image

Життя у 100. Микола Деревляник

З вірою, любовю до людей й закоханістю у природу…

В Ужгороді мешкає неймовірно цікава й світла людина. Скромна, але з глибоким внутрішнім змістом. Він сповнений щирою вірою, порядністю і вмінням знаходити у всіх людях хороше. Неодмінно познайомтеся із Миколою Деревляником. Він сто років спостерігає історію і показує, як можна якісно проживати життя. І достойно.

Пан Микола відсвяткував свої 100 22 жовтня цього року. Походить із родини залізничника. Мами не стало, коли хлопчику було 10 місяців, а його братику було на півтора року більше. Батько одружився вдруге, відтак народилися ще один братик і троє сестричок, тож усього у сім’ї було шестеро дітей. З них усіх залишився тільки Микола.

Нині у затишній кухні довгожителя, на тлі вінтажних зелено-білих меблів виділяються чорно-білі сімейні фото. І окрема рамка зі світлиною матері.

«Мамка лишила нас із братом, то ми не взнали мамчиної любові. Але другу няньову дружину ми прийняли за мамку. Дай Бог кожному, аби в нього рідна мамка була така добра».

Микола з великою повагою згадує батька, котрий навчив цінувати всі прояви життя.

39A544A6-73B6-4DAE-8E3B-25B66767C076

«Нянько дуже-дуже-дуже добрим був. Таким добродушним був. Коли ми рано вставали, то казав нам, доки ся не помив, на сонце не позерай, бо сонце життя дає. Якщо упав кус хліба, то казав, підніми, поцілуй, бо то Божий дар».

Чому навчали малого Миколку вдома та школі? Акцентує: йшлося про повагу й шану до старших. І цю повагу й терплячість до всіх Микола проносить крізь усе життя.

«Я не дуже любив учитися. Але няньо завжди нам казав: собі ся учите, не мені. І цим усе було сказано».

Золота Чехословаччина і зустріч із Масариком

Звісно, хочеться спитати, за якої країни довгожителю жилося найкраще. І відповідь десь прогнозована. Малий Миколка народився у містечку Кобо, неподалік Дебрецена за Австро-Угорщини, мешкав у Буштині за Чехословаччини, у Хусті — за Угорщини, а у 1951 році переїхав до Ужгорода. З приємною ностальгією чоловік згадує про Чехословаччину. Як він каже, золоту Чехословаччину, адже вважає її зразком демократії. У ті часи можна було спокійно поїхати у гості … до Президента.

«Памятаю, у 1932 році няньо каже нам з братом: поїдемо у Прагу навідати пана Президента Масарика. Ми приїхали у Прагу, пішли у резиденцію Президента. Няньо на вході вказав документи: Ось ми, з Підкарпатської Русі, хочемо відвідати пана Президента. За три хвилини ми вже були у кабінеті Масарика. Він тоді мав 82 роки. Ми поговорили хвилин 10-15. І навіть нам подарунки тоді передали».

781FBBC6-F7BD-4171-B776-3FD0DF80603C

Микола був щиро відданий Чехословаччині, а одним із найкращих досвідів вважає армію у цій країні. Навіть жартує, що були чудові умови і дуже хороше харчування для солдатів.

«Я так полюбив Чехословаччину, що добровільно пішов у чеську армію. Це було у 1936 році. І я донині дякую Господу, що дав мені таке рішення. Я там перебував 2,5 роки. Це така армія, що у ній хоч усе життя можна служити».

Висококваліфікований багатофункціональний фахівець

Освіту юнак здобув у Пряшеві, спеціальність — «радист-телеграфіст». Після демобілізації вступив в органи зв’язку у Хусті. Міністерство пошти й телеграфу якраз шукало таких спеціалістів. Микола був дуже професійним. І досі пам’ятає азбуку Морзе.

«Поштовик має знати роботу у всіх відділах пошти. Він має бути багатофункціональним. Я був універсалом — будь-яку роботу міг виконувати. Я працював у кожному відділі при чехах і мадярах. Ось виконував роботу у міжнародному відділі з Будапештом і Прагою».

4F2DD373-FED9-4658-ABF0-6333A81B989C

Загалом 45 років пропрацював на пошті М. Деревляник. У 1951 році разом із дружиною і донькою переїхав з Хуста в Ужгород. В обласному центрі 30 років був начальником головної каси Головного поштамту.

Життя у трояндовому Ужгороді

Яким був Ужгород із 1951 року? Микола усміхається від ностальгії. Згадує: Ужгород був дуже гарним і квітучим. На Липовій алеї, між липами цвіли троянди — білі, червоні, бордові. А Ужем плавали екскурсійні моторові човни. Біля Підзамкового парку була мала станція, тут поїзд зупинявся, а людей більше виходило, ніж на центральному вокзалі. Нині про станцію нагадує унікальний готель «Мала штація».

Той Ужгород, вочевидь, був шляхетнішим. Нині чоловік дивується поведінці молоді, певних юнаків. Тим паче, сам поважає жінок, є галантним, з хорошими манерами.

9584E31E-564E-4083-A54C-BAD06070C74E

«Коли бачу, як йде молодь… У нього одна рука у кишені, у другій — сигарета. А дівочка бере його попід руку. Колись це було недопустимо. Я коли йшов із дівчиною, то боявся крок ступити, думав, як їй віддати честь… Навіть сьогодні, коли дівчина вже мені може бути правнучкою, я все одно пропущу її вперед. Жінка є жінкою. Вона є матірю, яка приносить життя».

Любов, Марія, Любомира

Крізь життя Миколи Деревляника проходить любовна лінія. І тільки до однієї жінки — його Марії. З майбутньою дружиною познайомилися у 1939 році. За угорців був закон: мужчина мав право одружуватися у 24 роки, жінка — у 22. Вважалося, якщо у 24 роки маєш роботу, зарплату, є змога утримувати родину, то можеш і женитися.

«Я вважаю, що це був дуже розумний закон. Мені якраз до 24 років хибіло два місяці. То нянько підписав документ, що не проти мого одруження. Ми ходили понад два роки. Ми вже наперед читали думки, бо ж щодня бачилися. Ми дуже щасливо жили, а у 1985 році мамка нас лишила».

798DFE1D-2CD3-4931-98E8-2F5F805B7418

Зазирніть у вічі Миколі Деревлянику. І ви там побачите іскорку, яка назавжди з ним. Дивимося світлину з весілля: на ній статний юнак і тендітна наречена у витонченій сукні. З любові народилася Любомира. І у неї з батьком дуже міцний зв’язок. Микола досі вважає цю дорослу жінку — маму й бабусю — своє маленькою донечкою.

«То моя Любочка. Ви їй не кажіть, але я би і тепер носив би її на руках. Вона мене ще більше любить. Ми дзвонимо один одному водночас. Любочка має і від мене щось, але все ж вона є чиста мамка. Донька має доброту і любов до людей».

Під час інтерв’ю ми спілкуємося і з пані Любомирою. Вона відкриває те, про що батько не каже. Бо дуже скромний, без егоїзму, а нині це рідкість.

«У них із мамою була безмежна любов. Дуже вони любилися, поважали один одного, я не чула у своїй родині підвищеного голосу, грубощів. Це для мене був зразок любові. Мабуть, такого і не буває. Мені здається, що вони прожили таке подружнє життя, яким воно має бути, — ділиться Любомира. — Мама хворіла, а він їй абсолютно у всьому допомагав. Коли дізналися, що мама безнадійна, то ми обоє залишили роботу й п’ять місяців були тільки біля неї, щохвилини. Тоді через стрес у тата стався неврит слухового нерву. Згодом якось прийшов до себе. Я думаю, тато досі любить маму. Могилка завжди без жодного листочка».

Найкраще лікує природа

Розпочати нове життя допомагали донька й уся родина: зять Степан, свати — Іван та Марія, внук Степан і його дружина Марина, правнук Андрійко.

Зцілює також природа. Любомира цитує батька: він йшов у гори, аби бути ближче до Бога. Микола досконало знає Закарпаття, адже пішки обійшов майже всю область і на велосипеді об’їздив. Донька додає: батько настільки віддає свою любов природі, що вона ділиться із ним навзаєм, допомагає йому підтримувати внутрішню рівновагу. Після смерті Марії Микола часто місяцями жив у лісі, а родина до нього приїздила. Щозими готував галявину, аби там провести теплі місяці. І тепер чоловік любить багато гуляти, любуватися Ужем. Може сісти на електричку і поїхати у Сянки, щоб там насолоджуватися природою.

580C1356-6073-42FB-B14D-16571DD8F546

«Природа каже мені: я твоя зелена аптека, я твоє свіже повітря, я твоє все, я твоє вогнище, котре у зимну пору тебе гріє, я твоє дерево, котре тебе у спеку захищає і додає тиші. Природа говорить, людино, шануй мене.

Я дуже люблю природу. У лісі буки на моїх очах виросли. Памятаю, вітер ганяв ті маленькі бучки. А тепер кажу деревам, що вже не годен вас обійняти, бо такі широкі.

Люблю спостерігати, як вранці сонечко сходить, коли роса, мов діамант на квітах.

Я коли ходжу по лісу, то я дуже щаслива людина. Ще молодим був, то думав, туй мож і вмерти…».

Себе треба сокотити

Мабуть, кожен питає довгожителя, що робити, аби довго жити.

«Здоровя дане людині, але на здоровя треба міркувати, сокотити його. Я ніколи не зловживав алкоголем. Я мало їм, не переїдаю. У мене нема улюбленої страви, я донині їм усе, що можна їсти. Я не вечеряю. Після четвертої години стараюся не їсти. Даколи хочу холодильник відкрити, але кажу собі, ніт. Я поважаю увесь свій організм. Видно, що і він мене поважає».

А ще запитуємо, а як жити у гармонії. Микола переконаний: як собі постелиш, так і виспишся. За все є своя ціна.

Любомира вважає, що батькові допомагає глибока віра в Бога, любов до людей і до природи: «Для нього нема поганих людей, він у житті ні на кого не сердився. Він усіх виправдовує».

Чи відчував Микола Деревляник, що житиме довго, чи думав про це? А він знизує плечима, мовляв, про це і не треба думати…

Евеліна Гурницька, для ProZak.info

фото авторки

0 коментарів


Написати коментар

Loading...
  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com
  • Останні Tweets

  • Фото з Галереї

    • 8
    • 5
    • 20160730_140414
    • 3
    • 7
    • IMAG5687
    • IMAG5464
    • IMAG5498
    • IMG_2095
    • 3
    • IMAG5366
    • IMG_1763
    • 13052532_758525780950616_1153731660_o
    • IMAG5232
    • 19
    • DSC_4952