Ужгородський шелтер за час війни прихистив уже понад 2 тисячі переселенців

Наша співрозмовниця – Елеонора Кулчар, голова благодійного фонду «Благо», національний координатор мережі RЕУN-Україна (ранній розвиток ромських дітей).

Розповідає, що Україна стала 11-ою країною, де присутня ця мережа.  Цілеспрямовано займаються освітою ромських дітей з 2016 р. за двома програмами: за одною – це робота з дітьми від 2 до 5 років разом з батьками, за іншою – з дітьми 6-7-8 років (підготовка до школи). Програма працює з 2014 р. У 2022р. спільно з  Міжнародним Фондом «Відродження» проводять велике дослідження «Роми у час війни» у 7 регіонах Україні.  У 2023 році планують зробити презентацію дослідження, проведеного дослідницькою агенцією Vox Populi, у трьох областях України: Черкаській, Одеській та Закарпатській. Матеріали будуть перекладені на англійську мову та презентовані за кордоном мережею REYN.

Наша сьогоднішня розмова про роботу ужгородського шелтеру під час війни.

Коли почалася війна, я три дні не робила нічого, – розповідає пані Елеонора. – Закрила школу й переживала шок. А на четвертий пішла на вокзал. І коли побачила, що там твориться, то забрала звідти в першу чергу дітей, які приїхали сюди з Харкова, Донецька, Слов’янська, Вугледара, Запоріжжя. Почали розміщати їх у класах школи. Тоді орендували ще одну будівлю – у минулому ресторан «Романі Яг», який не функціонує вже 9 років. Так змогли розмістити відразу 150 осіб.

За цей рік дали прихисток більш ніж 2000 людей. Тут вони отримують безкоштовне проживання, триразове харчування, засоби гігієни. До вирішення питання підійшли комплексно. Три рази на тиждень приходить педагог і працює з дітьми за шкільною програмою. Хоч є діти, які підтримують зв’язок зі своїми школами онлайн. Йдеться не тільки про ромів – у шелтері живе багато українців. Тричі на тиждень діти мають арт-терапію. Тут можна також отримати консультацію психолога, юриста. Приходять також медики з ГО «Лікарі без кордонів».

Фінансування? У першу чергу, фонд «Відродження». Я дуже вдячна  Сергієві Пономарьову, колишньому директору ромської програми у цьому фонді, – розповідає Елеонора Кулчар. – Крім того, багато донорів самі почали пропонувати допомогу в час війни. Мережа REYN, активно допомагає у нашій роботі. Також організації ІSSA, War Child.

З допомоги, яку отримують, зокрема з Данії, намагаються допомагати ще й військовим – генератори, одяг, матраци, спеціальні носилки для транспортування поранених бійців, продукти, засоби гігієни та ін. Роздають також у лікарні міста, області. Такого роду діяльність розпочали ще 2009 р.

Чи хтось підтримує? Які найбільші потреби зараз?

Ми вдячні за підтримку секретарю Ужгородської міської ради Арсену Мелкумяну. Йдеться не тільки про матеріальне, але й про інші ініціативі. Наприклад, він та його колеги організували нашим дітям екскурсію у Зоологічний музей УжНУ – дуже сподобалося. Це були й місцеві діти, й діти ВПО. Такі заходи допомагають їм інтегруватися, бо навіть ромські діти з різних регіонів мають відмінності у менталітеті, не кажучи вже про дітей інших культур. А їм важливо знаходити спільну мову, особливо зараз..

Також нам сприяють у вирішенні різних поточних питань, пов’язаних із працевлаштуванням ромського населення, видачі втрачених чи й неіснуючих з певних причин документів і т.д.  До речі, при міській раді була створена, відповідно до нашого звернення, спеціальна комісія, яка займалася питаннями ромського населення. Я теж свого часу входила до неї, і вона працювала. Саме завдяки їй пішов здвиг у питанні оформленні ромських дітей у школи – я порушила це питання. Тепер вона не працює, на жаль.

Щодо тої допомоги, якої потребуємо, то важливо би зняти це наше приміщення з комерції (воно оформлене як ресторан-готель), бо ми платимо всі комунальні послуги як комерційна установа, хоч такою не є. І це нам виходить дуже дорого. Десь близько 100 тис. в місяць тільки за комунальні послуги в опалювальний сезон. Ми звернулися з цим проханням до відповідного відділу міської ради – сподіваємося на позитивне вирішення.

Про стереотипні уявлення щодо ромів пані Елеонора добре знає і каже, що все змінюється. Зараз усі хочуть, щоб їхні діти вчилися. Для цього дітей треба дати у садочок, бо їхні батьки часто ні читати, ні писати не вміють. Отже, сім’я в цьому плані мало що дасть. Але за садик треба платити, а знову-таки мало які мами можуть за це платити. Тобто ще й з батьками проводять величезну роз’яснювальну роботу, бо в іншому разі результату не буде. Та й минуле у цих батьків часто-густо різне: перебування у місцях позбавлення волі, вживання наркотиків – такі особливої уваги потребують. Найлегше відмахнутися, мовляв, нема часу на це – знаходять і час, і бажання, і можливості… Тобто шелтер виконує і таку соціальну роль: тут живуть люди, яким би, можливо, житло ніхто й не дав в оренду чи не працевлаштував би через різні причини.

На питання, як наважилася на таку непросту роботу, розповідає.

Цього року буде 20 років, як відкрита наша організація. Був час, коли я не могла себе знайти, мене не брали на роботу, мої діти не мали чого їсти. Основна причина – упереджене ставлення до ромів. Називаю це дискримінацією. Я закінчила школу, закінчила ПТУ і готова була виконувати будь-яку роботу, лиш би нагодувати дітей. Але коли приходила проситися на роботу, мене питали: а ти циганка? І тоді починали розказувати, що навіть для виконання обов’язків прибиральниці у готелі мені потрібна вища освіта. Таке було зі мною в готелі «Ужгород», хоч телефоном мене запевнили, що техпрацівниця дуже потрібна. 

Була на грані відчаю. Зверталася до Бога з проханням відкрити мені, що маю робити в цьому житті, як мені вийти з цієї ситуації. Рівно рік я молилася. Пройшов час – і до мене у двері постукав якийсь чоловік із запитанням: «Допомога потрібна?». Звичайно, потрібна! У мене газ, світло відключені… Він попросив залишити наступного дня дітей дома – не відправляти до школи. Спитав, чи може прийти з гостями. Я погодилася. Думала, прийде їх двоє-троє. А їх прийшло десь п’ятнадцятеро – і всі з пакунками їжі та грошима. Стільки в мене ще ніколи в житті не було! Це були представники однієї з християнських конфесій. Вони порозпитували про моє життя, помолилися і пішли собі.

Того дня мої діти були ситі, я заплатила за світло-газ, розрахувалася з боргами і тоді ж заснувала благодійний фонд. Тому я і тепер кажу: це не мій фонд – це фонд Бога.

23 березня у Фонді очікують в гості Уповноваженого з прав людини Руслана Лубінця.

Розмовляла Вікторія МАГА