Перший переможний бій куруців відбувся не там, де встановлено пам'ятник
У XVIII столітті територію сучасного Закарпаття охопила національно-визвольна війна угорського народу під проводом князя Ференца II Ракоці( 1703-1711), яка сьогодні увіковічена у назвах вулиць, площ, установ, на пам’ятних дошках і в пам’ятниках. Одним з таких є пам’ятник з птахом Турулом у селищі Вилок, що на Виноградівщині. Загальнопринято вважати, що тут відбулася перша переможна битва повстанців-куруців з урядовими угорсько-німецькими загонами та їх переправа через річку Тису. Але офіційне трактування цього пам'ятника не зовсім відповідає історичним джерелам...
Аби перевірити відповідність, ми звернулися до записів безпосереднього учасника й свідка тих подій самого Ференца II Ракоці.
Частину мемуарів знаменитого князя, які він написав у 1717 році в Туреччині, переклав для сайту ProZak з угорської історик і краєзнавець Йосип Кобаль. Він зазначає, що в тексті князя немає точних дат подій, а окремі з них навіть не відповідають дійсним, але справжню історичну хронологію можна визначити з інших, хоч і не чисельних, історичних джерел того часу (листи, спогади).
20 вересня 1903 року відкрили офіційно не один, а два пам’ятники
Про історію відкриття пам’ятників, а також відновлення одного з них нам також розповів Йосип Кобаль:
«У 1903 році в Угорщині відзначали 200-річчя початку визвольної війні 1703-1711 років. Відтак вирішили з нагоди важливої дати і на місці першої переможної битви збудувати пам’ятник. Згідно з даними авторитетного дослідника епохи курців Калмана Толі, перемогу каруци здобули ніби-то біля села Тісобеч й тут же князь зі своїм військом перетнув Тису. Тож памятник встановлювали двaтодішні комітати – Сатмарський і Угочанський, а також громадські організації та політичні партії . Це призвело до певних ускладнень, зокрема, і політичних. Тому 20 вересня 1903 року відкрили офіційно не один, а два памятники. Перший головний, біля містечка Вилок. Це був пагорб висотою 8м , на якому встановили кам’яний обеліск з бронзовим птахом Турулом зі шаблею в клюві. Більша частина гостей і запрошених була на відкритті саме цього пам’ятника, а менша пішла в село Тісобеч, де того ж дня, біля реформатської церкви члени Партії незалежності відкрили свій окремий пам’ятник у формі камяного обеліску висотою 4м».
У чехословацький період пам’ятник біля Вилока залишився на своєму місці
З приходом радянських військ і встановленням нової влади вилокський обеліск демонтували. Частина пам’ятника пішла на зведення пам’ятника радянським воїнам у центрі Вилока. А сам птах Турул з шаблею у дзьобі був переданий у Закарпатський краєзнавчий музей, де він сьогодні зберігається на його подвір’ї.
Наприкінці 1980-х років голова колгоспу «Прикордонник» Ондор Біров виступив з ініціативою відновити пам’ятник каруцам біля Вилока ( юридично ці землі належать до села Тісобекень). Його підтримали вчені- історики УжДУ: Яків Штернберг й Іван Гранчак. Після чого ідею підтримали і місцеві органи влади. У 1989 році пам’ятник відновили. З того часу, щоліта, у липні місяці, поруч з ним проводять заходи з ушанування згаданих подій 1703 року, а віднедавна i фестиваль куруців.
«МЕМУАРИ» ФЕРЕНЦА II РАКОЦІ
Як видно з мемуарів, Ференц II Ракоці після мукачівського фіаско 24 чераня 1703 року, коли він ледве врятувався від урядових військ, відійшов у гори і розбив свій табір біля села Завдка ( Воловецькмй район) , неподалік Верецького перевалу. 4 липня туди з Галичини підійшов граф Міклош Берчені , володар Ужгородського замку, з професійними вояками- найманцями (поляки, румуни, козаки, татари), військовою амуніцією, провіантом і грошима. Що було далі нехай розповідає сам князь Ференц II Ракоці (спогади князя подаємо у перекладі з коментарями Йосипа Кобаля):
«Наприкінці липня ( насправді червня – Йосип Кобаль) з надійних джерел я дізнався, що дворянство областей Берег та Угоча (нині Воловецький, Свалявський, Мукачівський, Берегівський та Виноградівський райони Закарпатської області та частина територій сучасних Угорщини та Румунії – Й.К.) зі сотнею німецьких піхотинців із Сотмарського гарнізону і з такою ж кількістю кіннотників полку Монтекукколі зайняли позиції біля села Тісобеч (нині область Соболч-Сотмар-Берег, Угорщина – Й.К.) під командуванням Іштвана Чакі , наджупана двох названих комітатів. Вони мали намір перешкодити мені переправитися через річку (мова йде про річку Тису – Й.К.). Одна частина цих загонів засіла в моєму місті Берегсазі (нині Берегово, Закарпатська область – Й.К), з цієї сторони (правобережної – Й.К.) річки. Я вирішив, що з великою швидкістю і підпільно, просунуся вперед, через потаємні дороги сусідніх гір і лісів , й нападу на них. Я хотів спершу зчинити безлад у цьому війську, щоб заволодіти човнами, підготовленими до переправи. На зорі ( 7 липня – Й. К.) ми вирушили, і в наступну, дуже дощову ніч, ми відпочивали лише кілька годин, після чого я прибув до околиць Берегсаза.( викликає сумніви щоб за цей час можна було дійти із Завадки до околиць Берегова – Й. К. ) Там я дізнався, що через річку (Тису – Й.К.) переправилося лише 25 німецьких, і стільки ж угорських кіннотників, інші залишилися на протилежному березі з тим наміром, що будуть слідкувати за мною, бо чутки у надзвичайній мірі збільшили моє військо. Щоб вони не змогли втекти, я вирішив, що заволодію тією переправою, яку охороняли п’ятнадцять німецьких піхотинців, що тут окопались. Моя піхота ( саме тут знаходилися руські (українські) піддані Ракоція – Й К ) із-за незручностей вкритих грязюкою доріг, ще не могла приєднатись до мене, але моя угорська кіннота захопила цей окоп ( це сталося в середу після обіду 14 липня – Й К) У цей час дозор, який складався з німецьких і угорських кіннотників наближався назад, нічого не здогадуючись про те, що сталося. Я розставив у засідці загони для їх оточення. Але німці викрили їх і коли побачили, що не зможуть втекти, відійшли за один з поворотів річки ( це місце знаходиться в околицях сучасного села Четова Берегівського району – Й. К). Там їх захищали не тільки вогонь німецької кавалерії та піхоти й розташованих за річкою ( тобто в Тісобечі – Й. К. ) військ області, але їм надіслали ще й подальшу допомогу; і вони під прикриттям берега безпечно могли цілитися. Ті угорські кіннотники, про яких я згадував, що приєднались до мене у Завадці , з великою сміливістю напали на них. Але я боявся, що втрачу найбільш хоробрих з поміж них й тому вирішив, що до приходу піхоти припиню атаку ( Ракоці мав у своєму розпорядженні близько 600 чоловік кінноти – угорців, румунів, поляків та інших – Й. К. ). Але уже на той час ця кіннота, атакуючи зімкнутими шеренгами, розсіяла ворога: одна його частина побігла до Тиси й втопилася в болоті, інші намагалась врятуватись втечею. Їх впіймали або вбили. Це було перше, хоч і незначне зіткнення. Від хоробрості угорських кіннотників були в захопленні навіть і німці. Як стало вечоріти, я відступив у сусіднє місто Вари ( сьогодні Берегівський район – Й.К.). Під час бою один німецький трубач, якого ми впіймали на низовині біля Тиси , втік й цим привів мене у великий конфуз, бо я боявся, що він викаже, який незначний допоміжний загін привів граф Берчині, і тільки чутки збільшували його [кількість]. Це потім могло дати нагоду для ворога, щоб він зібрав гарнізони і полк Монтекукколі, що дислокувався в Мукачеві, і притиснув мене до гирла потоків, де я саме знаходився ( табір Ракоція знаходиася на лівому березі річки Боржави у місці де вона впадає в Тису – Й К ). Тому, як тільки почало вечоріти, я відступив у сусіднє місто Вари. Я мав намір зробити своїм захистом річку Боржаву, яка розділяла [місто] на дві частини. Мої виснажені кіннотники і змучена від заболочених доріг піхота вже почали лаштуватися на відпочинок, коли біженці із сусіднього маленького містечка Берегсаза принесли вістку, що полк Монтекукколі уже прибув туди. На цю новину я зібрав свої загони, зруйнував міст, виставив дозорних, але не міг вирішити, що робити, бо хоча здавалося, що потік Боржава прикриває нас супроти полку Монтекукколі, але той ворог, з яким ми воювали вдень, знаходився позаду нас, і міг переправитися через Тису ( граф Берчені й піхота були за відступ у гори , а кіннотаники виступали за переправу через Тису – Й К )…
…Під час нарад, переповнених сумнівами і невпевненістю, коли мені з двох боків загрожував наступ, настала ніч і вислані вперед дозорні доповіли, що затисянський ворог – граф Чакі (Іштван Чакі, тесть графа Міклоша Берчині – Й.К.) з німцями і обласними загонами – будує міст, бо чути шум теслярських робіт. Але ті, яких я відправив у розвідку під Берегсаз , доповіли, що там є тільки одна кавалерійська рота, і прийшла вона для того, щоб дізнатись, що твориться біля Тиси. Після того, як вони почули про наше прибуття, негайно відійшли назад. Отже , з цієї сторони ми позбулися від загрози очікуваної небезпеки, і частину ночі, що залишилась, ми провели в спокої. На зорі ми помітили, що обласні загони, після того як знищили свої кораблі, з невідомих для нас причин , теж відійшли в бік Сотмара (нині місто Сату-Маре, Румунія – Й.К.), й обласні дворяни, розсіявшись у всі сторони, повернулися до своїх домівок. Пізніше я дізнався, що цю паніку спричинив трубач-втікач, бо він доповів, що прямо до Марамороша марширує сорок тисяч шведів і поляків, щоб штурмувати Сотмар. Цю чутку придумав народ з тим, щоб лестити своїм бажанням, а трубач повірив.
Після цього успіху думки співпали в тому, що ми повинні спробувати переправитися через Тису. Я відправив вперед Томаша Есе з полком, набраним з сіл, розташованих по обидва боки річки (Тиси – Й.К.), а ми слідували за ним до Номеня (нині Вашарошномень, Угорщина – Й.К.). Дороги настільки вкривала грязь, вода і болото, що піхоті змушена була майже цілий день йти по коліна у воді. Ми переправилися через Тису за півтора дні ( перші каруци 17 липня вже переправилися через річку – Й К ) – стільки багато піхотинців і кіннотників приєдналося до нас, що через кілька днів ми справляли враження восьмитисячного війська».
Відтак з мемуарів Ференца II Ракоці випливаєкілька важливих історичних фактів:
1. Перший переможний бій курців відбувся не на місці пам’ятника з Турулом у Вилку і не в Тісобесчі, а десь в околицях сучасного села Четово (Четфолво);
2. Війська князя у цьому місці так і не переправилися через Тису;
3. У цьому бою не брала участь піхота Ракоці, до якої входили і руські (українські) жителі його мукачівських володінь.
Щороку у Вилку відбувається чимало культурних і суспільно-політичних заходів, пов’язаних із пам’ятником. При цьому організатори й учасники не знають справжньої історії першого переможного бою князя Ракоці проти урядових австрійських військ. Подібно до пам’ятника у Вілку, історичної інтерпретації вимагають й інші пам’ятки, пов’язані з історичними подіями у краї.
Записала Наталія Каралкіна