Незалежній Україні - 25: аналіз та висновки від закарпатського історика
Ужгородський історик Федір Брецко проаналізував для нашого видання 25-річну історію незалежності України та зробив певні висновки
НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ 25 РОКІВ
ЩО ЗМІНИЛОСЯ І ЩО СЛІД ЗМІНИТИ?
19–21. 08. 1991 р. у Москві відбулася спроба державного перевороту консервативними силами керівництва КПРС та органами державного управління СРСР, яка потерпіла поразку. 24. 08. 1991 р. відбулася позачергова сесія Верховної Ради УРСР 12-го скликання, на якій було ухвалено Акт проголошення незалежності України («за» – 346, «проти» – 1), а також дві постанови: про департизацію державних органів, установ та організацій та про військові формування в Україні. 1. 12. 1991 р. в Україні відбувся перший Всеукраїнський референдум та перші вибори Президента України. «За» Акт проголошення незалежності України проголосувало 90,32 % учасників референдуму, а першим Президентом України було обрано (61,6 %) Леоніда Кравчука (нар. 1934 р.). 5. 12. 1991 р. відбулося урочисте засідання парламенту України, на якій: Президент України Леонід Кравчук прийняв присягу (інавгурація) на вірність українському народові; народні депутати України обрали Головою парламенту України Івана Плюща; було прийнято звернення «До парламентів і народів світу», в якій зазначалося, що Договір про утворення СРСР від 30. 12. 1922 р. Україною денонсовано.
За 25 років незалежності ми ніби й розбудовували державу, але при тому не розв’язували свої конфлікти – не старалися, наприклад, усвідомити, хто ми такі, яка наша ідентичність, які цінності, яким ми бачимо своє спільне майбутнє тощо. Наші конфлікти ми ніби виносили за дужки. Ми лише балансували і реагували на кон’юктуру.
За 25 років уся влада по своїй суті та методи керівництва залишалися радянськими. Зазвичай виникав дисонанс між владою і значною частиною суспільства. Цей дисонанс щонайменше двічі (2004 р., 2014 р.) привів до революцій, які відіграли винятково важливу роль у формуванні української державності. Як не дивно, але саме четвертий президент В. Янукович став «натхненником» двох українських революцій.
За 25 років в Україні «наплодилося» багато політичних і економічних структур з олігархічним впливом, за участю яких було роздроблено суспільство, і проведена дивна приватизація, а отже, неможливою виявилась реальна боротьба з корупцією та проведення системних реформ в економіці й адміністративно-територіального устрою. Ба більше, олігархічна влада через фінансовий вплив на політичні партії та мажоритарників формувала президентську владу, парламент та уряд. Ми могли похвалитися лише високими позиціями наших олiгархiв у європейському списку журналу «Форбс». Хоча не слід ототожнювати вчинки якоїсь однієї, двох або трьох людей з усією владою, бо у владі є і негідники, і злодії, і потвори, але є й чесні та порядні люди.
За 25 років 17 разів формувався склад Уряду України, що свідчило про майже постійну політико-урядову кризу. За такої ситуації ми не змогли ввести в дію механізм сталого економічного розвитку та зростання, а ефективність кожного прем’єр-міністра залежала від ефективності антикорупційної компанії в державі.
За 25 років попри значні правові напрацювання та багаторічне державне сприяння розвитку громадянське суспільство, в Україні не було створено належного взаєморозуміння між владою і суспільством.
За 25 років українська політична еліта, наші гаранти, не намагалися комплексно реалізувати екзистенційний імператив нації, втілити аксіологічний підхід до розбудови держави корінного народу, а отже, свідомо чи несвідомо дозволили антиукраїнським відцентровим силам звести нанівець ідеологічне забезпечення державотворчих процесів.
За 25 років усі можновладці, включаючи й президентів, дійсно не проявляли достатньо політичної волі до тих проявів сепаратизму, які зароджувалися в українському суспільстві, а ситуація з 2014 р. стала наслідком віковічної політики Росії щодо України.
За 25 років ніхто не аналізував, що живемо по-сусідству з агресивним, небратнім народом, який, можливо, і був старшим братом тільки в тому випадку, коли менший брат виконував стовідсотково його вимоги та бажання. У відомій праці російського політолога Кара Мурзи «Кольорові революції» (2006) йдеться про те, що не можна допустити, аби подібні революції відбулися в Росії. Тому Росія пробачила успіх Прибалтійських країн та Грузії, але ніколи не може пробачити, коли український народ, якого в глибині душі росіянин завжди зневажав, буде жити краще, мудріше, бо це навіки похоронить імперію. Ось чому, з 2004 р. робилося все, аби Україна не вижила, російський окупант ще до «зелених чоловічків» та «ввічливих людей», введення «буків» запустив в інформаційний простір України антиукраїнський вірус «русского міра» як невидиму «оцерковлену» зброю імперської ідеї «обустройства». Ось чому треба чітко зрозуміти, що й війна з 2014 р. не закінчиться швидко, а якщо й припиняться воєнні дії на Донбасі, то інформаційна, економічна та інші війни будуть, поки житиме імперська Росія, поки буде такий менталітет росіян, а отже, й воріженьки не зникнуть, як «роса на сонці». Будь-яка війна з Росією – це війна ідентичностей, за буття чи небуття українців.
Майдан-2014 р. був спрямований проти всього політичного режиму, який сформувався до 2013 р., бо це був корумпований режим, який ішов у напрямі авторитарного диктату олігархічних сил. Революція Гідності лише поставила питання, відповіді на які знайде прийдешнє покоління. Але Євромайдан не сформував свою власну силу у владному просторі. Помаранчева революція та Революція Гідності відкривали лише ворота, а хто піде, як піде, з якою вірою, з яким бажанням працювати було невідомо. Ми були свідками, як приходили нові обличчя, вставлялися в ту рамку, а трафарет старий – і маємо, що маємо.
7. 06. 2014 р. відбулася інавгурація п’ятого Президента України Петра Порошенка. Що собою нині уособлює діючий Президент України? Він багато обіцяє, а час обіцянок минув ще вчора, тому суспільство так важко сприймає його слова, не підкріплені ділом. Він також став фігурантом світового офшорного скандалу, а подальші події в парламенті з цього питання продемонстрували неготовність вітчизняного політикуму рішуче зректися кармінного зв’язку зі старою системою. За президенства П. Порошенка відбувається повторюваність подій, які вражають нехтуванням уроками одразу двох революцій. Складається враження, що нашій еліті простіше щось втратити, аніж добровільно змінитися. Вочевидь саме тому у суспільстві наразі вперто не приживається ідея нових виборів, блокується питання зняття депутатської недоторканності тощо. Порошенко, Яценюк, Гройсман, Турчинов, Тимошенко, Ляшко… також не стали державниками, лідерами нації, фанатичними людьми, які вірять у державність України, які готові жертвувати, думати про Україну до глибини душі, до глибини болю. Основними причинами зменшення підтримки діючого президента є те, що від нього очікували: швидкого вирішення питання війни і миру; соціально-економічної стабілізації, зокрема й стабілізації гривні; відповідальної політики в парламенті та уряді; очищення влади, перш за все деолігархізації. Не відбулося «жити по-новому», швидких результатів немає, звідси – і втрата довіри. Хоча, саме за Президента П. Порошенка реалізується реформа правоохоронних органів, почав повноцінно працювати новий антикорупційний орган – НАБУ, відбулася зміна керівництва Генеральної прокуратури, нарешті запущено одну з найголовніших реформ судової системи тощо.
Економіка України оговтується від того надпотужного шоку, якого вона зазнала у 2014–2015 роках, коли промисловість впала на 30%, а на третину зменшилися експорт та імпорт. Уряд прем’єр-міністра Арсенія Яценюка (2014–2016) працював у надскладних умовах, коли необхідно було зберегти країну та наводити елементарний економічний порядок. Наприклад, на жовтень 2013 р. в Україні діяв 181 банк, а з початку 2014 р. і по нині на банківському ринку проходить «тиха революція», коли платоспроможність втратили уже 68 банкустанов. З 14. 06. 2016 р. Кабмін очолив наймолодший з 1991 р. прем’єр-міністр Володимир Гройсман, а водночас дивним чином з політичної арени відійшов лідер партії «Народного фронту» А. Яценюк. Тепер ми маємо хоч і символічне, але мізерне зростання економіки. До речі, у нас немає 70-мільярдного дефіциту бюджету, у нас кожна друга операція без податків здійснюється, у нас – профіцит, але за умови, що є діалог влади, уряду та бізнесу.
Якщо й надалі будемо жити через офшори, через «тінь», важко буде говорити про нашу соціальну потугу. Нормалізувати економічний блок можна саме через інвестиції, а не кредити. Слушним є створення указом Президента Петра Порошенка Національної інвестиційної ради. Від уряду В. Гройсмана слід очікувати початок зростання економіки та добробуту. Від стратегії виживання слід переходити до стратегії прискореного розвитку, від затягування пасків – до їх послаблення. Як сказала свого часу Маргарет Тетчер, «змiнити свiдомiсть здатна тiльки економіка». Бо одночасно відбуваються системнi революцiйнi змiни в напрямку максимальної демократизацiї державного, полiтично-економiчного та суспiльного устроїв, котрi, врешті i приведуть до зламу старої системи влади. Вiдтак починає зростати економiка та добробут, а люди – змінюватися на очах.
Важливі кроки. По-перше, необхідно перейти від нинішньої партійно-олігархічної системи до народної партійної системи, за якої олігархічна влада за законом буде позбавлена спонсорства політ партій, а, натомість, реально утворилися б умови для об’єднання партій за ідеологічними ознаками. По-друге, нам потрібні рішучі зміни структури економіки, в тому числі в державному регулюванні ринків, в інвестиційному середовищі, у бюджетній, банківській та податковій системі, у системі соціального забезпечення, в управлінні державним сектором. Тільки конкурентоспроможність підприємств, економіки в цілому, зростання праці та ефективність використання усіх видів ресурсів наблизять Україну до Європейського Союзу. Для цього ми маємо величезний потенціал, про який усі знають: розумні та добре освічені люди, потужні природні ресурси, великий внутрішній ринок. По-третє, велике питання – мати здорову сильну національну свідомість, до якої ми тільки крокуємо. Нас зараз паралізує те, що у нас слабка єдність. Дуже важливо передусім пам’ятати про дух, цілісність та про нашу єдність. Після цього досить прийняти систему канонів і рухатися далі по драбині економічної та фінансової гармонізації та розвитку. По-четверте, якщо сутністю світогляду прихильників національного відродження у ХІХ ст. був висновок про те, що Україна та її народ «були, є і будуть» на цьому світі, то в ім’я втілення єдності країни у ХХІ ст. всі ми, українці, повинні мати і працювати спільно на єдину соборну ідею україноцентричної держави як духовно-інтелектуальної запоруки її розбудови, на українську ідеологію буття і смислу збереження етнічної, економічної, мовно-культурної, релігійної та іншої національної ідентичності.
Що має бути найголовнішим для України? Це формування своєї суб’єктності – щодо становлення держави і нації, формування громадянського суспільства, яке здатне контролювати владу і яке об’єднане спільною ідентичністю, патріотизмом, спільними цінностями. Бо якщо належним чином сформується така спільність, то це важлива запорука всього іншого. Тільки в цьому випадку Україна буде суб’єктом, який стане поруч з Росією й Заходом. Тобто це перша і головна передумова успішного вирішення наших проблем. Цікаво, через два роки після подій на Євромайдані, 26. 02. 2016 р. президент своїм указом затвердив Національну стратегію сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016–2020 роки.
УКРАЇНА – РОСІЯ. УКРАЇНЦІ – РОСІЯНИ
Нині Росія – ресурсна держава з украй неефективною владою, що черпає багатства винятково з дарів природи й географії та контролює грошові потоки, розподіляючи їх між можновладцями, лишаючи дещицю державній скарбниці – для народу-електорату, який попри неприховане крадійство «бєзмолствуєт».
Напавши на Україну в 2014 р. Путін заявив: «Мы защищаем русских и русскоязычное население», а вся підконтрольна йому медіа заволала: «В Украине к власти пришли бандеровцы-фашисты». Російський історик і філософ Георгій Федотов стверджував: «Фашизм є єдиний лад, здатний утримувати існування каторжної імперії», Сучасний лідер фашизму той, про кого Ліна Костенко сказала:
І смерть і жах і крик і сльози
І клекіт хижої орди
Маленький сірий чоловічок
Наніс нам чорної біди.
Це звір потворної породи.
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?
Сьогодні ми, а завтра ви!
А ще Ліна Костенко влучно зауважила: «Ми воїни. Не ледарі. Не лежні. І наше діло праведне й святе. Бо хто за що, а ми за незалежність. Отож нам так і важко через те».
Нині відносини України та Росії мають недружній та ворожий характер. Чому? Головна мета Росії – контроль над Україною. Сильна та незалежна Україна не вписується у плани Кремля. Для Путіна проукраїнський та прозахідний політичний режим в Україні є кісткою в горлі. Тому Росія не припинятиме спроб зробити Київ сателітом Росії, домогтися принаймні його нейтралітету. Нині в РФ привчають громадян до думки про «рятівну війну» проти України. Для цього на тимчасово не контрольованих територіях та в окупованому Криму формуються нові види збройних сил: мікс із російських військових, місцевих бойовиків та російських найманців. У квітні 2016 р. В. Путін своїм указом створи Нацгвардію на базі внутрішніх військ та спецпідрозділів МВС, а керівника гвардії – генерала Золотова – він призначив членом Радбезу. В новостворюваної структури дві симптоматичні особливості: з одного боку, вона має право воювати за кордоном (на відміну від внутрішніх військ), а з другого – до формування її командного складу не матимуть стосунку регіональні структури МВС, буде тільки московська вертикаль.
Отже, Путін готується до протистояння на зовнішньому та внутрішньому фронтах водночас. У подовженні імперських цілей Росія засобами та впливом не нехтуватиме. Росія нині максимально застосовує різні форми впливу в Україні, зокрема використовує пропагандистські ЗМІ, концепцію «русского міра», московських маріонеток в Україні, «п’ятої колони» в українському парламенті, «партію миру та духовенство УПЦ–МП» та посилює сепаратистські рухи в інших регіонах країни. Ось приклад, Патріарх Московський і всієї Русі Кирило І видав книгу «Семь шагов к русскому миру» (2015), які є в першу чергу засобом впливу. У проповідях про мир підсвідомо нав’язується думка, що не можна воювати з Росією, бо це одна віра. Отже, не варто надіятися, що завтра щось може змінитись у поведінці, риториці, мисленні Путіна.
Росія, чи то царська, біла, червона, православна, атеїстична, чи то сьогоднішня з загарбницько-реваншистською ідеологією «руського міра», завжди виявляла і буде виявляти всю військову міць і давню традиційну імперську лють до української національної ідеї. Українці під камуфляжем «зелених чоловічків» та «ввічливих людей» відчули «старших братчиків», що встромляли їм («молодшим браттям») ножа в спину. Вина українців лише у тім, що повстали проти насилля любові імперського «старшого брата». Українцям треба всіляко повторювати і зміцнюватись у тезі, що Путін не виправиться. Задамось цікавим питанням: чи може В. Путін здивувати нас усіх зі знаком «плюс»? Вважаю, що якщо йдеться про «плюс» у розумінні ставлення Росії до навколишнього світу, тобто відмову від військово-мілітаристської парадигми, мілітаризації країни, перетворення її, скажімо, в спойлера на світовій арені, то навряд чи Кремль відмовиться від такого курсу. Адже, власне, парадигма війни й мілітаризація (як і військово-патріотична легітимація) є єдиною умовою відтворення цієї влади. Отже, росіяни нам не друзі і тим більше – не «старші брати».
Про звинувачення РФ та про українсько-російські дипломатичні відносини (2014–2016). Почнемо з найбільш дивного.Україна лише 17. 03. 2014 р. відкликала посла України в РФ В. Єльченка для консультацій, що було кроком запізнілим з точки зору попередніх подій в АРК, починаючи з появи «зелених чоловічків». З погляду міжнародної практики, адекватним дипломатичним кроком у відповідь з боку України у березні 2014 р. мало стати припинення дипломатичних відносин з РФ. Україна, по суті, реагувала як сторонній спостерігач. Зазначу, що після звільнення посла Володимира Єльченка у грудні 2015 р., посада посла України в Росії вакантна по нині.
Тотожність же демаршів України (жертви агресії) та Росії (агресора) взагалі виглядає гротескно (комічно) і не на користь України. Із подальшим загостренням ситуації зазначена неадекватність дипломатичної реакції України посилювалася. Нагадаю, що в низці звинувачень на адресу РФ, які висувалися українськими офіційними колами та міжнародною спільнотою, включно з міжнародними організаціями, зокрема, йдеться про: 1) перший після Другої світової війни випадок насильницької зміни кордонів та порушення територіальної цілісності (України); 2) здійснення військової агресії проти України, надсилання на нашу територію регулярних підрозділів російських збройних сил та найманців; 3) масоване нелегальне постачання сепаратистським бандформуванням на території України найсучасніших озброєнь; 4) фінансування діяльності та навчань контингенту бандформувань; 5) убивство військовослужбовцями Росії та цими бандформуваннями тисяч громадян України, включно з цивільними; 6) перетворення понад мільйона громадян на біженців і внутрішньо переміщених осіб; 7) заподіяння значних економічних збитків економіці України; 8) масштабні порушеннях прав українських громадян, насамперед протиправне утримання у своїх тюрмах десятків наших співвітчизників та влаштування над ними незаконних судилищ, порушення прав українців і кримських татар, які проживають в окупованому Криму, тощо. Будь-якій із цих недружніх дій, взятій окремо, в міжнародній практиці відповідає виключно припинення дипломатичних відносин. На їх тлі існування дипломатичних відносин із Росією взагалі виглядає нонсенсом. Ба більше, доходило до того, що МЗС РФ Сергій Лавров напряму озвучував, які кроки повинна зробити Україні, Зокрема: змінити державний устрій (на федерацію), внести зміни до Конституції України, надати російській мові статусу другої державної, у зовнішній політиці бути позаблоковою державою. Іншими словами, Росія замість українців визначала основоположні риси української державності. За таких умов Україна мінімально, але втрачала важливі риси своєї міжнародної правосуб’єктності.
Зміст не припинених дипломатичних відносин України з Росією дипломатичною мовою означає, що Україна не бачить якихось особливих проблем у своїх відносинах із РФ, які є дружніми, розвиваються нормально, в межах міжнародного права, а сама ж Росія була і є стратегічним партнером України. Для Росії це чіткий сигнал про нашу слабкість та податливість. Тиражовані твердження про те, що розірвання дипломатичних відносин із РФ автоматично припинить усі двосторонні контакти, зруйнує багатосторонні переговорні формати (Мінський, Нормандський, Женевський тощо), зупинить автомобільне, залізничне та морське сполучення тощо, не ґрунтуються на міжнародному досвіді і прямо йому суперечать. Насмілюсь ствердити, що сьогодні Україна реалізує стратегію «умиротворення агресора», яка полягає в односторонніх йому поступках, у готовності обміняти далекосяжні інтереси на одноденну вигоду. І останнє. Припинення дипломатичних відносин із Росією – простий та безпроблемний крок. Але ж очевидно, що і їх збереження не тільки не розв’язує вже наявних, а й додає нових негараздів. Відтак, насправді суть питання зовсім не в «плюсах» чи «мінусах» припинення/збереження дипломатичних відносин із РФ.
Суть питання у виборі стратегії, основної лінії поведінки у протиборстві з Росією загалом. За найскладніших умов Україна має реалізувати у відносинах із РФ принциповий підхід, який повною мірою відповідає міжнародній практиці та нормам міжнародного права. Саме така стратегія посилає адекватні сигнали власній громадськості та міжнародному співтовариству. Саме вона, консолідуючи зусилля українського суспільства та міжнародної спільноти у справі відсічі агресору, врешті-решт сприяє перемозі.
Ще про інше. Російський історик Жданевич у своїх дослідженнях «Самые открытые лица» і «Самые закрытые лица» про істеблішмент Росії в часи радянщини і сучасної Росії доводить, що 40 відсотків на найвищих посадах і в першому, і в другому випадку – вихідці з України. І вони ще більше догоджали імперії, ніж ті, хто мав імперські гени від народження. Зараз маса людей наших теж там працює. Наскільки роками винищений отой ген супротиву, опору, гідності, що не можна казати, що все це сталося за останні двадцять років. Тут відіграє свою роль дуже тонке й делікатне питання спільної віри. Саме вона є механізмом, яким можна людиною маніпулювати, переплавляти її.
Ми змушені опиратися тільки на себе, і не вірити в казки про братські дружні народи, а відстоювати себе, свою сім’ю, свою державу. Наша помилка в тому, що ми не розуміли, що маємо сусіда-агресора. Треба було аналізувати, думати й готуватися. Бо коли ми безрозсудно віддали ядерну зброю, коли до цього часу не демаркований і не делімітований кордон із Росією – це вже про щось свідчить. Треба пояснювати українцям, вчити, показувати, що це російський народ, до якого ми маємо ставитися з певною обережністю і недовірою, з певним баченням його щирих і прихованих намірів. Як це парадоксально, але нинішня російська агресія сприяє тому, щоб ми це осягнули. Усе це переосмислиться, щось відмиратиме з минулого, буде багато болісного. Ще багато людей байдужих, можливо, хочуть, щоб стало ліпше жити якомога швидше, бо життя в людини одне і кожному з нас хочеться застати те краще. На жаль, так не відбувається. Так Божий світ створений, за все треба відповідати, розуміти, пропускати через себе, молитися, діяти.
НАШ КРИМ
Завдання політиків – чітко визначити повноту культурних і політичних прав кримськотатарського народу. Крим – це споконвічно невід’ємна частина України. У багатовіковій історії України Крим – її невід’ємна частина історично, географічно, економічно. Українське суспільство має зрозуміти, що усі землі, які належіть до складу України, – це українська територія.
Наївно надіятись на те, що Москва погодиться на будь-який перегляд своїх рішень і дій щодо Криму. Кремль не може допустити ніякого зворотного ходу. Чому? Зрештою, В. Путін сам винен у ситуації, що склалась: хто ж йому велів анексувати Крим? Тому, скільки б часу не минуло, США та країни Заходу ніколи не визнають анексію Криму, бо це підриває увесь порядок у Європі, всі домовленості з часів Другої світової війни. І резолюція ООН про підтримку територіальної цілісності України від 27. 03. 2014 р. була так само продиктована незаконним захопленням Криму.
21. 01. 2016 р. Президент України Петро Порошенко підписав указ про створення служби деокупації Криму. Іншим своїм розпорядженням глава держави визнав початком анексії півострова 20. 02. 2014 р. Отже, минуло майже два роки, пройшла третина президентської каденції Порошенка, але тільки зараз влада України замислилася над кроками, необхідними для повернення Криму. Україні слід актуалізувати проблему Криму в рамках ініціювання створення нової міжнародної коаліції, залучивши до «Женевського формату» США, яка є гарантом виконання Будапештського меморандуму 1994 року.
ДВІ СТОРОНИ ДОНБАСУ
Донбас не бажали чути, Донбас не був почутий, Донбас так і не почули. Донбас волав, робив спроби бути почутим. Не почули Донбас в ПР, в КПУ, в Росії, в Кремлі, в Києві, в Брюсселі. Від імені Донбасу говорили ізгої, всі інші ігнорувалися, а ті, котрі висловлювали свої думки чи позиції, були піддані репресіям, переслідуванням тощо.
На Донбасі, ті, хто просив почути себе, були готові вбивати, щоб не чути інших. Донбас – це люди, які готові побити і розігнати своїх земляків, сусідів, тих, хто живе на тих же вулицях, за те, що мають свою точку зору. Першим не почули Дмитра Чернявського, котрого 13 березня 2014 р. вбили на мітингу за Україну. Він став першим українським патріотом із Донецька. Пізніше не почули Володимира Рибака із Горлівки. Його вбили терористи Стрєлкова за те, що повісив на будівлю міськради зірваний український прапор. Потім були погроми, масові безпорядки в Донецьку і Луганську, коли людей вбивали, викрадали, піддавали жорстоким тортурам. Найкраща ілюстрація того, як «почули» Донбас і його жителів – це фотографія косметолога Ірини Довгань із Ясинуватої, яку 26 серпня 2014 р., загорнуту в державний прапор України терористи на площі у Донецьку прив’язали до «ганебного стовпа», а перехожі жінки знущалися над нею. Отже, люди Донбасу – це малограмотний, агресивний, кровожерливий натовп сталіністів, прихильників великої імперії. Це наймані вбивці, криміналітет, ватники, тітушки, шахраї, бомжі, котрі, проголосивши себе «правильними» жителями регіону, пресували інших, неправильних, наводили страх, калічили, вбивали тих, хто не був згідний із діями сепаратистів, не підтримував їх, був проти сталінщини, чорносотенних забобонів, фашизму, українофобії. Звичайні вчителі, медики, вчені, митці, журналісти, програмісти, юристи, хлібороби, шахтарі, які були проти окупації Донбасу Росією, були і залишаються тим Донбасом, який так і не почули. Та Донбас постраждав першим.
25 серпня 2014 року російські війська вторглись на територію суверенної України, на цей раз не у вигляді ополчення, найманців і диверсантів, а у вигляді солдат російської армії. Уже 26 серпня без бою було здано Старобешево, Новоазовськ. Росія відкрила другий фронт, почала напряму поставляти боєприпаси, заперечуючи при цьому присутність своїх військ на території України. Ряд європейських політиків вибирали дипломатичні висловлювання, характеризуючи ситуацію, залишаючи за спиною плацдарм для політичних маневрів. А тим часом Луганськ, Донецьк, інші населені пункти через обстріли, грабежі, мародерство почали перетворюватися на руїни.
АТО – це війна, яку так вперто ніхто не хоче називати війною, заклала величезну прірву, яка пролягла між українцями і росіянами. Той короткий період безумства, коли на Донбасі кидалися під українські танки, поступово минав. Донбасівці поступово прозрівали про місію російського агресора. Так, маріупольці традиційного проросійського Маріуполя, настрашені тим, як ДНРовські захисники «рятують» Донбас, повстали. А Росія, посилаючи своїх дітей в українську м’ясорубку, знищувала навіть пам’ять про них.
16. 09. 2014 р. парламент України за закритими дверима прийняв ініційований Президентом України Закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». Голосування за Закон відбувалося в парламенті за участі Президента П. Порошенка, який наполягав на необхідності його ухвалення, і в умовах «зачинених дверей» і вимкненого табло, що не дало змоги визначити поіменний склад тих, хто підтримав президентську ініціативу. Це той закон, який: 1) російську окупацію Донбасу і війну називає «події, що мали місце в Донецькій і Луганській областях»; 2) гарантує звільнення бойовиків від кримінальної відповідальності і забороняє їх дискримінацію «органам влади»; 3) гарантує російську мову як другу державну.
31. 08. 2015 р. парламент України 265 голосами «за» ухвалив законопроект про децентралізацію влади. Події супроводжувалися вибухом гранати, протестами під стінами парламенту через скандальний 18 пункт Перехідних положень Конституції України щодо Донбасу. Тоді П. Порошенко обґрунтував укладення згаданих змін потребою України йти шляхом виконання Мінських домовленостей. І обіцяв, що остаточне ухвалення залежатиме від виконання Москвою відповідних угод. Минув майже рік (до 31. 08. 2016 р.), не сталося істотних зрушень. Україна досі не має повного контролю над своїми кордонами, Росія досі не вивела своїх військ та зброї, нелегальні угруповання досі не роззброєно. Росія послідовно не виконує Мінські домовленості і, судячи із заяв кремлівського керівництва не має такого наміру.
Надання особливого статусу (за Законом – порядку) сепаратистським регіонам дуже гостро й неоднозначно сприймає українське суспільство. Фактична легалізація «ЛНР» – «ДНР» призведе до ще серйознішої, ніж нині, внутрішньополітичної кризи. В той же час ймовірність повернення окупованих територій у склад України через Мінський формат вкрай низька. Щоразу вимальовуються різні сценарії подій в окупованому Донбасі: «холодний мир», «гаряча війна», «холодна війна», «молдовський варіант» (передбачає нескінчений процес зближення позицій сторін у численних переговорних форматах), «хорватський варіант» (передбачає відсутність будь-яких компромісів із окупантами та проведення силової операції), німецький варіант» (передбачає об’єднання розділеної країни волею народу через переосмислення причин розпаду, набуття спільних цінностей та відновлення політичної й культурної єдності). Росія буде робити все, аби вити на новий етап переговорів із сильним цього світу, чітко окресливши сферу своїх інтересів у новому розкладі. Де притім опиниться Україна, нині спрогнозувати доволі складно. А тим часом щодня проросійські бойовики, якими керують російські військовики, порушують умови перемир’я.
Чого очікувати? Варіантів розвитку подій небагато. Найбільш вірогідний – Москва буде продовжувати нарощувати свою військову присутність в Україні, офіційно заперечуючи участь у військовому конфлікті. Мета Кремля – надавити на Президента Петра Порошенка та пояснити світовій громадськості, що лідер України не може перемогти, а отже, слід сісти за стіл переговорів з тими, з ким Володимир Путін вирішить, з людьми, які повністю підконтрольні. У цій ситуації для України є лише один вихід – нарощувати свою військову могутність, розраховуючи водночас на військово-технічну допомогу із Європи для того, щоб дати реальний опір агресору. Це наразі відбувається. Тим більше, що дух українського народу як ніколи сильний. Вся історія конфліктів свідчить про те, що війна не закінчується тоді, коли одна країна виграла, а друга капітулювала, або ж коли досягнуто баланс сил із залученням чи незалученням зовнішніх гравців. До речі, Володимир Горбулін описав свої прогностичні сценарії щодо розвитку подій на Донбасі у книзі «Україна і Росія: дев’ятий вал чи Китайська стіна» (2015).
ВИСНОВКИ
1. 24 серпня 1991 року парламент України прийняв Акт проголошення незалежності України, який був схвалений всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. Події 1991 року засвідчили початок відліку історії сучасної Української державності.
2. Головним завданням перед новою владою молодої незалежної країни було зберегти надбання нащадків та поступово просуватися вперед до постіндустріального суспільства.За 25 років незалежності ще не було жодної владної команди, яка б піклувалася про людину, про наступні покоління, яка б намагалася ввійти в історію країни в найкращому розумінні цього слова.
3. За 25 років незалежну Україну прославили митці і науковці, волонтери і композитори, актори і письменники, спортсмени і освітяни, котрі в сукупності привнесли горде висловлювання – «Я – українець!».
4. Революція Гідності, російська окупація Криму та агресія на сході України зробили українців єдиними, як ніколи, українська мова стала модною. Зараз наша країна переживає складний момент у зв’язку із черговим посяганням на її територіальну цілісність, але, як показує історія, агресор завжди залишається переможеним, а Україна – єдиною і неподільною.
5. Подальший розвиток незалежної України залежать від рішучих змін структури економіки, реалізації суспільних реформ, від того наскільки усі ми, українці, будемо працювати спільно на збереження та розвиток етнічної, економічної, мовно-культурної, релігійної та іншої національної ідентичності.
Федір Брецко, вчитель історії та правознавства Ужгородської класичної гімназії