Чому 26 листопада проголосили Народним святом Закарпатської України
Осінь 1944-го року в нашому краї була наповнена бурхливими військово-політичними подіями.
Як стверджували радянські історики (а деякі українські стверджують ще й сьогодні), «26 жовтня війська радянської армії визволили Закарпаття». Правда, вони скромно замовчували, від кого визволили, бо не було, від кого визволяти, оскільки угорські війська, які дислокувалися в нашому краї-тодішній фактичній частині Угорщини, заздалегідь відійшли вглиб Угорщини, а для німецьких військ наш край був лише транзитною зоною, вони його не захищали.
Друга неув’язка полягає в тому, що появу радянських вояків в нашому краї навіть в москві не називали «визволенням», а «овладением». «Овладеть» і «визволити» - це не просто різні слова, це різні поняття, антоніми з різним значенням. А що вже казати про назву «Закарпатская Украина», якої на той час не можна було знайти навіть на найдетальнішій ні фізичній, ані політичній мапі, бо така назва нашого краю існувала лише в головах московських вождів. На жаль, на «звільнених територіях Закарпатської України» було проведено операцію по обліку, затриманню та виселенню частини мирного населення краю по етнічній ознаці.
Згідно із секретним наказом командування 4-го Українського фронту від 13 листопада 1944 р., встановлювався "принцип колективної провини та покарання" угорського та німецького населення краю. Під дію цього наказу підпадали чоловіки угорської та німецької національності віком від 18 до 50 років, а також усі, незалежно від національності, солдати та офіцери німецької та угорської армії (на подив, русини-колишні солдати угорської армії, під цей наказ чомусь не підпадали, але вони мали щотижня реєструватися у представника НКВС).
Починаючи з 18 листопада 1944 року, пішими колонами всіх, хто підпадав під інтернування, доправляли в табори в Сваляві та Самборі. Конвоювання здійснювалося під посиленою збройною охороною, оскільки цим людям надавався статус військовополонених, хоча переважна їх більшість ніколи не тримали в руках зброю. Крім того, була засуджена до вищої міри покарання – розстрілу найактивніша частина русинської інтелігенції краю (І.Гарайда, С.Фенцик, А. Броді та ін.).
"Зачистивши" від небажаних елементів "звільнений" край, 19 листопада 1944 р. у Мукачеві відбулася конференція комуністів уже "Закарпатської України", учасники якої проголосили утворення "самостійної" "Комуністичної партії Закарпатської України" (КПЗУ). Як своє основне завдання, комуністи висунули боротьбу за "возз'єднання з радянською Україною". Першим секретарем КПЗУ було обрано Івана Туряницю. Одночасно з цим, під контролем військового коменданта, по всьому краю окупаційна влада почала створювати т.зв. «органи місцевої влади» - Народні комітети, маючи на меті залучити їх до затвердження «волевиявлення населення краю про приєднання Закарпатської України до радянського союзу-України», організувавши т.зв «з´їзд НК».
Відомо, що активно агітували за створення НК колишні партизани Тканка, які роз’їжджали по селах на конях і агітували селян за створення місцевої влади. Через тиждень після конференції комуністів, 26 листопада, в Мукачеві було скликано перший (і останній!) з'їзд Народних комітетів "Закарпатської України". З'їзд був результатом активної "роботи" радянських політичних органів 4-го Українського фронту під керівництвом Л.Мехліса, його заступника полковника Л.Брежнєва та ін. Учасниця «з´їзду», в той час студентка Мукачівської семінарії Марія Сютрик, розповідала нам, що того дня в Мукачеві було безліч народу, переважно військових. Їх, семінаристів, вишикували в колону і повели в кінотеатр «Скала».
В приміщенні кінотеатру на запитання дітей, що ж їм зараз робити, дорослі дядьки сказали їм робити те ж саме, що і всі інші присутні – просто піднімати руку, коли поступить сигнал. Учасники «з´їзду», які знаходились під пильним контролем «гостей»-агентів НКВС, схвалили підготовлений в Москві т.зв. «Манифест о воссоединении Закарпатской Украины с Советской Украиной» (оригінал якого ще й до сьогодні не знайдено). В 1991 р., коли архів ЦК КПСС після 19 серпня став на деякий час доступний всім смертним, співробітник «Института славяноведение и балканистики» проф. Иван Поп знайшов відредаговану заготовку-чистовик Манифеста, правда, без підписів його авторів. Набагато цікавіше з погляду з'ясування, як, де і хто готував "документи" для Мукачева, був перший варіант "резолюції" "з'їзду профспілок ЗУ", який готувався відразу після "з'їзду НК". Займає лише одну сторінку А4. Але які там підписи тих, хто читав і правив текст! Першим підписав Г.Дімітров (вождь болгарських комуністів, колишній ген.сек. Комінтерну).
Далі йде підпис В.Молотова, дуже солідно для радянської системи, пригадаємо, що саме йому Сталін доручив підписати договір Молотов-Ріббентроп, який відкрив ворота Світовій війні. Далі стоїть підпис Л.Мехліса, єдиного з мукачівської радянської "публіки", якому було дозволено бачити чорнову заготовку «резолюції» і в якості кур´єра відвезти в Мукачево. Скоріш за все, таким був шлях і Манифеста, за який проголосували всі присутні в залі кінотеатру – і делегати, і семінаристи, і гості, які не мали права голосу. Додаткові, але дуже цікаві факти стосовно «з´їзду» ми отримали 28 травня 2018 р. від останнього на той момент живого учасника тих подій пана Олекси Логойди.
За його словами, він, як член місцевої охорони високих гостей з´їзду – Л.Мехліса, Л.Брежнєва та ін., у яких була ще й охорона з числа НКВС, сидів в партері в другій ложі, а рядом в іншій ложі сиділи «високі гості». Зміст Манифесту присутні прослухали від доповідача, не читали його, був віддрукований на 4-х листах-плакатах, на зворотній стороні яких після голосування-підняття рук, яких ніхто не рахував, всі присутні в залі, в т.ч. і діти-семінаристи, ставили свої підписи. Л.Мехліс та Л.Брежнєв уважно стежили як за процедурою голосування, так і підписання. Спроба групи делегатів піддати сумніву правомірність рішення долі півмільйонного населення краю 600 делегатами, була в зародку придушена агентами НКВС.
Де зараз знаходиться підписаний екземпляр Манифесту – нікому невідомо. Немає ні списків делегатів, ні протоколу з´їзду. На з´їзді була обрана т.зв. Народна рада на чолі з І.Туряницею як виконавчий та законодавчий орган «держави» «Закарпатська Україна». Ця маріонеткова «держава», за задумом НКВС, повинна була бути буфером між урядом СССР та чехословацьким урядом в еміграції (на момент проведення з´їзду край де-юре входив до складу Чехословаччини).
Після «з´їзду» Народна Рада схвалила Декрет №9 «Про проголошення Народним святом день 26 листопада», в якому сказано: «З нагоди звільнення Закарпатської України Червоною Армією та проявом волі народу Закарпатської України про возз’єднання Закарпатської України з Українською Радянською Соціалістичною Республікою, день 26 листопада проголошується Народним святом Закарпатської України». Якщо ЗУ, а з нею і КПЗУ дуже скоро без шуму і гаму навіки пішли в небуття, то з Декретом ситуація, враховуючи юридичні нюанси, справа трохи складніша – в переліку державних свят України «Народне свято ЗУ» не згадується, обласні державні органи також про нього нічого не згадують, тож Декрет №9 існує в незайманому виді до сьогоднішнього дня. Про нього мало хто знає, але було б краще, якби наші юристи підказали можновладцям, як легітимним шляхом цей документ також відправити в небуття.
Дмитро Поп, Ужгород