подкарпатської Русі: А.Волошин – голова уряду, Ш.Клочурак – міністр освіти, чехословацький генерал Л.Прхала – всі інші міністерства.

Сталін надзвичайно алергічно реагував на пропагандистську кампанію навколо т.зв. Карпатської України (українського Пۥємонту в Карпатах), про що він говорив у своїй доповіді на XVIII зۥїзді Комуністичної партії (10.03.1939), назвавши міркування західної преси на тему створення Великої України при допомозі Німеччини за спробу спровокувати конфлікт між Радянським Союзом та Німеччиною «без будь-яких причин». Велику Британію, Францію та США Сталін назвав воєнними провокаторами, а Німеччину назвав державою, з якою СРСР готовий «укріплювати взаємні відносини». Нацисти могли підтвердити успіх своєї дезінформаційної акції з «українською картою» та відкинути її уже як непотріб. Пізно ввечері 12 березня Гітлер запросив до себе угорського посла і нагально його попросив, щоб Угорщина негайно розпочинала військову операцію проти Чехо-Словаччини та зайняла Подкарпатську Русь. Події розгортались дуже швидко – в ніч з 13 на 14 березня т.зв. генеральний штаб Карпатської Січі підняв в Хусті путч проти автономного уряду А.Волошина та чехословацьких військових підрозділів. А пан Кобаль говорить, що на ПР чехів підтримував лише український напрям. Чи не дивна це була підтримка, пане археологу. Проти путчистів виступили вояки 45-го чехословацького полку під командуванням генерала Л.Прхали, в більшості своїй русини. Уже на світанку 14 березня путчисти були розбиті.

Справжніми ж організаторами путчу були німецькі секретні служби, яким потрібні були «факти» про невтримну ситуацію в післямюнхенській ЧСР. Того ж дня угорський уряд направив уряду Чехо-Словаччини ультиматум, щоб на протязі 24 годин чехословацька армія покинула Подкарпатську Русь. Угорські війська заодно перейшли кордон біля Мукачева. 14 березня 1939 р. Словацький сейм в Братіславі проголосив незалежну Словацьку державу, хоча пан Кобаль стверджує, що «Гітлер (!?) 14 березня 1939 р. проголошує незалежність Словаччини, відразу ж просить й отримує опіку III рейху...». Подкарпатська Русь опинилась в політичному вакуумі. В післяобідню Генерал пору А.Волошин зателефонував президенту Е.Гаху, що в цій ситуації єдиною можливістю є проголошення незалежності Карпатської України. Одночасно А.Волошин попросив уряд Німеччини встановити протекторат над Карпатською Україною. Однак отримав з Берліна негативну відповідь. І все-таки 15 березня 1939 р. в будові хустської гімназії відбулось перше і останнє засідання сойму Подкарпатської Русі-Карпатської України.

Сойм проголосив незалежність країни та схвалив її назву Карпатська Україна. А.Волошин був обраний президентом та був призначений уряд. Після засідання сойму з балкону урядового будинку виступили очільники КУ. Ось як описує цю подію очевидець, британський журналіст Майкл Вінч: «Близько пів на сьому вечора всі ми зібралися перед урядовим будинком під снігопадом, щоб почути проголошення незалежності. На площі зібралося лише близько семисот осіб, і це, безперечно, було одне з найдивовижніших проголошень незалежності із тих, що будь-коли мали місце. Прем’єр-міністр отець Волошин, патріотично налаштований письменник Гренджа-Донський та інша поважні особи виступили з промовами з балкона. Однак перед початком цього дійства не було жодних демонстрацій, жодних пісень, навіть жодного патріотичного вигуку на честь нової Республіки. Навіть після цих промов ентузіазму було небагато….Люди, здавалося, були просто приголомшені». Того ж дня пізно ввечері на першому і останньому засіданні уряду було вирішено не чинити опору угорській армії. Члени уряду самі повинні були приймати рішення, як будуть діяти далі. Потім А.Волошин фактично розпустив уряд Карпатської України, і вранці 16 березня разом з найближчим оточенням, виїхав з Хуста у бік Румунії. Очільники Карпатської Січі Р.Шухевич, Р.Яри, А.Мельник, В.Курманович також покинули Хуст. Близько опівночі кордон з Румунією пересік автомобіль з номером R-1, який відвозив в еміграцію одноденного президента КУ. Правда, перед тим, як назавжди покинути Хуст, новообраний президент завітав до знайомої сім’ї вчителів удклонитися. Як згадує свідок того прощання, А.Волошин втомлено сів на стілець, схилився, взявшись за голову, та й заплакав, повторюючи: «Усі мене обманули. Усі мене обманули». Зрештою влаштувався в окупованій німцями Празі. Тобто А.Волошин дістав те, чого добивався як державний діяч цілих 5 місяців існування (на словах) КУ: покровительства нацистів. Але отримав його лише в дуже скромній формі: для себе особисто, як біженець. І то лише при допомозі празького гестапо (німецької таємної поліції), оскільки прем’єр чеського, тепер уже протекторатного уряду Р.Беран, відмовив Волошину в праві на проживання.

А.Волошин і раціонально мислячі очільники Карпатської Січі – Р.Шухевич, Р.Яри, А.Мельник. В Курманович віддали перевагу втечі до своїх покровителів-німецьких фашистів, а не «героїчній» загибелі на полі бою. А «полковник» УПА радикал М.Колодзинський та ряд його однодумців-січовиків разом з дітьми-гімназистами, яких дорослі дядьки виманили на поле недалеко від Рокосова і майже беззбройних виставили проти вишколених та добре озброєних мадярських «катонів», вступили в бій і «героїчно» загинули. Цю абсолютну безглуздість пан Кобаль пояснює так: «…не лише майже вся Європа, але навіть комуністичний Радянський Союз і той зблизився з фашистами. А ось у Карпатській Україні знайшлись єдині на той час в Європі люди, які не підкорилися вимогам Гітлера і його союзника Угорщини, й зробили військовий спротив агресору, хоча й зазнали поразки». Пане Кобаль, хто крім жменьки січовиків «чинив спротив агресору» на толоці біля Рокосова, нам розповів покійний уже о.Станинець, свідок тих подій, якого як українофіла, було запрошено на засідання Сойму, але він уже в Хусті захворів і потрапив 15.03. в лікарню, куди вночі з 15 на 16 березня почали привозити поранених дітей-гімназистів. Угорські вояки отримали наказ вбивати на місці спійманих січовиків, оскільки угорці вважали січовиків не вояками, а терористами. Угорські вояки шукали т.зв. січових вояків і в лікарні, і о.Станинець бачив, як вони добивали поранених дітей, оскільки думали, що то справжні січовики-терористи. Але коли угорський офіцер побачив, що вбивають дітей, він заплакав...
Увечері 18 березня 1939 р. угорські війська завершили окупацію території Подкарпатської Русі. Про який спротив, пане Кобаль, може йти мова, якщо мадярське військо перейшло Тису 15.03., а 18.03. вже було на Верецькому переході, де передало полякам полонених січовиків, бо січовиками були не русини-чехословацькі громадяни, а галичани-польські громадяни. Переданих січовиків поляки там же, на переході, і розстріляли. Не мадяри, а поляки! Тому не треба цю трагедію звалювати на мадярів.

Окупована німцями Прага хоч і не прийняла А.Волошина з розпростертими обіймами, однак німці потурбувались про те, щоб «президент КУ» відчував себе в екзилі, наче дома. Про це пише і чехословацький політик, дипломат та публіцист, міністр закордонних справ Чехословаччини (9.12.1971-11.10.1988) Богуш Хньовпек в своїй книзі «Banderovci (Smena, 1989), де є невеликий абзац про роки перебування А.Волошина в Празі: «А.Волошин після втечі з Хусту знайшов притулок під захисним крилом нацистів. І не де-небудь, а в окупованій Празі, колишній столиці республіки, яку він із завидним зусиллям помагав розбивати. Його доля і близько не була такою, яку мали тероризовані німцями чехи. Жив з комфортом на віллі в районі Сміхов, в його розпорядженні була свого роду канцелярія з телефоном. Його опікуни про нього потурбувались…Спочатку влаштували його в празький український університет викладачем, пізніше став деканом. Спокійно і без проблем не лише викладав, але і писав. У 1943 р. видав Педагогічну дидактику та методику, двотомну Педагогічну хрестоматію, свою повість Фабіола інсценував, вона була поставлена в одному з празьких театрів, написав п’єсу Князь Лаборець, драму Син рідної землі, на українську мову переклав твори святого Августина та склав молитовник Святий Йосиф.

Після звільнення [Чехословаччини] його заарештували. Помер у віці 72 років». Насправді ж Волошин помер, якщо вірити офіційній радянській версії, 19.07.1945 р. в Бутирській в’язниці в Москві, куди його перевезли з Праги після арешту радянською розвідкою СМЕРШ, не доживши майже 8 місяців до 72 років. Тобто кінець життєвого шляху президента КУ був справді трагічний. Однак будучи в екзилі, А.Волошин встиг написати та видати немало книг, назви яких вказують на те, що період прем’єрства та кількагодинне президентство в КУ не були для нього особливо пам’ятними, у всякому разі у його творчому доробку не знаходимо спогадів чи мемуарів про хустський період його життя. Тоді що це було, «мимолетное виденье», як говорив Пушкін, історичний парадокс? Мабуть…

Тому, говорячи про події, які відбувались в русинському краї в період від 11.10.1938 р. (надання краю автономії) і до 18.03.1939 р. (окупація краю угорськими військами) та згадуючи очільників Карпатської України, хочеться нагадати деяким українським історикам, в т.ч. і пану Кобалю, слова Миколи Бандусяка, живого свідка і активного учасника тих подій, який про даний період русинської історії висловився так: «Слід більш критично оцінювати події, пов’язані з історією Карпатської України, не перебільшувати кількості жертв, не приховувати помилок й недоліків, не продовжувати тривалості спротиву, не приписувати заслуг тим, які їх не мають». 

Дмитро Поп, Ужгород